fish_ua: (Жадан)
Вчора дочитала "ВДВ" (Великий Дружній Велетень) Роальда Дала.
Люблю цього письменника. Він пише зухвало, буває нечемний, його чорний гумор такий незвичний у дитячих книгах. Щоразу мені уявляються натовпи людей, які знають, шо треба, а що не треба дітям, і трусять в повітрі кулаками. А марно, бо Дал настільки крутий, що їм до нього зась.
Родзинка ВДВ - це неправильна мова велетня. Він плутає схожі слова, бо не вчився в школі, тож часом дитині доведеться покумекати, яке ж слово велетень мав на увазі і чим ці слова відрізняються. Діти самі часто так плутаються, гадаю, ця книга допомагає усвідомити це і бути обережнішим і поменше вживати слова, якщо до пуття не знаєш їх значення. Та й загалом мова дуже соковита вийшла))
Такі мовні ігри мені подобалися в дитинстві і ще більше подобаються тепер.
Але ще більша несподіванка чекала на мене наприкінці. Я зиркнула на обкладинку і побачила в кутку напис "Обкладинка - Кость Лавро". Протерла очі - напис не зник. Але ви гляньте на неї - це ж типова Гапчинська! Ці лискучі носи ні з чим не сплутаєш!
Я аж пішла перепитувати. Так от, це СПРАВДІ Кость Лавро!!!! Просто вони хотіли обкладинки в одному стилі з попередніми.


Ще одна дитяча книжка - "Не зовсім казки" Олега Майбороди. Казочки пречудові, смішні й абсурдні, мені надзвичайно сподобалася історійка про тата, який на вимогу дітей зробив собі на пузі цілу картину з татуювань, про складні стосунки Людини-ножиць, Людини-паперу і ще купи подібних персонажів, про співучого хробачка... Знов-таки, я дуже любила такі глюки в дитинстві))
От тільки казка про гіпопотама-гіпопотута... люди, ну може досить уже жувати цю тему? Або бодай трохи читайте уже один одного, я не знаю...
fish_ua: (Жадан)
Несподівану вакансію дочитала. Непогана книжка. Але один момент рве мені шаблони. За всіма принципами розвішаних по книзі рушниць, Арахіска мав померти. І нічого. Як так?

Прочитала також "Навчи її робити це" Ані Малігон. Початок не сподобався, середина, десь із моменту від"їзду Марти, сподобалася, а кінець... неочікуваний. І шось мені так і не ясно, нафіга.

Почала читати другу книжку Бриниха, про світову літературу. От блін... з Шидеврів української я пищала від захвату з початку й до кінця, а тут прочитала передмову, прочитала про Бредбері, і думка одна: ну й нагнааааав. Еее, так нечесно, я хочу таке ж гарне, як було в тій. Правда, на Мобі Діку уже пішло по ділу, а не про пушкіна, так шо я вспокоїлася і рішила книжку пока шо не викидувать.
Кстаті, в канонічному суржику інфінітив всігда на -ть, а не на -ти!
fish_ua: (Default)
З Форуму притягла чергову торбу книжок. Зара читаю все одночасно і по черзі.
Вже прочитані...

Михайло Бриних "Шидеври української літератури", том перший.
Ах, яка це бомба! Купила й собі примірничок і своїй вчительці шкільній у подарунок. Ну бо реально, попри брутальну подачу там купа відомостей, про які я чи то не знала раніше, чи то вони були подані у тій критиці так занудно, що відразу випарувалися з голови. Але я думаю, таки перше, бо напіввипарувані з голови сюжети всі легко пригадалися. "Невдобно якось тепер про це казати, але Нечуй-Левицький люто ненавидів крихітну свічечку букви Ї" - оце мені впілялося тепер в мозок незгірш за Бринихову-таки цитату бозна-якої давності про те, як добре бути маркою
І так кльово читається, і хочеться ще і ще. На черзі Шидеври світової.

