Apr. 8th, 2014

fish_ua: (Default)
Сашко займався наймаруднішою у світі справою: хворів. Застуда не минала вже понад тиждень. Лікар запідозрив якусь вреднючу-липучу інфекцію і наполіг, щоб Сашка забрали до лікарні. Не подобався Сашкові той лікар. Може тим, що анітрохи не нагадував знайомий з усіх книжок та фільмів образ? Ані тобі гострої сивої борідки, ані окулярів. Та й загалом, несерйозний він мав вигляд. Довго ж Сашко в нього одужуватиме...
Лікар вкотре оглянув Сашкове горло і незадоволено чмихнув. Медсестра співчутливо промовила:
― Такі часи, в дітей зараз імунітет взагалі нікудишній.
І, звертаючись до Сашка, спробувала пояснити:
― Імунітет ― це здатність твого організму боротися із хворобою…
― Знаю, ― буркнув Сашко, ― рекламу по телевізору дивимося. Вітаміни, йогурти...
― І настрій, неодмінно настрій! Пацієнт повинен сам захотіти одужати! ― додав несерйозний лікар. І широко усміхнувся, ― Оксано, треба підбадьорити нашого пацієнта. Принесіть-но... Ви знаєте.
Сашко спохмурнів. Йому і так прописали купу препаскудних уколів. Куди вже бадьоріше...
Однак медсестра повернулася без ампул, проте з іграшковим телефоном бузкового кольору. Вона радісно простягла його Сашкові. Певно, чекала, що він потягнеться обома руками і скаже: «Цяця дай»?! Сашко тільки зміряв її поглядом. Його що тут, за немовля мають?
Медсестра трохи почекала, тоді поклала телефон біля ліжка і пішла.
Уже вечоріло, коли телефон раптом заграв якусь бадьору музику. Сашко схопив його і спробував нашукати, якою кнопкою це нещастя вимикається. Кнопок було небагато - одна. Сашко натиснув її, і музика стихла. Хлопець кинув телефон назад на тумбочку і навіть не почув тихенького порипування, яке лунало з іграшки ще деякий час.
Наступного разу телефон завів свою пісню, коли за вікном було вже добряче темно, і Сашко дрімав. Нічого не тямлячи спросонку, він схопив телефон, натиснув кнопку і буркнув:
― Алло?
― Чого слухавку кидаєш? ― почувся раптом з телефону хрипкий докірливий голос, ― не так легко мені номер набирати.
― Копитом? ― спробував пожартувати Сашко.
― Яким копитом? ― не зрозумів голос, ― не копитом, просто лапи закоцюбли, холодрига. Не лютий надворі, а просто якийсь «скажений».
«Одноліток мій», ― подумав Сашко. В його класі саме цієї зими стало модно казати на руки «лапи». Але на однокласника не схоже. Ніхто зі Сашкових однокласників не має такого хрипкого голосу. Хоча... якщо подумати... Голос самого Сашка має звучати зараз десь так само.
― Ти що, теж захворів? ― спитав Сашко. Його вже якось і не дивував той факт, що говорить він по іграшковому телефону. Подумаєш! Мабуть, лікарня небагата, тому й телефон замовили один на всіх ― і для зовсім малих, і для старших. Тому він і нагадує цяцьковий.
― Я? Та поки що ні. А ти хіба хворієш?
― Угу, ― поскаржився Сашко, ― лежу в лікарні, навіть телевізора в палаті нема. Одне вікно, а видно з нього тільки сіре небо і шматок ворони. О, вже без ворони. І поговорити нема з ким.
― А ти зі мною говори, ― щиро запропонував голос, ― як засумуєш, так і говори.
― А тебе як звуть? Я ― Сашко.
― А я ― Джек.
― Ти африканець? ― поцікавився Сашко. В його уяві постав закоцюблий чорношкірий хлопчик у барвистій плетеній шапці.
― Чому африканець? ― здивувався Джек, ― я еспаньйоль ― іспанець. Тільки наполовину.
― Просто ім’я в тебе таке незвичне, я так і подумав, що закордонне.
― Найзвичайнісіньке, ― хрипко засміявся Джек, ― це тебе якось чудно назвали. Ти цей... видужуй скоріше. Вдвох погуляємо!

