Sep. 30th, 2011

fish_ua: (Default)
На честь свята, яке зараз святкують на ректораті після роздачі копняків (а, ну да, перша неділя жовтня вже післязавтра) ставлю торішнє своє смішне дитяче оповіданнячко, яке опублікували в журналі ВДГ (Вигадуй, думай, грай)


Кому як, а нам із класним керівником пощастило. Всі так кажуть, і шостий А, і шостий В, і навіть десятий Б. Чому пощастило – пояснити важко, для цього треба називати купу всього, чого він не робить: не кричить на нас, не ставить нам у приклад безперестанку відмінницю Оксану, не погрожує, що поскаржиться на нас директору. А ще він має почуття гумору. Коли ми жартуємо один з одного або з нього, обличчя його завжди робиться червоним-червоним, і ми розуміємо, що він дуже хоче розреготатися разом з нами, але стримує себе, тому що вчителю не годиться багато реготати, у вчителя авторитет. А ще він водив нас на екскурсії і до цирку. Після того ми ще цілий місяць гралися у дресированих мавп і дуже добре навчилися заходити до класу через вікно. Так він нас розвиває. І взагалі, він кращий за всіх. Тому ми його любимо. І навіть позаочі ми називаємо його не образливо, а просто Тарасиком, тому що його так насправді звуть.
От тому, коли дівчата почали збирати монети на букет до Дня вчителя, я і сказав:
- Що йому букет? Хотів він бачити той ваш дурний букет!
Дівчата образилися, Маринка сказала, що це я дурний, а не букет, і що букет – це вияв поваги, і всі так роблять.
- Отож, що всі! – сказав я, - тицьнуть квіточки для порядку, відбули і забули. Давайте хоч раз йому подаруємо щось пристойне! Самі тільки й знаєте: наш Тарасик, наш Тарасик…
- Ну, я не проти, - сказав Андрій, - можна скинутися йому на нову мобілку.
Ми всі подарували йому по дуже важкому поглядові. Звісно, в нього тато багатий, він йому дає стільки кишенькових, що на весь клас би вистачило. Він може таке казати.
Андрій наші погляди витлумачив правильно і почав боронитися:
- А що, а що? Ну давайте я заплачу за половину, а ви – решту.
Але тут Оксана сказала:
- Це все неправильно! Якщо ми вже так хочемо щось подарувати, то ми і маємо дарувати! Від себе! Ми, а не наші батьки!
От дивує мене Оксана. Здавалося б, відмінниця, а часом і щось розумне скаже! Але за мить я вже так не думав, тому що вона продовжила:
- Найкращим подарунком для нього було би, якби ви хоч один-однісінький день поводилися на всіх уроках як нормальні люди!
І, наче цього мало, додала:
- І на перервах теж!
І, щоб уже остаточно нас добити, припечатала:
- І домашку хоч раз в житті всі зробили!
Левко гигикнув:
- Ну, домашку ми всі у тебе спишемо. А от щодо всього решти – так тут допоможе хіба епідемія паралічу.
У Левка тато лікар, тому Левко завжди вважає, що нам щось таке допоможе. Оксана намагалася щось йому заперечити, але я швидко закричав: «голосуємо за поведінку!» і ми всі проголосували проти.
Оксана образилася і замовкла.
Тут всі почали говорити один поперед одного. Хтось говорив, що ми маємо зробити для Тарасика концерт, а хтось несправедливо казав, що від нашого співу квіти в горщиках в’януть. Хтось пропонував подарувати наші фотографії, а хтось заперечував, що на наші пики він і так донесхочу вже надивився. Хтось занудливо повторював: «чааашку, чааашку», а хтось заперечував, що подарунок має бути індивідуальний, щоб відображав щось характерне тільки для людини, якій його даруватимуть…
І тут заговорила Лізка. Вона завжди приходить з якимись сенсаціями і, коли говорить, розтягує перше слово, аби ми встигли замовкнути і почати її слухати.
Вона сказала:
Вона сказала:
- А-а-а-аа я-а-а-аа…
І, коли ми замовкли, швидко процокотіла:
- А я чула, що наш Тарасик посварився з хіміком, а вони ж такі друзі були!
- Ну і що з того? – обурилася Оксана.
- Ну-у-уу… може, подарувати йому щось у зв’язку з цим?
- Як можна подарувати щось у зв’язку зі сваркою? Це що, свято якесь? Ну, Лізко, ти думай, що кажеш, - протягнув Мишко.
- Сварка – це стрес! – вставив Левко, у якого тато лікар.
- Ну звісно, не свято, але хіба ви не казали про індивідуальність? А це ж і є така його особлива риса! Йому буде приємно, що ми подарували щось, спираючись на його особливу рису!
Ігор неввічливо покрутив пальцем біля скроні, а всі решта стали думати, як це. Але Мишко раптом зрадів:
- Я знаю! Ми маємо подарувати йому друга. Чотриногого друга! Наприклад, хом’ячків. Бо тепер йому, мабуть, самотньо, а з хом’ячками буде не самотньо! У мене вдома їх багато, повна трилітрова банка! Я можу пару віддати! Навіть не одну!
- Хом’ячки! Теж мені, вірні друзі! Вони тільки їсти вміють! Собаку треба або кота!
- Папугу! Він розмовляти вміє!
- Папуга - не чотириногий друг, а двоногий!
- Рибок! Черепаху! – загукали всі одночасно, і не відразу стало чути, що Левко каже:
- А я знаю, де взяти собаку!
І ми всі відразу вирішили, що дарувати треба собаку, тому що Левко знав, де взяти собаку.
Коли в день свята я увійшов до класу, Левко уже був там. А посеред класу сидів здоровецький пес з реп’яхами на хвості і на пузі. Кольору він був невизначеного, але, думаю, якщо б Левко здогадався його викупати, колір би відразу визначився як білий, або рудий, або брунатний. Проте, скупати його було ніде: спортзал із душовими кабінками зачинено, а в умивальник пес явно не вліз би.
- Де ти це взяв? – спитав я ошелешено.
- Це Джульєтта, - ухилився від прямої відповіді Левко.
- Але нащо ж ти його… її притяг зараз? Тарасик тільки на шостому уроці буде, не міг на шостий привести?
- Проблема, - засмутився Левко, - я й не подумав. Гадаєш, інші вчителі можуть вирішити, що це подарунок для них?
Я взагалі сумнівався, чи вони здогадаються, що це подарунок. Але казати це вголос не став.
- А як ти повз вахту його провів? – зацікавився Ігор. Поки ми розмовляли, клас уже наповнювався учнями.
- А так: зайшов сам, відчинив вікно, вийшов і заліз у вікно разом з ним.
- О! – придумав я, - давайте його за вікном прив’яжемо!
- Давай тебе прив’яжемо! – розсердився Левко. А якщо хтось відв’яже і забере? І це вона, а не він. Вона, Джульєтта, втямив?
- Тоді, - запропонував Мишко, - давайте заховаємо його в шафу!
- А якщо загавкає?
- Якщо загавкає, я зроблю вигляд, що це гавкав я! – героїчно запропонував Левко.
- А якщо заскавулить, я прикинуся, що це я! – не захотів відставати я.
- А якщо почне гризти якийсь наочний посібник, я витягну яблуко і прикинуся, що це я гризу, - захотів доєднатися і Мишко.
- А якщо він зробить калюжу, я… я… - Ігор не договорив і захлинувся сміхом.
- Це вона! – закричав Левко. Але Ігор не слухав, а продовжував хихотіти.
І тоді ми всі стали сперечатися, варто чи не варто ховати Джульєтту в шафі.
І тут несподівано наша проблема вирішилася сама собою. Тому що до класу зайшов наш Тарасик і сказав, що вчителька географії захворіла, а тому зараз буде література. І ми відразу ж подарували йому Джульєтту.
Він страшенно зрадів! Так зрадів, що навіть сів мимо стільця, ось як зрадів.
От тільки цікаво, здогадається він сховати Джульєтту в шафу до кінця уроків і гавкати час від часу, щоб учні нічого не помітили, чи не здогадається?
fish_ua: (Default)
я думала, у мене на роботі два шматочки шоколаду.
а виявилося, у мене на роботі миша :(
fish_ua: (Default)
Маркус Зузак: Книжкова злодюжка http://lib.rus.ec/b/199423/read (рос.)