Катя Бабкіна "Соня".
Я бозна-коли зробила з невеликого уривка в ЖЖ уявлення собі про Бібікіну як про потенційно дуже кльового прозаїка. Здається, той роман, що тоді планувавсь, так і не вийшов, зате вийшов оцей і я його собі хутенько купила. І прочитала впродовж одної поїздки Запоріжжя-Київ.
На презентації склалося уявлення, що то тревельний роман, але то не зовсім так, подорож там мало впливає на сюжет і майже нічого про краєвиди там нема))) Але як на мої смаки, то воно й на краще.
Коли дійшло до чувака, який робив чудеса, я собі згадала Історію випадкового чуда Тані Малярчук. Тоді мені раз по раз спливало в думці, кому цю книгу читати не можна, а тут, коли згадала це, подумала: а з "Сонею" все рівно навпаки. Про неї постійно спливає на думці, кому би то варто читати замість того, що вони читають зараз.
"Соня" дуже позитивна. Там все складається гарно. Торік і позаторік у взаємних привітаннях через "Скороновийрік" всі рекорди дарування били "теплі історії до чогось-там". Їх сварили, що надто вже солодкі, ну але факт: люди нині, певно, страшенно потребують затишку і позитиву. Але якщо при цьому солодкого не хочеться - ось "Соня", вона не солодка і не поверхова, а цілком собі розумна і химерна історія, але при тому затишна і все в ній закінчується добре.
А йдеться в ній про дівку, яка звикла жити одним днем і раптом завагітніла. Приймати рішення вона не дуже звикла, то їде шукати свого батька, аби чимсь допоміг, ну бодай грошима. Ну і там всякі химерії, цигани, гомосексуалісти, жінка, яка мандрує по цвинтарях, ціла купа дивного народу, і всі якось викликають симпатію.

Нова казка подружжя Прохаськів прочитана наполовину і подарована дитині. Думаю, в мене ще буде нагода дочитати, коли куплю ще примірничок ще котрійсь дитині))))


На стенді Урбіно купила дві книжки - "Каву з кардамоном" і "Енн із зелених дахів". Перша мені сподобалася більше. Дівчинка-підліток живе-собі живе, і раптом ні з того ні з сього мати десь їде. І визирає їй краєчок родинного скелета з шафи. Ніхто нічого не пояснює, навіть забороняють питати. Але вона однаково шукає. Динамічно, загрібає. Ну і якось уже не вперше мені здається, що підліткова література в Польщі - вона за призначенням виховальна, тільки виховує не самих підлітків, а їхніх батьків.
А Енн... ну, от вона якраз виховальна на всі сто, і тим напрягає. Не дуже віриться, що такі діти бувають. Ні, спочатку воно навіть кумедне, ця дівчинка з її схильністю до пафосу й елегійного замилування подана іронічно, це виглядає добре. Але чимдалі вона просувається в процесі "набування чеснот" і "позбування вад", тим більше це дратує. Ну, класика. Така дитяча християнська сентиментальна класика. Що із тим вдієш...

Зара читаю Роулінг "Несподівана вакансія". І заодно Хатину дядька Тома, якої раніше не читала.
fish_ua: (Жадан)
"Жесть" Ушкалова прочитала. Жеееееесть))))) Шкода, мало. Якщо хтось бачив цими днями у маршрутці дівку, яка постійно рже над книжкою - це була я.
З Варгасом Льосою добрела до другої частини Роти добрих послуг. Ги-ги. Несподіваний поворот!
fish_ua: (Жадан)
Після Райнсмаєра взяла перечитати іншу книжку з цієї ж серії - "Кохання" Анджели Картер. Вона про те, що в світі досить багато причмелених людей. Герої книги - аж троє таких. Двоє братів і дівчина, яка приблудилася до одного з них і стала йому за дружину. Дівчина - художниця, дуже дивна, мов екзотичне звірятко, вона не надто вміє кохати, але сподівається принаймні, що вміє привласнювати. Книга подобається мені своєю хворобливою логікою і ще тим, що вона просто перенасичена тупиковими ходами. ніби голос розуму постійно боязко каже: а може би... а оця божевільна логіка йому щоразу хррррясь шлагбаумом по носі!

Коли закінчила, мусила безнадійно ритися по поличках у пошуку ще не читаного. Абсолютно навмання взяла Маріо Варгаса Льосу, "Роту добрих послуг" - про кадетів військового училища. Незважаючи на мою нетерпимість до всього навколовоєнного, цілком собі пішло. але я не знаю, що тут рекомендувати. в центрі уваги люди, досить примітивні, такі, які в житті крутяться так, як їх крутить, не опираються нічому, виявляючи однаково бездумно агресію чи добро. Довгий час плуталася, які частини від чийого імені оповідаються.

Позавчора вициганила у Марти читати першою свіжу книжку Ушкалова - "Жесть". Поки що не маю нічого до говорення, бо тільки-но почала, але вже лапки потираю у передчутті приємної читанки.
fish_ua: (Жадан)
"Останній світ" Райнсмаєра лежав у мене добрячих років 5. Подарував колись на день народження Юра Ганошенко. Але в той момент - чи то в мене мізки працювали слабкувато, але мені не пішло, не змогла зосередитися.
А от нещодавно, шукаючи, що б закинути на читання в транспорті в торбу, наткнулася на неї і почала. Леле, що мені там могло здатися таким складним? Читається, як воду п"єш.
Книжка про Овідія. Тобто, це не справжня біографічна книжка, а такі собі фантазії на тему. Овідій спалив рукописи "Метаморфоз", був висланий у глухе містечко і...
І далі в гру вступає Котта, по суті простий фанатіще поета, який вигадав собі класну ідею: повернути улюбленця публіки додому або хоч випросити в нього рукопис зниклої книги - бо ж мало хто вірить, що вона згоріла.
Книга дуже нагадує типове таке сновидіння із пошуками. Коли лишиш десь людину або річ - і решту сну намагаєшся відшукати. І вже от-от вхопив, а воно вислизає і вислизає.
Мешканці містечка поіменовані як усякі персонажі давньоримської міфології, і для кожного сміливо можна будувати паралелі з міфологічним тезкою.
Це знову магічний реалізм, так.
Дуже-дуже класна!
http://lib.rus.ec/b/78202/read

І далі товче мене думка: чому, якщо магічний реалізм, то в книзі конче має бути як не фотограф так кіномеханік?
А тут на додачу ще й проектор для слайдів фігурує...
fish_ua: (Жадан)
Дочитала ще одну підліткову книгу. сильні емоції.

http://flibusta.net/b/303719/read
fish_ua: (Жадан)
Почала читати "Лексикон інтимних міст".
Воно відразу було ясно: книги такого штибу не читають з початку до кінця, підряд, з них спочатку шукаєш своє місто, потім вибираються найбільш знакові для тебе міста, потім ті, які тобі бодай чимось цікаві і ті, де автор імовірно міг щось цікаве наколупати...
Але я почала спочатку.

Першим містом було Аарау. І йшлося в цьому есеї переважно про назву, про те, що Андрухович в ті грєбєня таки заїхав і про пам'ятник, щодо якого Андрухович подумав "теж такий хочу".
Ентузіазм щодо читання якось криху підупав.

Далі була Алупка. Там теж ішлося про назву. Алупка-залупка. ха-ха.
Тут я не витримала і прогортала кілька міст. Невпевнено спинилася на Балаклаві (де Андрухович відпочив душею під пам'ятником Лесі Українці) - краще б я того не робила. Після чого вже впевнено почала гортати до першого-ліпшого важливого для мене міста.
Ним виявився Белград.
Ішлося в "Белграді" про провальну зустріч із студентками, які не полюбили Андруховича, зате зацінили віртуально присутнього Неборака.

Я відчула себе зовсім уже ні в сих, ні в тих і з лихим передчуттям полізла шукати Запоріжжя. Але спіткнулася об Детройт і не могла не зупинитися.
З Детройтом Андруховича пов"язував іграшковий томагавк, кілька музичних платівок і родичка, яка все це присилала.
Передчуття щодо Запоріжжя теж не обманули.

Тоді лишається Львів, - подумала я. Зі Львовом він не міг обійтися так, як із Запоріжжям, Дніпропетровськом (в якому його зустріли з табличкою "містер кхомскі, лєнінґрад") чи бідолашною Балаклавою.
І справді, Львову було присвячено декілька підрозділів. Андрухович чесно постарався нагородити про Львів трохи міфів. Про Львів і море. Про Львів - кіносимулякр всіх недоступних Парижів-Римів-Мадридів. Про Львів і гроші, про Львів і курвів, про Львів і калік... Це було не так і погано. Але чи було це круто? Не настільки, як очікувалося.

Зворушливо вийшло про Київ. Барв додали суперечливі відчуття під час опису Москви...

І все ж, мені дедалі менше хочеться тягати цей том у торбі.
Я до останнього не сумнівалася в Андруховичі. Коли всі довкола бурчали на "12 обручів", я вважала цю книжку потрясною. І Таємницю прочитала не без інтересу. Навіть коли він ото бовкнув. Навіть попри отой відкритий лист. Я не забула, що саме Андрухович був найпершим, хто відкрив мені, дитині без ідентичності, українську літературу з нового боку, показав, що українське може бути сучасним, харизматичним і розумним. Він був першим, потім ще Плач Єремії, кобзарі, ще кілька книжок і дисків - і от я вже знаю, хто я і де я, і більше нікуди не дінуся.
У мене нема причин бути упередженою чи несправедливою щодо Андруховича. І письменника Андруховича 2000 року я любитиму завжди. Але "Лексикон інтимних міст" - це погана, млява, як мертва рибина, книжка, написана людиною, яка повірила, що будь-яке її слово на вагу золота і зовсім перестала старатися.

p/s Мені сподобався есей про Єнакієве.
p/p/s Якщо я таки натраплю на золоте зерно в цій купі мотлоху, я неодмінно напишу.
fish_ua: (Жадан)
Зара читаю альманах Єгупець. 21 номер мені в руки попав. До того й не знала про такий.
Для початку, Єгупець - це старовинна єврейська назва Києва. я мусила добряче поритися, щоб це з"ясувати. всі посилання в гуглі ідуть тільки на журнал.
Власне й журнал присвячений стосункам української та єврейської культур.
Він збіса товстий!!! Цікаво, скільки ж воно коштує, бо мені цей подарували. Сподіваюся, не дуже непідйомно.
Що всередині. Вірші, які я, чесно кажучи, прочитала і забула. в пам"яті лишивсь тільки подив: скільки ж мов знають Кіяновська, Андрухович і решта тих, хто перекладав. Я би так не змогла. плутала би усе...
Потім іде п"єса Ієгошуа Соболя "Гетто". Оце крута штука, я проковтнула. Хоча перекладена російською чогось. Не знаю, чого, недолюблюю, коли книга двомовна, це якесь відчуття безладу викликає. Але сама п"єса класна, треба буде нашій драматургині дати почитати. Ідеться про життя єврейської спільноти, зокрема маленького театру, в гетто в якомусь прибалтійському містечку. До них заходжає німець Кіттель, прибацаний на всю голову владар волі робити, що хоче, гратися, як йому подобається. Є там успішний комерсант, який і в таких умовах добре дає собі раду. Є старшина Генс, який мусить балансувати між свавіллям Кіттеля і спроможністю громади вижити. Все трохи істерично, напряжно, сюрреалістично, як бенкет під час чуми.

Оповідання "Дім Шайтана" - це про втечу члена політбюро Успенського, коли той зрозумів, що до Сталіна його викликають не з добрими намірами. Теж цікава штука, тримає в напрузі.

"На перехрестях доріг" - це про зустріч двох письменників - Лесі Українки і Мордхе Фаєрберґа. Оповідка цікава тільки тим, що йдеться про відомих особистостей, а історія насправді оповідає про події, нічим не виняткові, ще й викладено не в міру пафосно.

Далі така ж коротесенька оповідка про епізод з життя Шолома Алейхема.

Сценарій Параджанова "Золотий обріз" - не подужала. Чому кажуть, що моє поколіня любить клаптиковість, притаманну кліпам? Мені на це запасу оперативної пам"яті не вистачає. Важко читається.

Далі дискусія про антисемітизм. Цікаво, пізнавально, якісь нові думки. прочитала.

Далі ішла стаття про першу згадку про Шевченка в єврейській літературі. На початку якісь скривджені думки, мовляв, євреї на території України робили вигляд, що ніякої України нема, бо воліли асоціювати себе з нацією, яка панує, а не з упослідженими народами. Потім трохи про те, як "ласкаво" ставилися до євреїв українці. А далі, коли власне дійшло до віршів, пішов знову пафос-пафос, і я покинула.

Листи Бруно Шульца до Роман Гальперн. Отут я знов вшпилилася в текст!!! Цікаво. Він якийсь дуже слабкий, меланхолійний в тих листах. Постійно не вирішує якісь проблеми, марудиться із депресняками. Але читати то однаково дуже цікаво. Хоч і нечемно чужі листи читати.

От на цьому я зараз. А там ще попереду добрячих півжурналу нечитані))))))
fish_ua: (Жадан)
Прочитала Винарні Ігора Померанцева.
Приємна книжка і чимось для мене ностальгійна. наче з тих часів, коли купувалося багато незнайомого, всліпу, але давало несподівану і нову інформацію, і ніколи не знав, чого від тої книжки чекати, тебе цікавило одне: це вибір сучасних українських видавництв. але на диво і розчарування тоді траплялися вкрай рідко. Досі пам"ятаю і по пальцях можу перерахувати.
Так от, Винарні чимось нагадують оті книжки Винничука, про кнайпи, про каву і т д. Думаю, він міг би написати таку книгу, але може надто довго відкладав цю тему на десерт, і її написав хтось інший. Якби я знала, що росіянин, навряд чи так зацікавилася б, тема "Росія і алкоголь" - ну, якось від неї не чекаєш нічого доброго. але то я зрозуміла вже в процесі, і далеко не відразу, бо з тексту здається - стопроцентно українець. відкритий, цікавий до інакшого.
Чим схоже власне на Винничука - тут є відомості про вино і є власне життя автора, і вони переплетені дуже міцно. Пише відчутно на кінчик язика, мені, як людині байдужій до вина, марно що це єдиний алкоголь, який я ще розумію, мені був зрозумілий цей смак, не чужий. Герой мандрує країнами, порівнює різне вино, спілкується з різними людьми, міркує за ним про різні штуки...
Десь посередині глянула на перекладача і зрозуміла, що про цю книгу читала якусь полеміку - хто які шматки перекладав і чиє гірше. Не знаю, я не такий глибокий знавець діалектів. в тому шматку, де була русинська, я її впізнала і мого досвіду вистачило, щоб знати всі слова - і на тому спасибі. Трохи кривилася на те, що не всі вірші перекладені з російської. Не розумію, чого так. В першій третині тексту знайшла дві чи три обдруківки. А за плюс мала те, що тривалий час взагалі не доганяла, що то росіянин - то я вже казала.
Кілька моментів викликали в моїй душі особливе веселе пожвавлення: про італійського письменника Ніколо Гоголя, котрий би був собі щасливий і нічого не палив, якби жив собі й далі в Італії. І провокативні натяки щодо походження назви Севастополь від святого Себастяна.

Дерево Бодхі Петра Яценка на моє прохання привезла з Києва Мартінка.
Книга безумовно приємна, а все ж не така, як Львівська сага. Ті ж прийоми, а якось ніби невизріле. Потім, в спогадах про сюжет, воно якось доперетравлювалося, а поки читала - отаке було враження.
Ідеться про жінку, в хаті якої починає рости дерево.
Про сусідів. Про прийшлих людей. Про тарганів, які густо населяють всі ці голови. Без пошуку причин, є, як є. Ну, все той самий магічний реалізм, ага. Я все ще дуже люблю таке.

Ягідна трилогія польки Ізабелли Сови насамкінець розрадила таки. Остання книжка (не певна, що остання в часі, але остання, прочитана мною) "Терпкість вишні" сподобалася більше за попередні. З усіх трьох дівчат Вишеслава наймолодша, власне, студентка-першокурсниця. Чогось ті картини мене більше гріють. Оця студентська невлаштованість, авторка кумедно змальовує пошуки житла з гіршого на ще гірше і прибацаних господарів, де студенти винаймають помешкання. Міркування про снобізм. Є там така героїня другого плану, яка зумисне кічувато вдягається, бо вважає огидним показне естетствування. Рядки, на яких я криво всміхалася і кивала в лад тексту. Власне, про хизування своїм естетством там немало йдеться. Той же аспірант-залицяльник, який говорив із героїнею фразами з Кундери, викликав у неї купу комплексів - бач, який високочолий, - і зрештою був викритий.
Відзначила, що попри простоту викладу, у Сови є власні знахідки, за якою її можна впізнавати серед інших авторів. Найпомітніше - іде виклад якихось подій, наприкінці хтось задає героїні запитання, а з абзацу ми переключаємося в її компанію, і на те ж запитання відповідає уже хтось із її друзів, так, наче вони обговорюють те, що сталося.

А зараз ношу в торбі свіжоподаровану мені на день народження щойновидану Таню Малярчук. і ще кілька куплених книжок в планах. мням)))))
fish_ua: (Жадан)
Прочитала нарешті Бриниха "Шахмати для дибілів".

Момент, який мене вразив у цій книзі найбільше - у ній ТЕЖ є чувак із рожевими зубами!!!
Про шахи - таки да, взнала багато нового, чим би зроду не додумалася поцікавитися.
Текст, а особливо кінець такий блюзнірськи блокбастерний. З тих, про які подумки питаєш автора: "ти це шо, навмисно?!" - і автор так само уявно відповідає із нахабною посмішкою: "ну да!"
fish_ua: (Жадан)
Роберт Корм"є "Щоколадна війна" http://lib.rus.ec/b/366293
(підліткова література)

Книга про боротьбу із системою. Хлопчик відмовляється продавати шоколадні цукерки, на які їх вчергове підписав один із вчителів, котрий мітить на посаду директора і хоче вислужитися з тими цукерками.
Мені сподобалося, як подано шлях до спротиву. По суті причиною стає навіть не підлітковий нонконформізм, по суті хлопчик пливе за течією і прогинається. Спочатку його змушують сказати "ні" "стражі" - неформальна організація з кількох особливо нахабних учнів. Пізніше він говорить "ні", здавалося б, із власної волі, але чи це так? Сам він каже: "я мабуть здурів", "не знаю, чому я це роблю". По суті, він продовжує казати ні за інерцією. Але однаково, читається запоєм, весь час цікаво: прогнеться чи ні?
fish_ua: (Жадан)
"Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно..."


З анотації в мережі я винесла хибне уявлення про зміст книжки "Позолочена рибка". Тоді я надто буквально сприйняла слова "страшенно розбещена" і уявляла собі таку собі дівчинку-мажорку, яка вперше торкається нафарбованими нігтиками труднощів реального життя, коли її батьки розлучаються.
Може, таке уявлення і не сприяло би покупці книжки, але обидві "Буби" Космовської я прочитала ще у вересні, і щодо нової її книжки навіть питань не виникало - купувати чи ні. Звісно, купувати!
Аліція виявилася не мажоркою, а звичайною дівчинкою-підлітком з середньої польської родини. Біда вривається в поле її емоцій несподівано, як сніг на голову. Ще тільки вчора дівчинка ображалася на батька, котрий не приїхав забрати її з вокзалу, сумувала, що мусить повертатися в місто, тішилася взаємним коханням, яке щойно прийшло до неї... Достатньо миті, щоб усе вчорашнє стало неважливим: її малий зведений брат тяжко хворий.
Так само, як і "Буба", "Позолочена рибка" - книга про дорослішання. Але якщо Буба - єдина притомна людина зі зрілим мисленням в оточенні інфантильних дорослих, то у випадку з Аліцією все складніше і реалістичніше. По суті, це книга про те, що боротьбу в собі інфантильності і відповідальності ми змушені вести упродовж цілого життя, щоразу, коли воно вимагає відповідальних рішень, а не тільки в короткий період між 13 і 20 роками. Ніколи не буде легко.
Ось Аліція не може змиритися із тим, що її батьки, великі дорослі, поводяться не так, як годиться дорослим, воліють "тікати" від проблем. Щойно їй здавалося, що батько - досвідчений, умілий чоловік, який вміє, на відміну від неї самої, усміхнутися і розважити її тяжко хворого братика. І раптом ілюзії руйнуються - батько сам зізнається, що веселиться і жартує тільки тому, що йому страшно вислуховувати недитячі запитання сина. І хоча до певного часу це допомагає, настане момент, коли п'ятирічному хлопчикові стане необхідно, щоб хтось зі старших не побоявся піти разом із ним до страшної прірви - розмови про смерть. Адже інакше йому доведеться це робити самому, без допомоги і підтримки.
З Аліциною мамою, здається, все ще гірше. Вона просто відмежувалася від проблем і всіма печінками втікає в роботу - переклад книжки про Астрід Ліндґрен.
Що вже говорити про однолітків, про подругу, яка геть по-дитячому підносить Аліції "подарунка", мовляв, заради їхньої дружби порве із хлопцем, котрий Аліцію дратує.
Але минає трохи часу, і Аліція бачить приховані сторони. Дізнається, скільки робить її мати, щоб дати її зведеному братикові ще один шанс на лікування. Починає розуміти, що розлучення відбулося не з пустої примхи, і щоб сказати правду про стосунки, які не тримаються купи, теж потрібна певна внутрішня дорослість і відповідальність. І тепер вже вона сама перед собою і своїми кривдами чується інфантильною.
В цій печальній книзі у дівчинки завжди лишається відрада - її коханий хлопець. Гадка про нього - це теж місце, куди Аліція могла би втекти, як і інші, зрештою, вона ще всього лише дитина! Але Аліція не тікає. Тільки витягає цю гадку час від часу, щоб набратися сил, - і йде далі. Тільки у найважчий момент ця думка не рятує, "вона наче кадри з іншого фільму" і це теж такий правдивий момент...
Ще цілий ряд підліткових і не тільки проблем піднімається у книзі побіжно: поверхове сприйняття людей, зневага містян до селян, наркотики, анорексія... і до кожної з них ставиться те саме питання: ти маєш право втекти, не лізти, пройти мимо. Втечеш?
fish_ua: (Default)
Дочитала Звонка Карановіча.
Не сподобалося.
fish_ua: (Жадан)
замовила собі свіжу книжечку Барбари Космовської. мняяям)))

