fish_ua: (Default)
[personal profile] fish_ua
На честь свята, яке зараз святкують на ректораті після роздачі копняків (а, ну да, перша неділя жовтня вже післязавтра) ставлю торішнє своє смішне дитяче оповіданнячко, яке опублікували в журналі ВДГ (Вигадуй, думай, грай)


Кому як, а нам із класним керівником пощастило. Всі так кажуть, і шостий А, і шостий В, і навіть десятий Б. Чому пощастило – пояснити важко, для цього треба називати купу всього, чого він не робить: не кричить на нас, не ставить нам у приклад безперестанку відмінницю Оксану, не погрожує, що поскаржиться на нас директору. А ще він має почуття гумору. Коли ми жартуємо один з одного або з нього, обличчя його завжди робиться червоним-червоним, і ми розуміємо, що він дуже хоче розреготатися разом з нами, але стримує себе, тому що вчителю не годиться багато реготати, у вчителя авторитет. А ще він водив нас на екскурсії і до цирку. Після того ми ще цілий місяць гралися у дресированих мавп і дуже добре навчилися заходити до класу через вікно. Так він нас розвиває. І взагалі, він кращий за всіх. Тому ми його любимо. І навіть позаочі ми називаємо його не образливо, а просто Тарасиком, тому що його так насправді звуть.
От тому, коли дівчата почали збирати монети на букет до Дня вчителя, я і сказав:
- Що йому букет? Хотів він бачити той ваш дурний букет!
Дівчата образилися, Маринка сказала, що це я дурний, а не букет, і що букет – це вияв поваги, і всі так роблять.
- Отож, що всі! – сказав я, - тицьнуть квіточки для порядку, відбули і забули. Давайте хоч раз йому подаруємо щось пристойне! Самі тільки й знаєте: наш Тарасик, наш Тарасик…
- Ну, я не проти, - сказав Андрій, - можна скинутися йому на нову мобілку.
Ми всі подарували йому по дуже важкому поглядові. Звісно, в нього тато багатий, він йому дає стільки кишенькових, що на весь клас би вистачило. Він може таке казати.
Андрій наші погляди витлумачив правильно і почав боронитися:
- А що, а що? Ну давайте я заплачу за половину, а ви – решту.
Але тут Оксана сказала:
- Це все неправильно! Якщо ми вже так хочемо щось подарувати, то ми і маємо дарувати! Від себе! Ми, а не наші батьки!
От дивує мене Оксана. Здавалося б, відмінниця, а часом і щось розумне скаже! Але за мить я вже так не думав, тому що вона продовжила:
- Найкращим подарунком для нього було би, якби ви хоч один-однісінький день поводилися на всіх уроках як нормальні люди!
І, наче цього мало, додала:
- І на перервах теж!
І, щоб уже остаточно нас добити, припечатала:
- І домашку хоч раз в житті всі зробили!
Левко гигикнув:
- Ну, домашку ми всі у тебе спишемо. А от щодо всього решти – так тут допоможе хіба епідемія паралічу.
У Левка тато лікар, тому Левко завжди вважає, що нам щось таке допоможе. Оксана намагалася щось йому заперечити, але я швидко закричав: «голосуємо за поведінку!» і ми всі проголосували проти.
Оксана образилася і замовкла.
Тут всі почали говорити один поперед одного. Хтось говорив, що ми маємо зробити для Тарасика концерт, а хтось несправедливо казав, що від нашого співу квіти в горщиках в’януть. Хтось пропонував подарувати наші фотографії, а хтось заперечував, що на наші пики він і так донесхочу вже надивився. Хтось занудливо повторював: «чааашку, чааашку», а хтось заперечував, що подарунок має бути індивідуальний, щоб відображав щось характерне тільки для людини, якій його даруватимуть…
І тут заговорила Лізка. Вона завжди приходить з якимись сенсаціями і, коли говорить, розтягує перше слово, аби ми встигли замовкнути і почати її слухати.
Вона сказала:
Вона сказала:
- А-а-а-аа я-а-а-аа…
І, коли ми замовкли, швидко процокотіла:
- А я чула, що наш Тарасик посварився з хіміком, а вони ж такі друзі були!
- Ну і що з того? – обурилася Оксана.
- Ну-у-уу… може, подарувати йому щось у зв’язку з цим?
- Як можна подарувати щось у зв’язку зі сваркою? Це що, свято якесь? Ну, Лізко, ти думай, що кажеш, - протягнув Мишко.
- Сварка – це стрес! – вставив Левко, у якого тато лікар.
- Ну звісно, не свято, але хіба ви не казали про індивідуальність? А це ж і є така його особлива риса! Йому буде приємно, що ми подарували щось, спираючись на його особливу рису!
Ігор неввічливо покрутив пальцем біля скроні, а всі решта стали думати, як це. Але Мишко раптом зрадів:
- Я знаю! Ми маємо подарувати йому друга. Чотриногого друга! Наприклад, хом’ячків. Бо тепер йому, мабуть, самотньо, а з хом’ячками буде не самотньо! У мене вдома їх багато, повна трилітрова банка! Я можу пару віддати! Навіть не одну!
- Хом’ячки! Теж мені, вірні друзі! Вони тільки їсти вміють! Собаку треба або кота!
- Папугу! Він розмовляти вміє!
- Папуга - не чотириногий друг, а двоногий!
- Рибок! Черепаху! – загукали всі одночасно, і не відразу стало чути, що Левко каже:
- А я знаю, де взяти собаку!
І ми всі відразу вирішили, що дарувати треба собаку, тому що Левко знав, де взяти собаку.
Коли в день свята я увійшов до класу, Левко уже був там. А посеред класу сидів здоровецький пес з реп’яхами на хвості і на пузі. Кольору він був невизначеного, але, думаю, якщо б Левко здогадався його викупати, колір би відразу визначився як білий, або рудий, або брунатний. Проте, скупати його було ніде: спортзал із душовими кабінками зачинено, а в умивальник пес явно не вліз би.
- Де ти це взяв? – спитав я ошелешено.
- Це Джульєтта, - ухилився від прямої відповіді Левко.
- Але нащо ж ти його… її притяг зараз? Тарасик тільки на шостому уроці буде, не міг на шостий привести?
- Проблема, - засмутився Левко, - я й не подумав. Гадаєш, інші вчителі можуть вирішити, що це подарунок для них?
Я взагалі сумнівався, чи вони здогадаються, що це подарунок. Але казати це вголос не став.
- А як ти повз вахту його провів? – зацікавився Ігор. Поки ми розмовляли, клас уже наповнювався учнями.
- А так: зайшов сам, відчинив вікно, вийшов і заліз у вікно разом з ним.
- О! – придумав я, - давайте його за вікном прив’яжемо!
- Давай тебе прив’яжемо! – розсердився Левко. А якщо хтось відв’яже і забере? І це вона, а не він. Вона, Джульєтта, втямив?
- Тоді, - запропонував Мишко, - давайте заховаємо його в шафу!
- А якщо загавкає?
- Якщо загавкає, я зроблю вигляд, що це гавкав я! – героїчно запропонував Левко.
- А якщо заскавулить, я прикинуся, що це я! – не захотів відставати я.
- А якщо почне гризти якийсь наочний посібник, я витягну яблуко і прикинуся, що це я гризу, - захотів доєднатися і Мишко.
- А якщо він зробить калюжу, я… я… - Ігор не договорив і захлинувся сміхом.
- Це вона! – закричав Левко. Але Ігор не слухав, а продовжував хихотіти.
І тоді ми всі стали сперечатися, варто чи не варто ховати Джульєтту в шафі.
І тут несподівано наша проблема вирішилася сама собою. Тому що до класу зайшов наш Тарасик і сказав, що вчителька географії захворіла, а тому зараз буде література. І ми відразу ж подарували йому Джульєтту.
Він страшенно зрадів! Так зрадів, що навіть сів мимо стільця, ось як зрадів.
От тільки цікаво, здогадається він сховати Джульєтту в шафу до кінця уроків і гавкати час від часу, щоб учні нічого не помітили, чи не здогадається?

Date: 2011-09-30 08:11 am (UTC)
From: [identity profile] sharhovska-ol.livejournal.com
Мені сподобалося:)

Date: 2011-09-30 09:38 am (UTC)
From: [identity profile] anoushe.livejournal.com
Чудово!

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 04:30 pm
Powered by Dreamwidth Studios