Apr. 11th, 2014

fish_ua: (Default)
Олька пройшлася щіткою по яскраво-синьому волоссю. Останній штрих ― намалювати на нижній губі знак скірі. Все.
― Ма, я на патрулювання!
Мама з’явилася у дверях:
― А чому сьогодні так пізно? Гаразд іще вдень...
― Ну ма...
― Чи у вас хлопців на таке не вистачає?
― Ну ма... ну що таке зможе хлопець, чого я не зможу? Мені ж там не навкулачки битися. Олька відчула роздратування: спізнюватися не хотілося. Але принцип скірі ― «Сила і відповідальність» вимагав потурбуватися про слабшого. Тому вона змусила себе сісти.
― Ма, пам’ятаєш себе в такому віці? У вас теж було всяке таке, субкультури, те-се?
Мати зітхнула.
― Олюнь, у нас все інакше було. Ми вдягалися цікаво, слухали музику... просто хотіли трохи свободи.
― Ну і ми ж такі! ― квапливо вставила Олька, ― вдягаємося, музику... слухаємо.
Музика. Вони обидві добре розуміли, що йшлося про різні речі.
Саме Музика змінила світ. Музика канадського гурту з дивною назвою «Скірі». Дала підліткам силу і владу над дорослими, а відповідальність вони взяли самі. Мало хто вірив, що вони, зелені та недосвідчені, впораються. А вони змогли. Виявилися чистішими, справедливішими, мудрішими.
Музика стала їхньою зброєю. Її ритм, здавалося, міняв ритм серця. А може й не здавалося, може й справді міняв, бо як інакше пояснити, чому підлітки, чуючи її, забували страх, а дорослі тікали, затуляли вуха, страждаючи від болю.
Перші почали вони, дорослі.
У невеликій азійській країні тривала війна, і проти літаків виставили дітей із плеєрами. Діти перемогли. Та здобувши перемогу, вони розвернулися і пішли на воєначальників.
Це був тільки початок. Скірі позбавили диктаторів 13 країн. Не вміючи відрізнити можливе від неможливого, робили неможливе. І, що найдивніше, витримали з честю випробування вседозволеністю. Їхній лідер, вокаліст Звір, співав: тільки слабкий може собі дозволити чинити, що завгодно. Слабкі не контролюють ані довколишній світ, ані себе самих. Сила є відповідальність.
Зараз Олька, як і її ровесники, із подивом відзначала, що батьки завжди були слабшими, ніж здавалися. Частіше ішли на компроміси. Частіше скорялися суспільній думці. Завжди легше було приховати від них свої проблеми, аніж потім заспокоювати.
Олька згаяла добряче часу і тепер кресала іскри з роликів.
На майдані Коперніка Єнота, її напарника, вже не було. Нічого, знайдуться. Олька окинула поглядом вулицю. Все спокійно. Вона проїхалася далі і побачила гуртик дітей. Ті із захватом розглядали її. Олька мимоволі поправила волосся.
― Не надто пізно гуляєте?
― Я батькам якраз щойно дзвонив! ― із готовністю вигукнув один із хлопчаків, ― там все гаразд.
― Молодчина! ― похвалила Олька.
― Сила і відповідальність! ― гаркнув малий і зашарівся.
― А ти своїх батьків заспокоїв? ― спитала Олька в іншого.
― Ні.
― Не хочеш бути сильним? ― Олька сліпучо всміхнулася. На малюків таке завжди діяло безвідмовно. Ватага засміялася.
― Я хочу бути вільним! ― відрубав хлопчик і зміряв її таким лютим поглядом, що Ольці на мить стало незатишно. Але вона опанувала себе.
― Добре, ― сказала вона, ― назви адресу або телефон, я сама скажу твоїм батькам, що з тобою все гаразд.
Хлопчик незворушно продиктував адресу, і Олька рушила туди.
У дверях стояв високий чолов’яга з таким же впертим поглядом, як і в малого. З-за його плеча визирала худорлява жінка.
― Ваш син просив переказати, що з ним усе гаразд.
― Так уже й просив? ― перепитав чоловік. ― Повернеться він, дістане у мене... А ти йди, не потрібна нам ваша турбота.
― Дістане? Це фізична погроза? Пані, відійдіть в дальшу кімнату і причиніть двері, ― наказала Олька, але жінка не послухалася.
Олька висмикнула дріт з плеєра.
Дорослі застогнали, зіщулилися. Олька тримала плеєр. Її серце стугоніло від жалю, але й від щастя. Їй ніколи не подобалося завдавати болю, але вона не могла не радіти рідкісній можливості випустити Музику на волю, не замикати її в маленькому динаміку, чути, як вона вільно шириться і множиться, відбиваючись від усіх поверхонь. Відрахувавши належні секунди, вона знову спрямувала звук у навушники. Чоловік не дивився на неї, з носа йому стікала краплина крові. Жінка ховала обличчя.
― Вибачте, пані. Ваш чоловік виказав агресивні наміри щодо до слабшого. Вашу квартиру контролюватимуть. До побачення.
Олька проїхала вулицю до кінця і вирішила повернутися до кафе. Єнот, мабуть, там.
Так і було. Олька замовила кави і підсіла до хлопця.
― Чого спізнилася, Оль?
― Мати розпанікувалася.
― У-ууу...
― Уяви, зараз малюка одного бачила... сказав, що не хоче бути сильним, а тільки вільним.
― Ого, як! ― заіржав Єнот.
― Знаєш, що смішніше? Мати каже, що в моєму віці того ж хотіла.
― Серйозно?
― Мабуть, є щось у цьому ― бути вільними.
― А ми не вільні, Оль? Мати хотіла свободи ― вона її мала?
― Навряд. Контроль, вдома бути до полуночі, і ніяких хлопців.
― Ну! А ми тут, вдвох. І зараз глупа ніч. Вони хотіли, а ми справді вільні! ― Єнот узяв її пасмо синього волосся і почав накручувати собі на палець.
Олька похитала головою.
― А що воно буде, коли нам стукне тридцять?
― Тю, це коли ще буде! ― заіржав Єнот. ― Хоча… Хотів би я побачити обличчя Звіра, коли той не зможе витримувати власного співу! Ха-ха-ха…
Олька спохмурніла, і Єнот припинив сміятися.
― І не факт, що буде. Теперішні тридцятирічні ніколи й не були сильними. Тому вони й не витримують Музики. А ми треновані. Чого нам ставати слабкими?
― Олька похитала головою.
― Слухай, кінчай із цим, бо вже голова болить!
Олька хотіла огризнутися. Але зиркнувши на Єнота, узяла паперову серветку і ледь торкнулася його верхньої губи. Потім мовчки поклала серветку на стіл.
На серветці червоніла плямка крові.
Єнотові очі тільки на мить потемніли.
― Гадство, ― вилаявся він, ― я реально забагато кави випив. Треба відвикати.
― Так, ― сказала Олька, і натисла кнопку «стоп» на його плеєрі. ― Від кави таке буває. Не пий більше сьогодні.
Того вимагав принцип відповідальності.
Минув місяць. Гіршого в її житті не було. Єнот і далі ходив із нею на патрулювання, і їй не стало рішучості сказати йому: ти більше не скірі, лишайся вдома. Та він сам усе розумів. Став дратівливий, злий. Усе частіше Олька помічала на його обличчі вираз отого чоловіка, якого вона карала в той день.
Останньою краплею стала сутичка з групою агресивних дорослих. Олька опинилася проти них сама, та найгірше, Єнот і не думав відійти і дати їй можливість застосувати зброю. Він поліз у бійку ― кричуще порушення! Потім вона таки ввімкнула Музику.
― Ти мене зрадила! Ти зробила це на очах у них! ― кричав він потім, зриваючись на фальцет.
― Вибач, але міг би сам відійти!
― Я би впорався, якби ти не лізла! Не потрібна мені твоя турбота! Ну, піди, донеси на мене, на!
Він рвучко витер знак скірі з губи, сплюнув і пішов.
Олька не стала його наздоганяти. Попри правила.
Вдома вона набрала номер. Номер заборонений, але відомий кожному підлітку. Номер Звіра.
― Це Олька… у мене… спеціальна ситуація… ― Олька нервово підбирала англійські слова. ― Людина рано стала не скірі. П’ятнадцять років. Що робити?
У слухавці помовчали. А потім її серце розітнув голос:
― Ти про себе?
― Ні. Друг.
― Олька, робити слід те, що робили всі покоління до нас. Не бути лише скірі. Бути кимось іще. Всередині, Олька, розумієш? Музика зовні, справедливість всередині. Синє волосся зовні, відповідальність всередині. Гадаєш, я все ще слухаю її? Олька, знаєш, скільки мені років?
Олька поклала слухавку.
Відповідь була надто проста, щоб нею можна було скористатися.

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 08:16 am
Powered by Dreamwidth Studios