Тим часом перечитую "Посаду у Всесвіті" свого однофамільця. Не знаю, вкотре вже, дуже мене пре ця книга. Просто собі фантастика, здавалося б. Але замахується на таке, що жижки тремтять. Це єдина фантастика, в якій цілі розділи присвячені теорії, електростатиці, наприклад, абощо. із формулами, критеріями Рейнольдса і всякими такими мудрими штуками, які, при тому, читаються і розуміються легко, як азбука. І роблять ідею автора щодо світобудови надзвичайно переконливою. Втім, я не фізик, мене тут надурити легко, цікво, що фізики про те думають... Ну от, він виходить із того, що будь-яка фізична константа може виявитися константою тільки у звичному нам середовищі. А якщо вона не така? І от стихійно падає на голову шмат простору, куля, в якій зовнішня оболонка - так собі, на кількасот метрів, а всередину, вглиб, простору стає дедалі більше, а час пливе дедалі швидше. Аж до галактик, які спалахують і гаснуть, мов феєрверки. Група людей, класних, розумних, пізнає цю штуку, і це знання їх чавить, відбираючи всі ілюзії.
http://lib.ru/RUFANT/SAWCHENKO/dolzhnost.txt

У Марти Звонко Карановіч лежить біля компа. позираю на нього - тре випросити почитати.
fish_ua: (Жадан)
Зараз читаю "Деніел мовчить" Марті Леймбах. Знову книга про аутизм. автобіографічна, звісно, тільки там, де йдеться про хлопчика, хоча й це видається фантастичним. а любовна лінія - фантазії, такі передбачувані, що відразу помітно.

Прочитала 4 книги Джаклін Вілсон. Написала рецензію для Чернишенка, перекладача. Мало вірю, що він її десь прилаштує, тим паче на Літакценті, вони такі вимогливі. але... вичекаю, не буду тут постити дочасно.

"День Народження Еліс" Тіма Кеннемора серед дарударівців просто бестселлером стає))) позавчора третя попросила почитати. Деякі впізнають своїх дітей. От тільки я тривожуся, щоб діти останньої її не погризли, бо там були прецеденти

Лоїс Ловрі - її я підчепила з посилання знайомих, з десятки топових англомовних авторів. Знайшла ось тут:
http://lib.rus.ec/a/17007
Той, що віддає - соціальна фантастика, антиутопія, тобто, жанр, ненависний мені. А однак, прочитала із задоволенням. Ідея в тому, що суспільство живе за чіткими правилами, розписаними для кожного віку, всі щасливі, люди відмовилися від травмуючого досвіду минулого. Все пам"ятає тільки одна людина - Той, Що Приймає. Одна-єдина людина знає, що таке сніг, як виглядає море, що таке сонячний опік, що таке війна. Все це він тримає не як знання, а як повноцінні відчуття, образи. Сюжет починається на тому, як хлопчик дванадцяти років приходить вчитися бути наступним Тим, Що Приймає. Йому страшно, бо сказали, що буде боляче. Йому дивно, бо сказали, що тепер йому можна брехати іншим. І він починає забирати всі ці образи, дізнаватися. Дуже цікавий, психологічно складний процес змальований. Варте уваги, я би залюбки ще щось прочитала
fish_ua: (Жадан)
Дуже повільно, як черепаха ідуть мені "Бігуни" Токарчук. При всій моїй шаленій до неї любові, ледве долаю.
Нє, я не хочу сказати, що воно погане. Кожен епізод дуже класно виписаний. Але зв"язків між епізодами нема і нема. А тримати в голові всі шматки сюжету, якщо вони не поєднані, мені важко. Буфера пам"яті не вистачає.

Хто дочитав, скажіть, воно ж наприкінці все зв"язується, правда ж? чи вобше ні? Можна розслабитися і читати як вірші, тут і тепер, нічого не утримуючи в пам"яті?
fish_ua: (Default)
Читаю наново переписану для сучасних дітей П"ятірку з хвостиком. Нестайка, ага.
Чим більше читаю, тим більше думаю: не треба було її осучаснювати. Бо вийшло серединка на половинку і геть неправдоподібно.
Ось у хлопчика тато - директор супермаркета. Чудово, чому б і ні. Але далі виявляється, що його старший брат, бажаючи вступати до торгово-економічного, наймається попрактикуватися в овочевий кіоск. Чому в кіоск? У супермаркетах завжди вистачає вакансій - практикуйся, скільки влізе.
Інший хлопчик міркує про знаменитого футболіста, який живе в його будинку, мовляв, Бекхем, Шевченко і Рональдо в одній особі. А в цей час його ровесник не робить домашку, бо йде в кіно на Фантомаса. Бо ж Фантомаса в кіно тільки двічі на рік показують.
А, ще той хлопчик колекціонує значки. його однокласник - марки. А їхні однокласниці захоплені паперовим листуванням з іноземними дітьми.
А ще там є тьотка, яка має купу золота, комп"ютер, джип і дорогий мобільник, тому що вона торгує.
І всі хочуть бути космонавтами.
Блін...

