fish_ua: (Default)
Моя бабуся була вродливою і гордовитою дівчиною. (кажуть в родині, що я зовні в неї, але вочевидь за двома винятками: НЕ вродлива і НЕ гордовита) Коли її хлопець, ідучи на фронт, спробував поставити їй умову "лишитися такою ж як зараз, доколи я повернуся", вона образилася, сказала, що в умовах війни вона не знає, де завтра опиниться, то які клятви можуть бути?
Вони посварилися.
Відразу скажу, що хлопець благополучно пройшов війну і повернувся цілий, та горда Тая до нього повертатися не схотіла.


На фронті буде краще

Отож, він подався на фронт, а її розподілили на зв"язкові роботи: прокладати якісь дроти-стовпи. Проте, пробула Тая там недовго. Її примітив офіцер, підкликав, розпитав дещо і сказав, що тут, у тилу, їй буде кепсько, дедалі важче і дедалі голодніше. Порадив їй іти на фронт і пообіцяв замовити слівце, щоб її узяли до штабу. Тая зміркувала і пішла. Мати її спорядила чоботами, які відразу ж потяг собі інший офіцер. Втім, дівчина не мала зайвих гуманістичних ідей. Тож, коли цей любитель чобіт потрапив у штабі до неї ж-таки на розподіл, іще й мав нахабство просити "тихішого місця", вона без докорів сумління помстилася, відправивши у найгарячіші місця.
Коли настав і їй час перейти зі штабу у зенітні війська, її передали у частину зі словами: "попервах не вимагайте від неї, щоб салютувала старшим за званням, вона зі штабу, не звикла". По суті це була правда, адже в штабі постійно бігали туди-сюди офіцери, кожному віддавати честь - робота стоятиме. Та все ж штабний припустився помилки, пояснюючи це в присутності самої Таї. Гордовита дівка добре це засвоїла і до кінця війни так і не відсалютувала нікому. Вважала це за зайве.


Безкарна

Загалом, бабуся багато про що мала власну думку, хоча й тримала її при собі, дотримуючись дисципліни. Ніколи не вважала командування своєї країни за святе і безпомильне. Часто, згадуючи, обурювалася випадками, коли треба було взяти якусь сопку до річниці жовтневої революції, її брали з великими жертвами, а наступного дня ішов наказ відступати.

Можливо, завдяки її вроді, їй діставалося від командирів менше, ніж іншим дівчатам-зенітчицям. Ті не раз сиділи на губі, а Тая якимсь дивом уникала покарань. Навіть коли одного разу загубила деталь від зброї і не зробила попереджувального вистрелу під час перевірки (надзвичайно серйозний прокол) - уникла. Перевіряючий вийшов ледь на хвильку, за яку вона встигла відшукати деталь і поставити її на місце. Осічка - справа непередбачувана. Однак, на губу її таки "записали". Та й цього разу дівчина уникла покарання, потрапивши до шпиталю - травмувала ногу.


Дідусь

А втім, чоловікам з її вроди не обламувалося. Найзатятіший Петро таки зумів її прихилити на свій бік, але чого він тільки не робив заради цього. Пошив спідницю їй зі своїх запасних штанів. Гордячка Тая навіть торкнутися погидувала. Іншим разом, коли Тая вперше побачила, як гарно німці освітлюють територію світляними кольоровими парашутиками, затяг її, причаровану видовищем, у сховок, фактично врятував. Але бодай якогось тепла видобув тільки після того, як зумів влаштувати їй побачення з братом, частина якого хіба на півдоби була в тих же місцях, що й вони. Дізнався, привів. Тим і завоював.


Другий фронт і мавпячі сідниці.

Наприкінці годували краще. Групі солдат належало отримати велику банку тушінки або отого самого спаму - американської консервованої шинки. Ту шинку бабуся не визнавала. Була смачна, та одного разу один з солдат вирішив пожартувати з дівчат і сказав, що шинка та червонястого кольору, бо гамериканці її роблять з червоних мавпячих срак. Більше дівчата шинки не їли.
А ще тоді ходили саме чутки, що америка збирається відкривати другий фронт. І так довго та Америка зволікала зі своїм другим фронтом, обмежуючись постачанням червонястого спаму, що зрештою солдати почали називати ті консерви другим фронтом: "Ну що, відкриємо другий фронт?"


Полонені

Полонені італійці сиділи у погрібі, у верхній частині. А в нижній була картопля. Тая, як і інші дівчата, трохи співчували італійцям, які не мали взагалі що їсти, прикидалися, що їм страшно спускатися в погріб і давали італійцям ключі. Італійці приносили картоплю, замикали погріб, але, звісно, десь на тілі ховали кілька картоплин, які потім натихо можна було з"їсти. Пізніше один стиг подякувати Таї, що з іншими дівчатами врятувала їм життя.


Мир

Особливо неправильною була війна після фактичного оголошення миру. Бабуся казала, що радість від цього факту була трохи передчасною, бо довкола ще було безліч невеликих груп німців, які про кінець війни чи то не знали, чи то не хотіли знати. Через логічну втрату пильності в перші дні миру загинуло ще багато з тих щасливців, які встигли дожити до перемоги.

Савченко Тетяна Василівна померла у віці 80 років 2001 року. На фронт потрапила в 16.

Юра

Feb. 16th, 2010 06:08 pm
fish_ua: (Default)
Давно не бавилася, то взяла флешмобчик від [livejournal.com profile] anna_amargo
(правила: мені дають ім"я, я пишу про нього всю-превсю правду і роздаю імена іншим.
[livejournal.com profile] anna_amargo дала мені ім"я Юрій.

Юріями я була оточена з дитинства. І дотепер мені не траплялося жодного поганого Юрія. А як і траплялися може, то мимохідь і швидко забулися. Тому писатиметься легко і приємно.
Отож, Юріями я була оточена з дитинства. Маминого наймолодшого брата звали Юрієм, і татового старшого брата звали Юрієм. Любила я обох і важко сказати, кого більше.

Перший звався Юра-маленький, він був підлітком і йому не влом було гратися зі мною. Він розповідав мені казку про Івасика-Телесика і ганявся, прикидаючись зміючкою Оленкою.
Потім він закінчив школу. Пам"ятаю, як мене взяли на церемонію вручення атестатів, а там було так нудно, що я розревлася. Коли дурні дорослі стали мене питати, чого я плачу, мені стало соромно, що я плачу з нудьги, що я можу нудитися серед усіх цих урочистостей, і я збрехала. що плачу через те, що наш Юра - маленький. Дорослі передбачувано засміялися і стали мене втішати, що він виросте.
А я, мабуть, якби розуміла, плакала б від того, що він уже великий. Скоро він став кудись іти вечорами. Я все просилася з ним, а він чогось не брав мене. Казав, що йде рахувати зірки. Після цього моє бажання взяти участь у цьому, ясно, зростало в сотню разів, я ж і вдома найдужче на світі любила прогулянки під зоряним небом з батьками. Сказали б уже чесно, що він до дівки ходе... Дівка мені - що? Нецікаво зовсім.

Натомість Юра-великий не переставав мною цікавитися і любити мене ніколи. У нього був діабет і він робив сам собі уколи (річ, яка мене вражала). У нього був зелений Запорожець, і я з піною коло рота сперечалася з сусідським хлопчаком що "у нас машина краща!!!" У нього були син і дочка старші за мене. І я постійно знала, що він мене любить. Він багато розмовляв зі мною. Позичав мені книжки. Постійно брав із собою, коли мав десь їхати у господарських справах. Часом сиділа на камені біля будинку і чекала, коли він приїде. Коли я в років 11 замислилася про смерть, він виявився одним із трьох найдорожчих людей, яких я найбільше боялася втратити. Але його я втратила першим. Якраз коли йшли мої випускні іспити.

Юра Георгієвський. Був такий приятель у літклубі і в театралці. Обдарований з усіх боків, десь богемний. З тих, що вчилися в гімназії, я їх дуже поважала, вони були джерелом перших моїх знань про багатьох крутезних письменників, музикантів, загалом тямили в культурі й мистецтві, я в той час між ними була така неосвічена парася.
А на 4 курсі він ні сіло ні впало покінчив із собою.

Юра Ганошенко. Друг, якого поважаю без жодної зернини скепсису, а це тут і зараз уже рідкість. Поки ще були філологи, таких друзів було більше. Компетентних, таких, які вчаться не з примусу і без нудьги, яким багато що цікаво в світі, які знають більше за мене. У таких питаєш думки не для того, щоб "зробити їм приємне".
Подобається в ньому - розум, вірші і почуття гумору. Подобається навіть коли він скубеться з мене. Не подобається присікуватість і снобізм. Він ходить на якісь спортивні заняття, пильнує за тим, як вдягається - і дістає мене вимогами також пильнувати, у що я вдягаюся. Через це я злюся і часто почуваю себе якоюсь другосортною, починаю комплексувати, що може виглядаю нечистоплотно і взагалі смерджу. Блін, як це мене бісить, ліпше би завів спеціальну власну дівку і повчав її :(
Втім, коли я шукаю когось, із ким поговорити було б цікаво, вибір падає однак насамперед на нього.

Юра Міняйло. Один з друзів, яких я успадкувала від батька. Такий спадок найдорожчий. Їх четверо - і батько може бути спокійний: я захищена.
він був батьків дрг дитинства. Йому зараз років 55. Мав серйозні проблеми з алкоголем, саме батько допоміг йому виборсатися, і це той випадок, коли точно знаєш: назад людина не повернеться. Нереально працьовитий. Покинувши пити і взявшися за роботу, став заможним селянином. Балакучий - страх, коли він у товаристві - чути тільки його)

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 08:01 am
Powered by Dreamwidth Studios