В нескінчену чергу японських мультиків про шинігамі (хто не в курсі - страшенно популярна у японських мультиплікаторів міфологічна істота - жнець або ж просто смерть) несподівано врізалася книга. Чому? Та бо книга веде розповідь від імені смерті, причому образ цей якось дуже співзвучний японським уявленням. (єслішо, я не мала на увазі червоний плащик, трикутні зуби і інтерес до своєї статі)
Книга не грайлива і не весела. Книга про Німеччину часів другої світової. Про маленьку дівчнку, яка маніакально любить книги і готова красти їх перед обличчям смерті малого брата, з полум"я на великій площі, де горить ідеологічно невідповідне режимові. Де завгодно. Про її друга-босяка, який називає її свинюхою і мріє поцілувати. Про її прийомну матір, яка кричить і лається, як звір, але має мужнє і добре серце. Про єврея Макса, який щоночі бачить сон, де він боксує з Гітлером, а насправді мусить переховуватися, наражаючи на небезпеку дівчинку і її прийомних батьків.
І про книги:
"Впрочем, спешу признать, что между первой и второй украденной книгой был немалый разрыв. Еще одно следует упомянуть — первая книга украдена у снега, вторая — у огня. И не умолчим о том, что некоторые книги ей дарили. Всего у нее было четырнадцать книг, но своей историей она считала главным образом десять. Из этих десяти шесть было краденых, одна возникла на кухонном столе, две сделал для нее потайной еврей, одну принес тихий, одетый в желтое вечер."
fish_ua: (Default)
звіт про Форум