Нарід, ні в кого з вас останнім часом не виходила дитяча книжка?
fish_ua: (Default)
вчора прийшла моя Тринадцята легенда. Замовила в Читайці. Якби її було легше добути, не морочилася б із поштою, але зрештою доправили швидко і без зайвих питань. Дуже тішуся покупці.
Ще потішила себе черговою Самокатівською книжкою - Цацики идет в школу. Зараз читаю. Приємна і весела книженція.
Але доступних книжок такого штибу в крамниці лишається ще не куплених все менше. по-суті, одна.
fish_ua: (Жадан)
Дочитую книжку Щигела "Зроби собі рай". Я її не купувала на Форумі, купила її собі Марта і дала почитати мені. І про що я думала? Ця книга маст хев для таких, як я. Якщо я і далі хотіла би перекладати з Чеської, нехай навіть серце лежить винятково до дитячої літератури - вона необхідна. Адже в перекладі найважче - не слова, а реалії. те, чого у твоїй країні не було як явища і годі зрозуміти самому, не те що іншим пояснити.
Зрештою, все склалося правильно і я її читаю.
Це не просто книга про Чехію. Це книга поляка-чехофіла про Чехію. Погляд зі сторони - він не те що правильніший, він виразніший. Бо все подає у порівняннях. Тому для тих, хто хотів би зрозуміти Польщу вона така ж корисна, як і для тих, хто хотів би зрозуміти Чехію.
Написано досить легко і цікаво. Багато персоналій, історичних фактів - не знаю, чи це цікаво іншим, мені ж просто потрібно все це знати і заповнити ці прогалини.
Насправді цікаві теми розходжень між поляками і чехами - це польська побожність і чеський атеїзм, а ще чеський гумор, чеська нетерпимість до страждань, втеча в комічне...
Направду, цей рік мене тішить книгами, але я й не беру до рук того, в чому не певна.

Цього місяця купила чергову самокатівську книгу "Ночные птицы" Турмуда Хаугена. Давно на неъ задивлялася.
Анотація (а точніше уривок з книги на звороті) свідчить, що це книга про страхи, дитячі страхи. Коли починаєш читати, розумієш, що страхи хлопчика, сильні, на межі з неврозом - наче відображення такого ж невротичного батька. Якщо хлопчик боїться залізних птахів у шафі, сусідів-чаклунів, убивцю в підвалі і, як з усіма фобіями буває, рятує себе ритуалами, то батько-соціофоб значно гірше дає собі раду. він немов заперечує той факт, що йому нема куди тікати від обов"язків, від почуття власної неспроможності, від сусідів, які говорять про нього, від учнів, яких він просто боїться - він таки тікає. постійно іде кудись блукати. І синові доводиться боятися ще й за нього.
І все це на тлі дитячого світу, змальованого непривабливими, грубими мазками: ієрархічність, практично кастовість дитячої спільноти, агресивність, огидні правила життя, яких мусиш дотримуватися, аби не опинитися в самих низах чи просто не бути побитим.
Це все не докладно, тільки намітками. але цього вистачає. дуже контрастує зі звичною дитячою літературою. і навіть із чесною дитячою літературою теж контрастує - там діти, як павило, знаходять способи виходу з чесно змальованих життєвих ситуацій. тобто, тло не ідеалізоване, але діти все одно ідеалізовані. Тут все залишається без виходу. Хлопчик начебто попервах і розв"язує частину своїх проблем, знайомиться з сусідкою, яку вважав відьмою, робить висновки, що його приятелька багато бреше і тільки пусто лякає його, змушує батька зробити якусь домашню роботу, знайомиться з дівчинкою... але ці маленькі перемоги мало що міняють. хлопчик лишається надто безпорадним і конформним. на останніх сторінках це дуже ясно видно.
Page generated Jul. 22nd, 2017 04:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios