fish_ua: (Default)
[personal profile] fish_ua
На честь свята, яке зараз святкують на ректораті після роздачі копняків (а, ну да, перша неділя жовтня вже післязавтра) ставлю торішнє своє смішне дитяче оповіданнячко, яке опублікували в журналі ВДГ (Вигадуй, думай, грай)


Кому як, а нам із класним керівником пощастило. Всі так кажуть, і шостий А, і шостий В, і навіть десятий Б. Чому пощастило – пояснити важко, для цього треба називати купу всього, чого він не робить: не кричить на нас, не ставить нам у приклад безперестанку відмінницю Оксану, не погрожує, що поскаржиться на нас директору. А ще він має почуття гумору. Коли ми жартуємо один з одного або з нього, обличчя його завжди робиться червоним-червоним, і ми розуміємо, що він дуже хоче розреготатися разом з нами, але стримує себе, тому що вчителю не годиться багато реготати, у вчителя авторитет. А ще він водив нас на екскурсії і до цирку. Після того ми ще цілий місяць гралися у дресированих мавп і дуже добре навчилися заходити до класу через вікно. Так він нас розвиває. І взагалі, він кращий за всіх. Тому ми його любимо. І навіть позаочі ми називаємо його не образливо, а просто Тарасиком, тому що його так насправді звуть.
От тому, коли дівчата почали збирати монети на букет до Дня вчителя, я і сказав:
- Що йому букет? Хотів він бачити той ваш дурний букет!
Дівчата образилися, Маринка сказала, що це я дурний, а не букет, і що букет – це вияв поваги, і всі так роблять.
- Отож, що всі! – сказав я, - тицьнуть квіточки для порядку, відбули і забули. Давайте хоч раз йому подаруємо щось пристойне! Самі тільки й знаєте: наш Тарасик, наш Тарасик…
- Ну, я не проти, - сказав Андрій, - можна скинутися йому на нову мобілку.
Ми всі подарували йому по дуже важкому поглядові. Звісно, в нього тато багатий, він йому дає стільки кишенькових, що на весь клас би вистачило. Він може таке казати.
Андрій наші погляди витлумачив правильно і почав боронитися:
- А що, а що? Ну давайте я заплачу за половину, а ви – решту.
Але тут Оксана сказала:
- Це все неправильно! Якщо ми вже так хочемо щось подарувати, то ми і маємо дарувати! Від себе! Ми, а не наші батьки!
От дивує мене Оксана. Здавалося б, відмінниця, а часом і щось розумне скаже! Але за мить я вже так не думав, тому що вона продовжила:
- Найкращим подарунком для нього було би, якби ви хоч один-однісінький день поводилися на всіх уроках як нормальні люди!
І, наче цього мало, додала:
- І на перервах теж!
І, щоб уже остаточно нас добити, припечатала:
- І домашку хоч раз в житті всі зробили!
Левко гигикнув:
- Ну, домашку ми всі у тебе спишемо. А от щодо всього решти – так тут допоможе хіба епідемія паралічу.
У Левка тато лікар, тому Левко завжди вважає, що нам щось таке допоможе. Оксана намагалася щось йому заперечити, але я швидко закричав: «голосуємо за поведінку!» і ми всі проголосували проти.
Оксана образилася і замовкла.
Тут всі почали говорити один поперед одного. Хтось говорив, що ми маємо зробити для Тарасика концерт, а хтось несправедливо казав, що від нашого співу квіти в горщиках в’януть. Хтось пропонував подарувати наші фотографії, а хтось заперечував, що на наші пики він і так донесхочу вже надивився. Хтось занудливо повторював: «чааашку, чааашку», а хтось заперечував, що подарунок має бути індивідуальний, щоб відображав щось характерне тільки для людини, якій його даруватимуть…
І тут заговорила Лізка. Вона завжди приходить з якимись сенсаціями і, коли говорить, розтягує перше слово, аби ми встигли замовкнути і почати її слухати.
Вона сказала:
Вона сказала:
- А-а-а-аа я-а-а-аа…
І, коли ми замовкли, швидко процокотіла:
- А я чула, що наш Тарасик посварився з хіміком, а вони ж такі друзі були!
- Ну і що з того? – обурилася Оксана.
- Ну-у-уу… може, подарувати йому щось у зв’язку з цим?
- Як можна подарувати щось у зв’язку зі сваркою? Це що, свято якесь? Ну, Лізко, ти думай, що кажеш, - протягнув Мишко.
- Сварка – це стрес! – вставив Левко, у якого тато лікар.
- Ну звісно, не свято, але хіба ви не казали про індивідуальність? А це ж і є така його особлива риса! Йому буде приємно, що ми подарували щось, спираючись на його особливу рису!
Ігор неввічливо покрутив пальцем біля скроні, а всі решта стали думати, як це. Але Мишко раптом зрадів:
- Я знаю! Ми маємо подарувати йому друга. Чотриногого друга! Наприклад, хом’ячків. Бо тепер йому, мабуть, самотньо, а з хом’ячками буде не самотньо! У мене вдома їх багато, повна трилітрова банка! Я можу пару віддати! Навіть не одну!
- Хом’ячки! Теж мені, вірні друзі! Вони тільки їсти вміють! Собаку треба або кота!
- Папугу! Він розмовляти вміє!
- Папуга - не чотириногий друг, а двоногий!
- Рибок! Черепаху! – загукали всі одночасно, і не відразу стало чути, що Левко каже:
- А я знаю, де взяти собаку!
І ми всі відразу вирішили, що дарувати треба собаку, тому що Левко знав, де взяти собаку.
Коли в день свята я увійшов до класу, Левко уже був там. А посеред класу сидів здоровецький пес з реп’яхами на хвості і на пузі. Кольору він був невизначеного, але, думаю, якщо б Левко здогадався його викупати, колір би відразу визначився як білий, або рудий, або брунатний. Проте, скупати його було ніде: спортзал із душовими кабінками зачинено, а в умивальник пес явно не вліз би.
- Де ти це взяв? – спитав я ошелешено.
- Це Джульєтта, - ухилився від прямої відповіді Левко.
- Але нащо ж ти його… її притяг зараз? Тарасик тільки на шостому уроці буде, не міг на шостий привести?
- Проблема, - засмутився Левко, - я й не подумав. Гадаєш, інші вчителі можуть вирішити, що це подарунок для них?
Я взагалі сумнівався, чи вони здогадаються, що це подарунок. Але казати це вголос не став.
- А як ти повз вахту його провів? – зацікавився Ігор. Поки ми розмовляли, клас уже наповнювався учнями.
- А так: зайшов сам, відчинив вікно, вийшов і заліз у вікно разом з ним.
- О! – придумав я, - давайте його за вікном прив’яжемо!
- Давай тебе прив’яжемо! – розсердився Левко. А якщо хтось відв’яже і забере? І це вона, а не він. Вона, Джульєтта, втямив?
- Тоді, - запропонував Мишко, - давайте заховаємо його в шафу!
- А якщо загавкає?
- Якщо загавкає, я зроблю вигляд, що це гавкав я! – героїчно запропонував Левко.
- А якщо заскавулить, я прикинуся, що це я! – не захотів відставати я.
- А якщо почне гризти якийсь наочний посібник, я витягну яблуко і прикинуся, що це я гризу, - захотів доєднатися і Мишко.
- А якщо він зробить калюжу, я… я… - Ігор не договорив і захлинувся сміхом.
- Це вона! – закричав Левко. Але Ігор не слухав, а продовжував хихотіти.
І тоді ми всі стали сперечатися, варто чи не варто ховати Джульєтту в шафі.
І тут несподівано наша проблема вирішилася сама собою. Тому що до класу зайшов наш Тарасик і сказав, що вчителька географії захворіла, а тому зараз буде література. І ми відразу ж подарували йому Джульєтту.
Він страшенно зрадів! Так зрадів, що навіть сів мимо стільця, ось як зрадів.
От тільки цікаво, здогадається він сховати Джульєтту в шафу до кінця уроків і гавкати час від часу, щоб учні нічого не помітили, чи не здогадається?
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 22nd, 2017 04:55 am
Powered by Dreamwidth Studios