Переклад цього року на Форумі книговидавців став предметом особливої уваги. Окремі дискусії, присвячені проблемам перекладу з чеської, польської, балканських мов, латвійської, англійської, зрештою, лекції, презентації перекладеної української літератури, ось як зовсім свіжа видана польською книжечка віршів Галини Ткачук. І ми не кажемо ще про численні зустрічі з каталонськими, швейцарськими, білоруськими тощо поетами, для яких українські переклади часом робилися ледве не в останню ніч (о, слава європейській любові до верлібрів!), а часом були й повноцінні книжки, чого варті лиш дві свіжовидані у різних видавництвах книги польки Ольги Токарчук.
Увесь пишноцвітий спектр проблем перекладу був нескінченним предметом обговорення на перекладацьких дискусіях. Щиро сподіваюся, що не всі молоді перекладачі завітали на ці дискусії, бо вислухавши все це, здається, мало хто збереже в собі бажання перекладати. Скажімо, як перекласти натяки-алюзії, цілком прозорі для співвітчизників автора, але незрозумілі читачеві з іншої країни? Як приклад згадали словосполучення "борода Грушевського", яке для росіян довелося замінити на "бороду Льва Толстого". А як бути зі словесними іграми, побудованими на омонімах? Зрештою, що робити з віршами, в яких треба зберегти і сенс, і розмір, і риму, і гру слів, і звукопис, і часто все це одночасно?
Гаразд коли йшлося про труднощі творчого характеру, це все-таки виклик, азарт. Вирішувати такі проблеми цікаво. Але потім отримуються ще гірші: на якій козі під'їхати до видавця? Як переконати його в тому, що саме цю книгу варто видати? Тут учасники дискусії ставали ядучо-дотепними, сипали смішними історіями, від яких не надто смішно. Про те, скажімо, як котрийсь незнайомий із китайським маркетингом видавець відмовився видавати Михайла Пантича чи Горана Петровича через те, що ці імена, бач, схожі українському читачеві на Павича. І тому український читач їх не купить. Перекладачі один за одним сипали іменами досі не виданих, але давно перекладених письменників, описуючи їхній стиль заледве у двох словах, але так, що вже хотілося почитати. Певно, дається взнаки роками шліфований досвід розмов із видавцями - коротко і переконливо.
Особливо важко перекладачам із так званих "малих літератур". Чотири роки безнадійно намагається відкрити українцям сучасну болгарську літературу Остап Сливинський. Дива наполегливості й терпіння демонструє відома балканістка Алла Татаренко.
Найгірше, звичайно, бути перекладачем не тільки "малої", але й "бідної" літератури, котра не може частково фінансувати видання свого культурного здобутку у чужих країнах. І тут саме вчасно буде згадати, що ми належимо вочевидь саме до таких літератур. Просто диво, що книги наших письменників таки перекладаються, десь виходять і то порівняно активно.
Перекладачка-україністка з Чехії Ріта Кіндлерова дає підказку, як пожвавити цей процес. За її словами, українсьій літературі бракує трохи самоіронії. Дуже помітна відмінність у сприйнятті творів, які все ж володіють такими якостями, наприклад Юрка Винничука.
За дивним збігом ця ж думка була озвучена й на круглому столі, присвяченому українсько-балканському перекладу.
Ріта Кіндлерова у перекладацьких дискусіях загалом відзначалася конструктивністю. Вона мало говорила про проблеми і багато про методи. Молодим перекладачам радила здобути звичку спочатку читати твір від початку до кінця, а вже потім братися за переклад. Не нехтувати коментарем, особливо, коли йдеться про персоналії. Багато таких незайвих порад отримали учасники конкурсу молодих богемістів, які на Форумі саме дізналися його результати (і я серед них).
На тлі загального похмурого настрою і класифікування бід та проблем якоюсь суцільною піснею щастя і перемоги пролунала лекція Юрка Позаяка, що поділився зі студентами досвідом своєї роботи над перекладом славнозвісного "Полювання на Снарка" Льюїса Керрола. Позаяк наводив складні для перекладу моменти і розповідав, як йому вдавалося впоратися з ними і на які дива спроможна українська мова, якщо маєш нахабство взятися за неможливе. Бо таки ж неможливим здається завдання відшукати відповідник слову "Fit", яке не тільки означає застаріле "розділ", "частина балади", а й позначає напад хвороби. А слово таке є, і це слово "сказ" - і застаріле "частина оповіді", і хвороба теж. Знайти таке, за словами перекладача - то таке почуття як виграти мільйон. То диво. Але з часом розумієш, що такі дива трапляються у перекладі надто вже часто, і надто вже схожим це стає на закономірність. Вочевидь ресурси нашої мови достатні для того, щоб пов'язати практично будь-що із будь-чим.
До речі, давно щось таке підозрювала))

ну і з Днем перекладача всіх, хто дочитав))
Page generated Sep. 20th, 2017 06:25 pm
Powered by Dreamwidth Studios