Наступного дня, ледве з лікувальними процедурами було по всьому, Сашко схопив телефон.
― Привіт! ― відразу озвався Джек, ― я чекав на тебе. Ти ще не одужав?
― Та ніби трошки краще, а ніби й ні, ― зізнався Сашко. ― Кашляю. Ніс і досі мокрий.
― Ніс мокрий ― це добре! ― повеселішав Джек, ― значить, скоро будеш здоровий!
― Думаєш? ― засумнівався Сашко.
― Зуб дам! ― запевнив Джек.

Мав рацію новий Сашків друг чи помилявся, але Сашко і справді почав потроху одужувати. Кашель уже не допікав так, дихати ставало легше. А лікарняний телефончик поселився під Сашковою подушкою.
― Що робиш, Джеку? ― питав він
― Дратуюся і злюся.
― Через що?
― Через Маруську. Сидить на балконі і дражниться. Хвостом своїм рудим туди-сюди, туди-сюди. І дивиться. Знає, що на балконі я її не дістану, кицька миршава.
― А ти не звертай уваги, ― порадив Сашко.
― Так вона дражниться!
― Бо бачить, що це тебе зачіпає. А ти не звертай уваги. Думаю, вона тебе дражнить, бо ти їй подобаєшся.
― Жартуєш?! Я ― їй?!
― Зуб дам! ― запевнив Сашко, ― Мене теж одна така приставучка дражнила. Я їй сказав, що вона, мабуть закохалася, ― миттю відчепилася!
― А вона теж хвостом туди-сюди?
― Атож. Тільки в неї два хвостики.
― Два? Ого... Я й не знав, що таке буває.

А лікар тим часом знову був стурбований Сашковим станом. Спочатку Сашко начебто став одужувати швидше, але потім чомусь цей процес знову сповільнився ― ні туди й ні сюди. Чи не тому, що Сашко добре розумів: щойно його випишуть з лікарні, з телефоном доведеться попрощатися? І його новий, такий цікавий і веселий, друг загубиться. Де його потім шукати? Сашко все хотів спитати, але за веселими розмовами про це щоразу забувалося. І потім Сашко гарячково думав: тільки не сьогодні. Аби не сьогодні. І гучно кашляв, аж поки не починало саднити в горлі.
Та якось Джек відповів Сашкові незвично кволим голосом.
― Ти що, теж захворів? ― стурбувався Сашко.
― Здається. Бо ніс сухісінький.
― Значить, не захворів, ― повеселішав Сашко.
― Де там, не захворів. Два дні поспіль бігав під крижаним дощем, а тепер так кепсько мені.
― Два дні? І тобі мама дозволила?
― Мама? Хе, я маму востаннє бачив, коли ще був малим щеням.
― Ой, вибач. А скільки років тобі було?
― Де там, років. Три місяці. Тоді мене забрали до якихось людей. Вони мене любили, годували найсмачнішими шматочками, водили гуляти. Усім про мене розповідали з такою гордістю! Аж поки я не підріс, і не з’ясувалося, що я не чистокровний спанієль, а тільки наполовину. Ну, я тобі казав про це. То відтоді я сам собі гуляю. А я й не журюся! Бігаєш собі… а-а-а-пчхи!
― Ой.
Сашко спантеличено дивився на бузковий телефон, який продовжував гомоніти. То значить… виходить, Джек – зовсім не хлопчик?
― Агов! Сашку? Куди ти зник?
― Нічого, я тут. Кажи якнайточніше, де тебе шукати?

За хвилину Сашко, гублячи капці, біг лікарняним коридором.
― Стій, стій! Ти куди зібрався?
― Я до лікаря. Мені треба вже додому. Я здоровий, точно, можете перевірити!
Медсестра Оксана мовчки кивнула і повела його за собою.

Забираючи телефон, лікар тихенько спитав:
― Ти ж розумієш, що вже не зможеш із ним розмовляти людською мовою? Бач, цей прилад експериментальний. Можливо, колись їх буде багато, і тоді кожен зможе поговорити зі своїм кошеням чи собакою. А поки що вони дуже потрібні для пет-терапії. Тобто, лікування за допомогою спілкування з тваринами. Мені шкода.
― Ми порозуміємося, ― запевнив Сашко, ― тільки... геть забув. Подзвоніть йому, будь-ласка, і скажіть, що я хлопчик, а не пес. Бо він там чекає.

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 04:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios