fish_ua: (uamusic)
Якщо душею рок-музики є джаз, то душею «Плач Єремії» в цьому сенсі є Всеволод Дячишин., Якби я був далекоглядніший – вихід його власного альбому передбачив би ще в далекому 1996, коли я вперше заслухався «Плачами» саме з вини цього кумедного бороданя. Власне, сама поява диску «Подорож в країну бас» є інтригою – по-перше, при спробі уявити альбом бас-гітариста з’являється нав’язлива асоціація божевільного багаторукого кентавра, який, слепуючи, гарцює степом розганяючи дрібних ховрахів. Отже слеп*. Я знаю людей, музикантів в тому числі, які не люблять саме цю манеру гри. Однак альбом Дячишина не покоробить їх: 1. До нього приклалися всі музиканти «ПЄ», включаючи й самого Тараса Чубая (шостим номером він оригінально обігрує спання та ліжко фразами «Ду ю сліп інгліш» та «Шляуфен зі Дойч». І лише ця пісня вказує на місце прописки Дячишина). 2. Всеволод демонструє різноманітну техніку гри. Решту стежин вказують на ритмічну душу джазмена, який пише свої музичні картини впевненими і смачними мазками. Їх ти просто шкірою відчуваєш. Гра настроїв. Потік бажань. Альбом приносить неймовірне естетичне задоволення і абсолютно переконує – ця музика ще не скоро буде комерційною в нас. Хіба що потрапить в рубрику «ексклюзив» на якомусь провінційному радейку чи зазнає 1-2 ротацій на, скажімо, київському «Радіо Континент». Зрештою, саме це додатково грітиме вас, коли буде слухати «Подорож в країну бас». НЕ ЗАБУДЬТЕ ВИМКНУТИ ТЕЛЕВІЗОР, коли вкладете диска до програвача.

«Подорож в країну бас»
Всеволод Дячишин
Запис - студія «Стрих»
Видано – «Атлантік», 2003.

1. Бум.
2. Шлях.
3. Пiсня.
4. Файка-I.
5. Севан.
6. Лiжко. «Ода для лiжка або до самого себе».
7. Кактус.
8. Файка-II.
9. Мiсто.
10. Колискова для Оленки.
11. Мавпа.
12. Трава.
13. Танець.
14. Бредок.

Слеп– манера гри на гітарі, коли звуки видобуваються шляхом різкого вдаряння (слепування) пальцями по струнах. Протиставлення слепові – смикання струн знизу вверх. Схоже на звичайнісінький „перебір», але виконується різкіше, відповідно до особливостей бас-гітари.
Юрій Карашівський
fish_ua: (uamusic)
Процес перетворення відданого фаната на не менш відданого критика – нелегкий і болісний. Ось і цього разу, почувши про майбутній вихід “Альбому”, я мав недобре передчуття. Що вони там намудрили? Що, взагалі, можна було намудрити після “Натури”? Зрештою, це, попри претензійну назву, не повноцінний альбом, а «The Best»; може, пронесе?
Але не пронесло.
Отже, альбом вийшов у вигляді двох компакт-дисків, про другий з яких можемо сказати тільки добре, бо, по-перше, ми його не бачили, по-друге, він містить самі кліпи, по-третє, нарешті “скрябінська” відеоспадщина стане доступною. Мовчу про “Train”, «Прикрий світ», «Оpen» та інші «неформатні» відеороботи, які до збірки не ввійшли. Це вже їхня справа, чим пишатись, а що відкидати. А ось із першим диском усе не так райдужно.
У рекламному інтерв’ю, що передувало новому релізу, Кузьма заявив, що трек-ліст на 2/3 складається з пісень, вибраних шляхом голосування на офіційному сайті http://skryabin.ru (акція була подана як “склади для себе альбом найкращих пісень” – непоганий хід), а також наступну сакраментальну річ: “усі пісні на альбомі записані в новому звуці”.
Але ж попереджати треба, що в ОДНОМУ новому звуці. Жанр, у якому подані 15 композицій “Альбому”, можна визначити як ремікс, авто-рімейк або, що мені здається найближчим до правди, авто-каверверсія. Вокально-інструментальний ансамбль “Кузьма і лабухи” по-своєму інтерпретував більш ніж 10-річний досвід групи “Скрябін” у тому її складі, який ще назвати “Скрябіном” було не соромно. У результаті звучання всіх пісень безжально уніфіковане. Навіть не намагайтеся вгадувати пісні з семи нот: у багатьох композиціях від оригіналу не лишилося зовсім нічого. Прибрано головні мелодійні ходи, завдяки яким пісні, власне, запам’ятовуються, змінено ритм, темп і тон. М’який арт-роковий саунд, прилизані мелодії, бек-вокал Підлужного – ні, це не перестає бути доброю рок-музикою (але нічим більше).
Трохи статистики. Пісні “До смерті і довше”, “L.V.”, “Education”, “Танець пінгвіна”, “Птахи”, “Нікому то не треба” присутні на альбомі вже в третій студійній версії. Ті, що в другій – переважно з останніх трьох-чотирьох альбомів. Раніше ці пісні існували в різному, дуже різному вигляді: від інструментальної поліфонії “Казок” до підвального брязкоту “Технофайту-92”. Слухаючи пісні “Не вмирай”, “Птахи”, “До смерті і довше”, “Клей”, “Цукор” в оригіналі, можна було простежити еволюцію “Скрябіна” - як музичну, так і філософську. Цю динаміку в “Альбомі” зігноровано: тепер це просто пісні, що мають певне аранжування, але, безнадійно вирвані з контексту, - не звучать. Їдьмо далі. Є такий анекдот: приходить дружина додому вночі й чоловікові каже: “мене зґвалтували!” – а він їй: “з’їж лимон!” – вона: “ти що, та мене ж зґвалтували!” – а він: “лимон, кажу, з’їж, а то писок занадто щасливий”.
Перед тим, як записувати вокал до оновлених версій старих пісень, Андрієві Кузьменку варто було добряче відкусити від цитрини. Ситим, зрілим, упевненим, задоволеним життям голосом “Не вмирай” не співають. Та ні, піпл, звичайно, схаває. Піпл хаває все. Але, якщо Кузьмі вже так хочеться перекреслити перші 10 років історії групи, то це – не найкращий спосіб. Слухаючи “Шось зимно” без глухого шепоту 20-річного Ростика Домішевського, або “Нікому то не треба” без жодної нотки питомої безпорадності, хочеться кричати: “Не вірю!” Навіщо цей легенький lounge замість ідеально вписаних у “L.V.” гітарних рифів? Чим заважав містичний, навіть, сказати б, гіпнотичний ритм старого доброго “До смерті і довше”? А “Клей”, завдяки якому “Скрябін” мало не почали залічувати до української готики, чим не догодив? Ото такий якісно і принципово новий звук.
Далі. Нагадаю, що група “Скрябін” утворилась року 1989-го (цього Кузьма не забув) і випустила наступні офіційні альбоми: “Мова риб” (2 версії), “Птахи”, “Казки”, “Танець пінгвіна”, “Хробак”, “Технофайт 1999”, “Стриптиз”, “Модна країна”, “Озимі люди”, “Натура”. Але траєкторія стрибків по острівцях “Скрябінської” слави вийшла якась крива й недолуга. Відштовхнувшись від “Мови риб”, “Альбом” захоплює заголовну композицію з “Птахів” (весь шарм якої полягав саме в дитячій наївності, щирості простецького аранжування, яка виправдовувала, відверто кажучи, доволі примітивний текст); добряче відпочиває на “Казках”, не взявши звідти, щоправда, найбільших хітів – “Годинника”, “Казки”, “Прикрого світу” – натомість догодивши публіці ліричними “Education”, “Нікому то не треба”, “До смерті і довше” та “L.V.”; не обійшовся альбом без “Танцю пінгвіна”, який тепер уже не можна вважати найбільш деструктивним в історії групи хітом. Наступним стрибком “Альбом” забирає з “Хробака” “Клей”, позбавивши його тягучого, “клейкого” звучання, зринає в повітря, аби не впасти на неформатний “Технофайт-99”, і приземлюється в “Модній країні”. Звідси взято найкориснішу у збірці річ – “інтелігентну версію” пісні “Бультер’єр”. Вона трохи реабілітує композицію після придуркуватого “Бульміксу”; що ж до самої пісні, то тепер інші часи, інакші люди, і я готовий повірити, що комусь-таки вона подобається більше, ніж “Неділя-понеділок” або “Зламані крила”: хай буде так. Прихопивши також “Цукор”, альбомотворча сила розганяється добряче – адже треба враз перелетіти “Стриптиз”, монументальну добірку композицій, створених ще за активної участі Ростика з Шурою в 1997-2000 роках. Навіщо нагадувати людям про сумне? З привидом Озимого покоління Кузьма також був обережний – узяв із пам’ятного альбому, з якого почалась популярність нео-“Скрябіна” в Росії, лише ліричну “Шукав свій дім”. І ось, нарешті, “Натура”, де можна перепочити й добрати розумних, добрих і вічних пісень. Тут вам і “Давай з тобою займатися любов’ю”, і “Спи собі сама” Підлужного, і “Мовчати”, де той-таки Підлужний замінив Ірину Білик.
Чи гідні поробки з “Натури” стояти на збірці поряд із такими знаковими піснями, як “Шось зимно” або “Нікому то не треба” – питання суб’єктивного смаку й особистих музичних преференцій. Якщо цей альбом і справді на 2/3 сформований вподобаннями фанів, то в мене виникає питання: хто ж вони, теперішні фани нового “Скрябіна”? Які вони? Чим живуть, про що мріють, яку музику слухають? Яких психічних травм зазнавали в дитинстві, якщо тепер “Натура” здається їм кращою за “Стриптиз” або “Технофайт”, а “Бультер’єр” - за “Осінь-Зиму”?
Ні, “Альбом” – це ніяк не простий “The Best”. Таким, із певними застереженнями, можна вважати випущену недавно збірку з серії “Українська колекція”. Натомість “Альбом” є тим найнеобхіднішим, що група Кузьми забирає з собою зі “скрябінського” минулого в невизначене майбутнє. Це межа, за якою вже не пахне ні Новояворівськом, ні фірмовою непричесаністю, ні щирими порухами романтичної душі.
А чим пахне?

Отар Довженко
fish_ua: (uamusic)
Фестиваль – це майже завжди щось велике, шумне, з вогнями, і рекламними щитами, і пароплавами, і великими екранами, і мегаватами, і журналістами, і пивом, і рокерами, і реперами, і байкерами, і вахтерками, і феєрверками..., ...і чоловічками-з-моторчиками, і чоловічками-з-гальмами, і бандуристами, і художниками, і поляками, і вертепом-з-діяспори, і кабаретою-з-парижу, і французами-із-грузії, і гуцулами-із-чехії, і мертвими півнями, і живими півнями, і ненародженими півнями, і Небораком, і дітьми, і Кауфманом, і акторами, і тим-хто-хоче-передати-привіт-мамі, і, звісно, всіма тими, кого перелічити просто неможливо, але які запросто вміщаються у внутрішньому дворику ратуші, то складаючись, неначе картонна дитяча абетка, то являючи одне по однім свої образи, немов колода карт або портативний телевізор «Юпітєр».
Якщо повикреслювати з переліку усе, чого насправді на фестивалі «Флюгери Львова» не було, але про які я вдало прибрехала, лишиться відсотків вісімдесят. І ще щось додасться. У просторі це зайняло, як вже було сказано, кілька квадратних метрів внутрішнього двору львівської ратуші. В часі – два дні. В людино-одиницях – дюжина гуртів і один театр. Досить компактно і з непоганим коефіцієнтом корисної дії.
Чому дивувалися самі:
Сучасний Ворон – а) темпові, який узяли несподівано для себе і б) політкоректності львів’ян, які чомусь чемно проігнорували заклики до політичної реформи. Найпевніше, просто замислилися, яку ж це політреформу мали на увазі Ворони? Чи ту, що пропонував Леонід Данилович, чи ту, що пропонував Мороз, чи вже якусь інакшу?
Ойра – своїй ролі «чотирьох Ярок» (за висловлюванням поважної Мами, пані Галини, яка стерегла Надольського, щоб си ніде не подів, бо мав ще з Плачами нині же грати). Отже, одна Ярка = чотирьом харків’янкам – і плюс витягти з Парагваю Футорського – от вам і старий добрий Мертвий Півень.
Сам Мертвий Півень – а) присутності і конкурентоспроможності живого півня, який спровокував ціле паломництво журналістів, що бажали сфотографуватися, поцікавитися творчими планами, взяти інтерв’ю; б) придуркам з першого ряду, які у перервах між піснями чомусь скандували: «Kle-pi-sko, Kle-pi-sko!»
Чим дивували:
Сучасний Ворон – очманілим другим диханням. Оте саме маля зі скрипкою, яке щойно скаржилося, що йому рук не підняти після першої в своїм житті сорокахвилинної гри, під час джем-сейшену не опускало смичка й на мить, нестямно імпровізувало, а під кінець ще й намагалося читати полякам Гайдамаків.
Гуррт Мандрівних Дяків Вертеп: а) привітанням. Дяки з Дніпропетровську чомусь привітали з «професійним святом міста» спершу гостей Львова, а тоді вже й самих львів’ян. «Прошу до оселі, дорогий друже Карлсоне! ...ну і ти, Малий, теж заходь»; б) солідністю. За останні кілька років Вертеп зріс, набрав упевненості й вагомості, записав два кліпи, зменшив кількість використаних екзотичних інструментів на користь гармонічному звучанню, тричі перехворів свинкою, скарлатиною, Гайдамаками, Депешмодами, Раммштайном, зірковою хворобою, анорексією і булімією. Все це не могло не позначитися на якості звучання.
Мертвий Півень – звісно, вигадкою почати концерт о дев’ятій ранку. То було алюзією на старі добрі часи, коли Півні звикле будили львівян зраночку по радіо. Але все одно не лізе ні в які рамки, бо то хіба самий дохлий півень прокинеться о такій пізній порі. Перформанс треба було сміло починати о четвертій рана, львів’яни б усе одно прийшли, вони такі. От тільки Чайці було б трудно: чайка – не півень, йому і о дев’ятій було зарано.
Ойра – багатогранністю. Про цей дівчачий вокальний квартет не можна сказати, що вони грають в якомусь певному стилі, співати вони навчені, як видно, у серйозних класах, а тому вміють все. Їм сказали, що буде джаз-фолк-рок фестиваль, вони й привезли програму із трьох відділень. Де взяли, там поклали. Написано рок – узяли гітарку, написано фолк – завібрували голосами бабусь-автенок із фонду етнографічних експедицій.
Klepisko: а) найрізноманітнішим фолком: не тільки польським, але й південно-американським, жидівським, а особливо – французьким, підозріло подібним до грузинської лезгинки; б) найекзотичнішими інструментами із найекзотичішим звучанням: то химерна дудка з однією струною на згині, яка бемкала, немов якийсь тулумбас, то здоровезний видовбаний кривий стовбур, сопілочка у півцентнера вагою, яка чомусь видавала звуки, подібні до дримби. Менше з тим, Klepisko – просто дивували.
І то було далеко не все, про що варто розказати, але на жаль, ми маємо всього чотири ока і потяг за квадранс п’ята, а через те все, що стосується фолк-проектів Бай і У Неділю Рано, а також і вечірніх джазістів (C&K Vocal, Сьомий Звук, Dzyga Jazz Quintet), ми вам не розкажемо. Лишень за «Tolhaje» знаємо майже напевне, що це жива напівлегенда, яка нинішнього вигляду («elementy artrocka, freejazzu i muzyki drum’n’bass») зазнала після приєднання до польських засновників підкріплення з музик Підкарпаття, зокрема і виняткової вокалістки Марисі Юрчишин. І що саме джаз, польський, український, в дійсності який завгодно, менше за все потребує розмов про себе, як явище вічно прекрасне і максимально актуальне просто в момент виконання :). Оскільки рецепт напрошується сам собою, нам залишається лише своєчасно нагадати вам, в якому місті й під чиї сурми прокинутися наступного разу. Сурми, ясна річ, будуть наші.
fish_ua: (uamusic)
«На Еммі і на Греммі най не заводім си» - якшо коротко, сюжет нашої сьогоднішньої розповіді про чергове тихе фіаско української мрії. Гаразд, хоч нині не Різдво, тому не так прикро. Не прикро і тому, що нормальний фініш «українських Уїтні Х’юстон» та інших прототипів даного модельного ряду - в старих піснях про другорядне. Ніде правди діти, голосіння - природній в нашій традиції жанр, але надалі ми його будем підкріплювати мокрим рядном для тих, хто не знає естради без Території А, «течія-твоя», «любов-і знов» та аранжувань на одвічну тему «е2-е4». Якщо Ви й досі слухаєте радіо, тоді ми йдем до Вас., Секрет її маленького уміння подобатись - не в шампунях «2 in 1», і не в кількостях з’їденого і випитого в дитинстві шоколаду. Її доля - це пісні сюжетом з хайку, а величною формою з Ейфелеву вежу. Останній альбом має саме задекларувати уміння такі пісні писати самостійно, без спирання на потужних співавторів, а отже, оголосити наявність ідей. Тільки принаймні одна з двох найбільш ротованих пісень, наче перекроєна з нових лахів «Скрябіна», «Три звичних слова», належиться постійному авторові Ані, Олексієві Піддубному. Більш-менш цілісних і здатних не зіпсувати враження від шоколаду - навіть не половина, і як не шкода то відзначити, навіть не найсильніша частина. Але тимчасова невдача Ані Лорак - ще не привід писати рецензію. Альбом настільки густо пересипаний цитатами й ремінісценціями шоколадного характеру, що справляє враження запису музики під улюблену рекламу. Але солодше від того в роті не стає.

Vedmid
fish_ua: (uamusic)
Гіпотеза була така: якщо в окремо взятому місті зробити окремо взятий фестиваль, врешті-решт декабристи розбудять Герцена, а Герцен розбудить Чернишевського, і місцева музика, поскрипівши з натуги заіржавілими від бездіяльності коліщатами, зрушить з місця і радісно запрацює, і цвістиме пишним цвітом, і буде нам усім щастя.
Минув рік з того часу, як ми востаннє були в Полтаві, на Мазепа-фесті і вже час перевірити, що там насіяли доброго-вічного і що тепер з того виросло., Полтава за рік змінилася. В центрі міста утворився такий собі Майдан Незалежності в мініатюрі, а під ним розмістився міні-Метроград, блукаючи яким, так і кортить когось запитати, в якому боці вихід до ескалаторів. Нагорі – ті самі дорогі киянам “теплиці”, тільки жовтого кольору. Те, що мало б символізувати київську Золоту Муху там знаходиться здавна, а от із Золотою Бабою недопрацювали. Може, через рік буде.

Сам Мазепа-Фест також посоліднішав. Подбали про гідний промоушен; намалювали собі нормальне лого - замість роздрукованого на чорно-білому ксероксі портрета гетьмана з бумажкою; розвісили нормальні афіші, а не загадкові листочки А4 з написом Мазепа-Фест, як торік; продумали звукову заставку (вибір прийшовся на Комувнизівськиий Танець Шиви), видали касету і диск з учасниками обох років та забезпечили інші понти.

Первачки:
Тіамат – типове відкриття фестивалю, але не в значенні “відкриття”, а в значенні “пустити кішку в нову хату”. Сущі діти, попросили собі такого звуку, “Щоб шарік лопнув!” а потім репетували щось віддалено ритмічне в дусі “рок проти наркотиків”: “Допоможи мені, я вмираю, я буду в пеклі, мені не бачити раю”. Ведучий їх назвав полтавськими кОмікадзе і відпустив з Богом.
Так само юні, так само люті і галасливі були Берег Бонанзи (акустика плюс електрика плюс духова секція). То мало бути драйвом, але більше скидалося на переляк. І чого молоді так репетують? Мабуть, щоб інструменти не так було чути.
Фреон потішив дивними зворотами: “Каміння збирала, а все інше у воду кидала-кидала, сорому не мала...” Або щось наче: “В грудях кожного заплакані вії”. Ну вже, панове, або тверда п’ятірка з анатомії, або нестандартне творче бачення. Ану ж, може, з них Пікассо в музиці виростуть.
Круті Педалі почали з чогось струйового, веселого і ніякого. Потім поспівчували даунам, яким ні з ким цілуватись. Зате під них дві лавки трісли – під ногами шанувальників. Що частково підвищує їх рейтинг. Втім, остання пісенька – то був справді симпатичний варіант. Називається “Нумера” (ми думали, присвята одеситам, а виявилося – то в Полтаві так номери називають. Пісенька складалася переважно з різних чисел. Може ідея й поцуплена із загальновідомих “веселих та сумних віршів”, але втілення симпатичне.
Група Контрабас виконує ритм-н-блюзи та рок-н-роли. Ще й не завжди використовуючи при цьому українські народні співаночки, а це, панове, вже щось! Наприклад, пісня “Дівчина-пригода” (Ми поїдем автостопом). “Коли мене не було”, правда, вже грішить проти сказаного: “За царя Панька земля була тонка, (кавальчик не розчули) танцювали гопака”
Квінтесенція з вокалістом на клавішах дозволила підсумувати й засумувати: досить багато юних полтавських музик старанно занижують голос. То всі під Власенка намагаються співати, чи як?
Лінк 218. Вокаліст явно нервував, і що гучніше він репетував, що різкіше кидався на публіку, немов Матросов на амбразуру, то помітніше це було. Ось і все, що можна сказати.
Онейроїд – за свідченням тутешніх не такі уже й молоді. Через брак часу їм, як і кільком попереднім, скоротили виступ до однієї пісні, а поза тим їхній номер був досить пристойний. Лінгвістична пісня – такий собі заримований російсько-український чи англо-український словник. Плюс другий вокал. Дівчина використовує автентичну техніку співу, ви знаєте цю характерну тембральну палітру. Вельми смачно. Вміло і в тему.
Дель Тора. Еге, та це не Дель-тора, а дель-Торба, рольовики, толкієністи. Романтика, героїка, мечі усякі, замки... Тільки на українському ґрунті: “Слава героям, смерть ворогам”. Склад типовий для таких команд – акустична гітара, сопілка і скрипка, яка з’явилася на останній пісні про “простого українського вампіра”. Ця остання річ була прописана цікавіше, але рядки “В мене руки холодні, я живу у безодні”... В оригіналі, якщо пам’ятаєте, слова були такі: “Я шукаю тебе, в мене очі незрячі, я шукаю тебе, в мене зуби собачі, в мене руки холодні, я живу у безодні”. Мелодія точно була інша. Дізнатися про походження у музикантів не вдалося, склалося враження, що вони й самі не знають.
Нарешті, Pins. Їх якось не тойвотно називати новачками, втім на Мазепі вони дійсно були вперше.
Діалог з приводу:
- Ну і який це панк?
- А що ж?
- Ну... Щось важке.
- Ну то це важкий панк... А судячи з пики – ще й готичний.
Насправді Український готичний портал, думаю, охоче взяв би Pins під свою опіку. Хоча б за “Біля гори білим горить”.
Другокласники.
Арахнофобія
. Організатори екстерном перевели групу в розряд старшокурсників. А старшокурсники – нарід поміркований, спокійний. Собі ціну вже знає. Тому ми почути точнісінько ту ж саму Арахнофобію, що й кілька років тому, хіба що з “дорослою” визвучкою.
Не надто змінився й Талісман. Той самий квазівласенківський вокал, той самий стиль. Невже ж вони взагалі ніц не слухають, що в світі діється?
Бавовна.
- Ви хочете почути бас-гітару? Ви хочете почути бас-гітару? – А ще більше хоче почути бас-гітару наш бас-гітарист!
І, поки група поспіхом визвучувалася, Архипчук перерахував усіх спонсорів, кожен з яких, за його словами, теж спрагло жадав почути бас-гітару Бавовни...
Торік я поскубалася з них за передбачуваність у музиці та аранжуванні і поверхневі мандри українською культурою, (співали Гуцулку Ксеню і Арфами, Арфами Павла Тичини). Чесно кажучи, думала: може дарма так... Все-таки значний виступ, може хотілося себе показати на безпрограшних, відомих речах. Цього року хлопці показали дві пісні на власні тексти. Перша своїм рефреном “Уночі я не сплю. Може я тебе люблю” вперто нагадувала мені щось... щось дужже знайоме... із репертуару одного російського співака... який краде пісні у багатих і співає їх бідним...
З другою – “Трактори” (Пролітають Трактори) було ліпше. Аж поки колега не згадала мелодію пісні Комбайнерос. Отже, Лос-Тракторос таки дійсно пролетіли.Групу подумки нагороджено званням Шафи В Квартирі Клептомана.
Незвичайний Такотож. Група, яка любить кефір і бублики. Ці теж трималися стабільно. Часом звучало дикувато: “ти моя сама відверта. Ти така екстравертна”, а раз просто розковбасило! –“Я в них від Байкалу пройшов до Парижу, не просто як-небудь, а саме У ЛИЖАХ!”
Трансформер минулого разу лишив чи не найгірше враження, надто були вторинні. За рік їм вдалося принаймні позбутися “кіношного” вокалу. Тепер вокаліст співає своїм рідним голосом. І своєю рідною (рідною, я сказав!) мовою. Ой важко ж вона їм дається. Нова пісня “Стигла Вишня” - “Я і не знав, що кохання – остання подія”. А чого вартий рефрен? “Стигла вишня, шматочок неба”. Уявіть собі Віні-Пуха, який каже: “Якщо я візьму вишневу кульку, бджоли подумають, що це просто шматочок неба. І теж її не помітять”. Знов-таки, давайте визначатися, або тверда п’ятірка з ботаніки, або нестандартне творче бачення.
Гості.
З гостями фестивалю вийшло неоднозначно. Виступати першими традиційно кидають слабших, то відомо. Чомусь і в перший і в другий день така сумнівна честь дісталася досить впевненим і збитим командам – групі Онлайн з Херсону і групі Андерсон з Києва. Музиканти чесно старалися, їхні менеджери тамували прикрість. Андерсони чомусь вирішили видати щось таке страшенно політичне і на злобу дня, співали Пісню про свободу і Законопроект.. Маніфестів на фестивалях не люблю і від совітських часів, з усіма тими Антивоєнними Піснями, і від провінційних газет, які кишать специфічною такою селянською політичною сатирою, адже дебати так кльово римуються з мандатами. Втім, то не їхній типовий стиль, просто менеджер хотів чогось скандального. Наївний, скандал був би, якби вони похвалили владу, а лаяти її – це ж найприродніша в світі річ.
Приїхали потужні чернівчани Димна Суміш, яких цього року заслужено внесли до десятку команд, які мусить знати всякий порядний меломан. Чомусь цього разу не змогли подолати якийсь внутрішній бар’єр, розпружитися. Вони здатні на більше.
Приїхали Очеретяний Кіт з Вінниці. Вони з’явилися пізніше, ніж повинні були і через те мали зовсім трохи часу на визвучку. Проявили максимум делікатності, з графіку нікого й нічого не вибили, чемно вдовольнившись нашвидку налаштованим звуком. Те, чого не вистачало, витягували уже в процесі.
Приїхали призабуті монстри Краяни. Архипчук оголосив таємничим голосом: зараз, мовляв, буде зовсім, ну зовсім нікому не відома група. Ніхто її не знає... Видко він сподівався, що ледь прозвучить назва команди, Полтава зареве одноголосно. Але реву не вийшло. Полтава таки справді зовсім не пам’ятає Краян. Втім, прийняли чемно. “Казав мені батько...” Ех, був би тут мій батько, він би про них справді більше розказав.
НУМЕР482 – доволі попсова штука, вокаліст обожнює фліртувати з публікою і купатися в оваціях. А що варте тих овацій? Перлина пісенної поезії “Я танцюю, тільки не мовчи”? То, певно, як в отому кіно, “Ви танцюєте? – Так! – А я співаю!”. Отож, тут, мабуть, передбачалося навпаки, якщо Він танцює, то Вона мусить співати. А може інше малося на увазі? Ану потанцюй, тоді не мовчатиму? Ма-яч-ня... Чи й дивно, що телебачення бере їх кліпи? Це ж і є отой самий загадковий формат українського радіо й телебачення, без частки “не-”!
Сад цього року був не сам. Доводимо до вашого відому, що і їх часом перемикає на експерименти. Вони об’єдналися з Карленом Мкртчяном і представили увазі новий проект Скарб. Що вам сказати... у їхніх піснях дуже багато серця. В буквальному розумінні. Це найуживаніше слово. “Ти не рви, не рви, моє серце не рви”; “Серце-серце мандрів-мандрів”...Єдине, що в них вийшло гарно й філософськи – це імпровізація:
“Мазепа-фест, Полтава – бест, гітара не працює!”
Трутні не так давно ми вже слухали на Рокотеці. Тоді то було смачно. Зараз це вийшло неслабо затягнуто. Дошкулили ще й тою самою політично-стурбованою селянською сатирою:
“На роздертій Україні
знов панують дикі свині”
“Наче обухом по спині
Продаємо все зі скрині”
“Дикі свині – вовча зграя,
Коли Бог вас покарає?” -
Вмерти й не жить, як кажуть у нашому селі. Здається, вони забрали на себе стільки часу, як ніхто, але публіці подобалося – можна танцювати, весело... А Потім був Вій і за Вій мені просто кулаки чухаються. Полтава, грубо кажучи, не прохавала. Розігріта танцями під досить одноманітних, як виявилося, Трутнів, публіка жадала продовження того самого ритму. Тих самих рухів і думати вже не хотіла. Боляче за Власюка, який, поки Вій налаштовувався, намагався розважати публіку короткими казочками-анекдотами. А публіка просто сміялася і відверто гнала його зі сцени. Потім пішли перші акорди і дошкульні викрики і скандування вже посипалися на адресу усієї ватаги. Дуже важко обточували Добрий-Вечір з командою полтавчан, але таки обточили.
Мертвий Півень і Морозов. Їх приймали дуже тепло і зацікавлено. Навіть до того, як ведучий натякнув, що саме оцей лагідний дядько переклав Гаррі Поттера. Все вони знають насправді. І пісню “Треба встати і вийти” вітали запальничками а десь-інде і цілими смолоскипами, згорнутими, певно, з якоїсь газети.
Що особливо приємно, цю пісню Морозов співав все-таки сам.
Перкалаба. Давно варто було подивитися на те, який перформанс влаштовує Федот на сцені. З тим, як він грає вар’ята, аж закортіло поцікавитися, чи був він в армії ;-)
Гайдамаки – хедлайнери другого дня. Досить сказати, що до танців вони спокусили навіть Дмитра Добрий-Вечора.
Ще одна загадка Полтави... Скрізь місто прикрашають дивні скульптури – не люди, а самі лишень обладунки. То якийсь привид Полтави, такої хороби нема в жодному іншому місті. І от саме такого привида Архипчук виводив наприкінці кожного фестивального дня. Видко, в шоломі привид ніц не бачив, бо ведучий постійно смикав його між дротами і розвертав з небезпечної траекторії. Дивне враження беззахисності. Цікаво, що то мало означати?
fish_ua: (uamusic)
Хуст – містечко в Закарпатті, за 109 кілометрів від Ужгорода. Його значка – Долина нарцисів, в горах ціле поле. Зацвітають на початку травня. “Місто обласного значення”, а колись - столиця. Саме тут в 1939 році було проголошено Карпатську Україну. , Подія гідно, гучно й пафосно відзначена на всіх державних рівнях, привернула, нарешті, увагу до Закарпатської області, про яку мало не забули, проводячи загальноукраїнську чистку непевних ЗМІ. Тепер тутешній свобідний канал щасливо відключено.

Проте, свято тим не обмежилося. Були ще фейєрверки, встановлення плити Августину Волошину і концерт. Привітати місто приїхали львівські команди: “Плач Єремії”, “Морс”, “Чорний Вересень”, “Далі...”.

Новини, виявлені за час концерту:

Перше. “Морс” змінили вокалістку. Замість Світлани Кирильчук, що пішла, як кажуть, “за спільної згоди”, тепер співає п’ятнадцятирічне дівчатко, зветься Софійка, має гарний голос, кажуть, у якості солістки непогано засвітилася в різних конкурсах.
Нова вокалістка гурту “Морс” - це, здається, тільки початок великих перемін. Музиканти налаштовані рішуче і збираються торувати дорогу на Київ. Мінятиметься стиль, мінятиметься назва гурту і репертуар.

Друге. Політична нестійкість ударника “Далі...” Максима змусила музикантів шукати варіантів відступу. За ударною установкою був помічений універсальний і всюдисущий Надольський. Репетиції разом вирішено продовжувати, але розуміючи, що Надольський і так задіяний у купі проектів, музиканти “Далі...” гадають поговорити ще й з Альфою, ударником “Дивних”.

Третє. “Плач Єремії”, пустивши раз на корабель жінку у якості бек-вокалу, продовжує експерименти в цьому напрямку. Пісні “Каламутна Вода”, “Срібне Поле” і “Сервус, Пане Воргол” наразі прозвучали чотириголосо. На бек-вокал, не бігаючи за возом, позичили трьох співачок у сусідніх ватаг: Тамару з “ЧВ”, уже згадану Софійку з гурту “Морс” і Соломію Чубай з гурту “Далі...”. Втім, імовірно, робота в цьому напрямку продовжиться, бо вийшло начеб незле.

Fish, за значної допомоги позаштатної львівської резидентури.
(Розміщено проти волі редактора, у якості виграного закладу.)
fish_ua: (uamusic)
Альбом гурту “Online” “Мі100” передусім міг називатися як завгодно, але не так, як є. , В тому розумінні, що могло б ітися про будь-яку точку земної кулі, до якої не маєш абсолютно ніяких почуттів, тому байдуже, котра з них наразі за вікном - направду ж обходить тільки те, що з цього боку вікна/що відбувається з тобою. І взагалі не йдеться і про натяк на існування на планеті бодай крихти розумного життя, крім одинокого сумного місяцехода жіночої статі.
Окрім цього, майже неявного, більш зримих і небезпечних протиріч в альбомі просто передоз. Це плід війни людей з машинами, і ясно шо останні виграють, хоча б з майже ніякої мелодійності й навмисне сирого гітарного звуку, аж уривки струн з колонок вилітають. Через це принаймні спочатку альбом сприймається як дуже добре зведений і записаний концертник. Це або тому, що інакшого способу записати рок поза Лондоном іще не винайшли, або (що значно ймовірніше), тому, що людині, яка записувала ці звуки, просто нелюдськи кортіло, щоб і цитати з Avril Lavigne, і зворушливі присвяти Red Hot Chili Peppers, і навіть енергійне диско лунали смертоносними чергами авіаційних кулеметів. Слід визнати, вона свого досягла, принаймні наслідила, от тільки до чого така громіздка артпідтримка простим пісням про вічне - про тяжку дівочу долю? :) Немале здивування і бажання з’їсти щойно написане готує лише тридцять сьома хвилина прослуховування - за нею ховається несподівана за своєю майже-бездоганністю (!!!) дивовижно щира балада “Того більше не буде” - ці чотири хвилини крижаного мінору і аквареллю означена віолончель виправдовують перед світом іще один альбом, який доводиться класти у здоровенну й тісну шухляду з написом “і не таке Україна хаває”.
Vedmid
*****

Трекліст:
1.IceCream
2.Маленька дівчинка
3.Що з того
4.Зупини час
5.Багато бажаєш
6.Демісезон
7.Вона
8.Не називай
9.Море
10.Того більше не буде
fish_ua: (uamusic)
Сталося так, що знайомство з львівським гуртом “Дaлі...” (наголос на “а”) відбулося під час звитяжних спроб львівського студентства відвоювати свій клуб “Лялька”. Все було в жорстоко польових умовах. Звук у репетиційній комірці вперто виводив вокал за межі сприйняття людського вуха. Та й завтрашній концерт-протест біля Лялькового театру, просто неба, під дощем, під бурчання електрогенератора, зі щойно підпаяною всоте апаратурою більшого не обіцяв. І все ж вухо сказало: цікаво! “Дуже цікаво” – повторило воно, прослухавши те ж саме з демо-диску в теплій хаті. Ретельно прописані настроєві частини музичного твору, небанальні рішення, приємний тембр голосу., Музику до пісень “Далі...” переважно пише басист Юрко Козій, тексти – Соломія Чубай. Первинними, як правило, є тексти, Юркові випадає робота ловити настрій, намагатися музично повторити сказане у словах. Часом Юрко свідомо міняє настрій пісні засобами музики, як то можна помітити в “Запалювали Зорі”. Відпочатку текст сповнений безнадії і смутку, прощання з мріями. Але музика надає інакшого відтінку - світлого смутку, мрійливості, а насамкінець добирає ефекту “світанку нового дня”.
Треба зауважити й те, що тексти – це верлібри, “проза”, яку теж покласти на музику не так просто. Але хлопці пишаються тим, що роблять нетипові мелодії, що акорди не позначені в жодному найхитрішому самовчителі гри на гітарі, пишаються, що “зняти” пісню “Цвіркун” з третього прослуховування ого як складніше, ніж славнозвісну “Завтра прийде до кімнати...” :-))). Слово “складне” є для них певним ідеалом, до якого “Далі...” торують шлях. Властиво, в назві й відобразилося це прагнення постійного розвитку і ускладнення.

Про що співають “Далі...”? Якщо слухати або навіть просто читати тексти пісень “Далі”, в якийсь момент відчуваєш, що слухаєш давню знайому казку про Мавку або Русалку, або Снігуроньку, лісову панну – що кому ближче. Це наскрізний образ, який дозволяє бачити єдність навіть у досить несхожих між собою піснях. Це можна помітити у специфічному світобаченні дівчини-лісовиці, що складається з образів міфологізованої природи; в її лексиці; у способі все незвичне тлумачити в зрозумілих для лісовиці символах:

“Сльози - це смуток душі,
Зібраний у краплини роси.
Це - солоний дощ,
Це - сніг, що топиться в мене в долонях”

Є певна відторгненість у цій описовості. І в цьому теж Мавка: для неї сльози – це теж щось нове й незвичне. І бажане, бо це складова довершеності інакшої істоти.

“Це - радість
Спокуса, біль і, деколи, пристрасть
Це - щирість,
Відчуття, яких у мене немає” –

Дитяче розуміння світу: якщо ти відрізняєшся від мене і ти довершений, значить я – ні?

Пісня “Хтось…” – це вже безпосередній дотик до міфу про лісову дівчину, яка пішла за людським коханням. Підманули Галю, забрали з собою. Річка, і трави, і дерева, і роса й веселка застерігають, і трохи ревнують, почувають ворожість до чужого, а найбільше – бояться за свою лісову панну, як боїться мати за шалену доньку, що втекла з дому із коханим:

“Засумували верби й трави -
Хтось до когось повернувся.

Він забрав її, не заслуговуючи на неї.”

Чому трави й дерева бояться людського кохання і прагнуть вберегти свою сестру від такої долі? О. Це вже зовсім не схоже на типову мамцю, яка найбільше боїться і сварить звично: “у подолі принесеш!”. Трави й дерева того не бояться, не бачать небезпеки в тілесному коханні, воно звичне для їхнього світу. Вони бояться саме людського – “духовного” почуття, бо воно здатне вирвати з корінням. А трава як ніхто знає, як це страшно – коли тебе вирвали з корінням:

“Хтось кохав очі, хтось покохав тіло,
Але хтось таки покохав її
Її очі, душу й серце –
Хтось когось покинув...

Чого сумуєте, трави? –
Вона не приходить зранку покупатися у росі
Не приходить увечері набратись сили,
Щоб далі йти!”

Вибираючи між людським світом і своїм звичним, Мавка і сама усвідомлює, що вона втрачає:

“Я напевно уже
Не політаю
В безкраїм морі небес
За руки з пташками”. –

але вибір робить. Бо вже не належить їм, бо вже знає, як то: коли Його немає поряд, і ніжність борсається у тобі, мов у клітці, не знаючи виходу, б’ючись у стінки, прагнучи вихопитися і обігріти хоча б першу-ліпшу змерзлу квітку – це проекції, це шлюзи:

Вона танцює з осіннім сонцем,
З літними бурями у думках.
Танцюючи, згадує
Рухи його, слова його...

Історія Мавки це не просте означення: лісова дівчина покохала людського сина. Може бути й навпаки. Але кохання Мавки за визначенням трагічне, і то не просто тому, що не росте гірська рослина у лісі. У людських почуттях Мавка – це дитина, яка бавиться з сірниками, не знаючи ще досконало вогню, не вміючи себе захистити. По-дитячому вона не вміє чекати:

“Листя довго кружляло над її головою,
I, сівши їй на плечі, промовило:
“Він прийде. Ти тільки чекай!
Він ще прийде. Ти тільки чекай!”

Вітер вирвав з календаря
Останній день зими
Прийшла весна і привела
З собою його...

Але її вже не було, - вона померла від туги
Одного зимового ранку, сівши коло вікна
З вишиваним рушником собі на весілля”.

Мавка не є смертною і тому не гине в повному розумінні цього слова. Правильніше буде сказати – в ній гине можливість ідеальної людини. Але можливість і далі існувати життям лісової панни із досвідом людського світу для неї теж втрачена. Поєднання світобачення лісовиці і усвідомлення себе як людини примушує її брати на себе гріх скошеного жита:
“Ми донищили світ,
І природа мстить,
Мстить, бо ми - потвори
З ангельським обличчям.
Ми - ніхто, порівняно з деревами,
Ми - ніхто, порівняно з травами,
Бо ми є плями на сонці,
Бо ми - плями самі на собі”


P.S.: “Я б не хотіла бути мавкою, вона погано закінчила, але чомусь постійно чекаю неминучої трагедії. Смерті. Вічного сну серед лісу, трави... А потім Ромко мене повертає до реальності і каже не вмирай, бо ти мені потрібна :))))Дивно!” (Соломія)

P.P.S. - від редактора. Теорії вигадали люди, яким треба було інших людей вчити жити. За решти випадків користь від будь-якої теорії - як собаці від сухої кістки, тимчасова заміна нормальної вечері духу:) Музика “Далі...” - специфічно рідкісна пастка, з тої категорії, про яку на позір не годиться писати легко і зверхньо, як не годиться про актора, який грає Гамлета, писати “Шекспір сьогодні був не в дусі”. Хоча б тому, шо Шекспір під деяким кутом зору принципово більший за сцену. Саме тому (а не тому, що не можна насправді) не випадає зводити цю історію до зразка “спадкового несення прапора львівського року”. І ми того не робимо, принаймні поки що. Медитативний арт-рок на Заході має відомих гуру і відомі традиції, і вони такі, як є, тому що підпирають спільну, дуже виразну філософію. Зрештою, якщо Львів стоятиме де стоїть, а й не тільки ним єдиним, і у нас з музики постане не тільки жменя ярмаркоподібних фестивалів. Шкода лиш, що гурти, при розмові про які не може йтися без згадок за філософію, у нас або уже нидіють в легендах, або - іще замолоду живуть в минулому. Єдина надія “Далі...” в тому, що “Далі...” - все-таки “буде”...
fish_ua: (uamusic)
Ну нарешті цей чиряк прорвало: справжня альтернатива вилізла на поверхню. Вона отримала „Рейвах”, а з ним – і свободу дії, можливість показати все, на що здатна. , Перед київським концертом „Рейвах” побував в шести містах і всюди мав якщо не комерційний успіх, то, принаймні, визнання серед публіки. Концерт в столичному клубі „Нью-Йорк” був найбільшим і найвидовищнішим з усіх раніше проведених. 3,5 години музики, малярства і перфоменсу пройшли на одному подихові.
ZSUF із Тернополя починав. Багатовимірне дійство, яке замутили на індастріелі, ембіенті і фольклорі, доповнивши відеорядом. Думаю, що ZSUF – то викручений навиворіт ВІЙ. Але і це порівняння лише слабке наближення до суті. 18-хвилинне дзеленчання, дзижчання, гудіння, бурмотіння, квиління. Особливе місце було відведене шедевральним „Тіням забутих предків”. Стрижнем є сцена Марічки та Іванка, де вони шукають одне одного. Обрядові пісні, засемпльовані і оброблені барабанами. Моторошний фон. Від почутого в мене виросло на пів сантиметра волосся і заокруглились нігті. „На їхньому місці має бути кожен”, - підсумував подумки і вголос я. Ціни б нам і нашій музиці тоді не було.
Пробудження від заціпеніння, навіяного ZSUF-ом і виведення людей з трансу забезпечили реанімовані В.У.З.В. В три голоси вони співали про нетлінні хіп-хоперські цінності, але з джазово-рокнрольним присмаком. Обов’язково відвідайте їхній виступ при нагоді – все одно, що відбігати переможний баскетбольний матч!.. Але всі приємні емоції від виступу вузівців загасили „Гірчиця”. Цим хлопцям явно слід виступати десь на розігрівах у ВІА ГРА чи, максимум, Talita Kum. Хоча, боюсь, Юля Міщенко образиться на мене за таке порівняння. Нічого, Юлю, просто мало в нас ще якісних поп-рок команд, які можна було б поставити у приклад.
Посумувавши трохи, я дочекався львів’ян „Годо” - ще одна „віагра”, але натуральна і призначена суто для вітчизняного мейнстріму!!! Я заледве в’їхав в те, що на сцені не закордонні монстри nu-metal, а своє, рідне!.. На моє запитання хлопцям, про що ж їхня „Сперма і кров” – дефлорацію чи менструацію – отримав чітку і вичерпну відповідь. Пісня про битву між Еросом і Танатосом. Публіка віддалась їм обом і це довела одна пара шаленців: дівчина обплела ногами талію свого хлопця і в такий спосіб – обличчям одне до одного - вони відстрибали майже весь виступ „Годо”. І це був лише початок...
Маляр Генадій Гутгарт відомий своїм нетрадиційним способом писати картини: він роздягає дівчат, обливає їх фарбою і прикладає до полотна. Так з’являються його шедеври. На „Рейваху” він забажав створити ще одну картину. І саме під виступ „Щастя” та „Nameless”. Біля сцени з’явились два полотнища, над сценою – мармурові фігури чарівних танцівниць, на сцені – Дмитро Остроушко з гітарою та музикантами. Люди не знали на кого дивитись – на дівчат Гутгарта чи на „Щастя”, яке задавало шміру на сцені. Одразу за „Щастям” вийшли „Nameless”. Їхній „Старий пердун” остаточно розтрусив публіку. В такому розмотлошеному стані на них налетіла 4.А.Й.К.А. – ще один доказ того, що альтернатива в нас є і вона не може бути законсервована в концертах на кшталт львівської „Альтернативи”, де лише один список виконавців є речовим доказом того, що в Україні більше немає альтернативної музики. 4.А.Й.К.А. – це весело, 4.А.Й.К.А. – це органічно. 4.А.Й.К.А. – це узвар із всього, що подарував нам блюз і рок-н-рол. 4.А.Й.К.А. – це польоти вві сні і наяву. Вони й підвели „Рейвах” до кульмінації – пітерського Н.О.М. Петербуржці провели показову агітацію неформального руху. Харизма цієї групи змушує відкинути будь-які визначення того, що ж вони грають. А грають вони в багатьох значеннях цього слова – грають музику, грають на сцені чітко визначені ролі Проповідника і Провокатора, Блазня і Авторитета.
Окремим абзацом хочеться згадати про ще одного учасника дійства: Федіра Тетянича. Патріарх українського перфоменсу, який ніби зійшов зі сторінок творів Павича чи Бориса Віана. Його матеріал і його образ – це непотріб, вдало поєднаний у фантастичні костюми. Дволикий монстр з головою манекена, Нептун зі шваброю замість тризубця, величний Бахус з елементом газової колонки. Він не давав залу розслабитись ні на хвильку, шмигаючи між людьми і змушуючи їх виробляти особливий ритм своїх танців. Тетянич став ще одним виміром „Рейваху”, ще одним його обличчям. А воно в Тетянича завжди сміється.
Все решту сказав свого часу і у відповідному місці Триптих
Vedmid
fish_ua: (uamusic)
У лютому в Тернополі розпочав діяльність мистецький креативний клуб «Рейвах», засновниками якого стала спільнота молодих музикантів, літераторів, дизайнерів та художників регіону. , Новоутворений проект поставив собі за мету презентувати нову генерацію українських митців, які через сьогоднішню кон’юнктуру знаходяться поза мистецьким процесом. Успішна діяльність клубу в Тернополі знайшла підтримку і в інших областях України. З серпня розпочалася організація регіональних центрів мистецьких креативних клубів «Рейвах». Нещодавно рада Всеукраїнської мережі мистецьких креативних клубів «Рейвах» затвердила графік презентацій регіональних центрів. Розпочне серію вечірок концерт 16 листопада у Тернополі, 22 листопада з діяльністю «Рейваха» ознайомляться Суми, 29 листопада - Житомир, 6 грудня - Миколаїв. 13 грудня у приміщенні палацу культури Національного авіаційного університету відбудеться столична презентація проекту. Останнім розпочне свою роботу запорізький регіональний центр мережі - 20 грудня. Усі заходи відбуватимуться за підтримки Державного комітету в справах сім’ї та молоді.

Побачив світ другий номер мистецького мультимедійного журналу «Рейвах». У рубриці «Відео» розміщено 20-хвилинний фільм про події концерту «Рейвах» на даху» 24 серпня 2003 року та відео кліп гурту «Zsuf» під назвою «Марічка», створеного за мотивами фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків». Рубрика «Статті» дає можливість ознайомитися з публікаціями про діяльність мистецького креативного клубу «Рейвах», літературною критикою, витримками з Інтернет-форумів, які присвячені обговоренню проблем та перспектив розвитку нашого руху. Рубрика «Фото» містить близько трьохсот світлин, що ілюструють діяльність клубу «Рейвах». «Літтекст» дає можливість прочитати твори молодих літераторів з поетичного угрупування, що виникло навколо само видавничого журналу «Zвірші», оповідання та поезії Ромка Стеця, Лилик, Ярослава Монастирського, Степана Хміля, Тараса Королюка та ін. У рубриці «Креатив» розміщені виставки дизайнерських робіт та експериментів Вадима Возняка, Андрія Меренка та Лилик. Ну і звичайно не можна собі уявити мистецький мультимедійний журнал «Рейвах» без музики. До МП-3 бібліотеки потрапили цього разу живі виступи гуртів «Імола», «Інший», «Неатестовані», «Фудді-Дудді», «Мандраже», «Тостер», «Оратанія», «Тамріель» та ін. З питань придбання мультимедійного мистецького журналу «Рейвах» пишіть на мило zoryan@gala.net.


7 листопада на майданчику перед тернопільським палацом культури «Березіль» відбудеться святковий концерт, який мистецький креативний клуб «Рейвах» присвячує дню народження свого постійного технічного партнера - музичного центру «Бастер». До участі у дійстві запрошені гурти «Щастя» з Києва, «Неон» та «Бурдон» зі Львова, а також найкращі представники тернопільської музичної хвилі - «Неймлес», «Скай», «Імола», «Мандраже», «Зе Каллікас». Концерт фестивального типу на відкритому повітрі клубом «Рейвах» проводиться вперше і стане, за задумом організаторів, серйозною перевіркою на боєздатність. Бо подальший розвиток Всеукраїнської мережі мистецьких креативних клубів «Рейвах» передбачає заснування власного фестивалю. Саме в таких локальних акціях і збираються набиратися досвіду оргкомітет.


31 жовтня у тернопільському клубі «Бункер» на геловінській вечірці гурт «Фудді-Дудді» презентували свій поки що єдиний за п’ятирічну кар’єру музичний альбом під назвою «Для фанатів». До нового релізу увійшли дванадцять композицій, записаних у різний час переважно не студійним способом. Серед них відомі прихильникам панк-року «Добрий вечір, колгоспи!», «Мама», «В тебе тато - ідіот!». Пісні, що створювались переважно за допомогою єдиного дублю звукозапису, створюють для слухача дивовижний ефект присутності. Як і більшість самвидавівських альбомів, «Для фанатів» Фудді-Дудді розповсюджуватиметься поштою та у середовищі справжніх прихильників гурту.


Нарешті стабілізувався склад тернопільського гурту «Зе Каллікас». Після того, як колектив покинули ударник Сергій Недашковський та басист Юрко Шрек, на їх місце були запрошені аж три музиканти: Андрій Зубакін на барабани, Сергій Лазо на гітару та Олег Сонічєв (в народі «Соня») на бас. Останній був змушений навіть переїхати в Тернопіль з Бурштина, де він грав у гурті «Токсичний файл». Зі старожилів колективу у складі залишились лиш вокаліст Олег Худий («Худя») та гітарист Андрій Слєпцов. Повна зміна ритм-секції позначилась і на музиці «Зе Каллікас». Динамічний «естет-панк», який сповідували Олег Худий та товариші раніше поступився місцем серйозному й поліфонічному арт-рокові з елементами джазу. Поки що не зрозуміло, що робитимуть «каллікаси» зі своїм старим репертуаром, який теж викликав живе зацікавлення у публіки, а одна з пісень колишнього складу гурту «Ой біда, біда!!!» уже шостий тиждень поспіль займає верхні рядки гіт-параду «ФДР-радіоцентру». Наразі оновлені «Зе Каллікас» готуються представити свіжі композиції на святковому фестивалі, який організовує Всеукраїнська мережа мистецьких креативних клубів «Рейвах» з нагоди дня народження свого постійного технічного партнера Музичного центру «Бастер» у Тернополі 7 листопада.


У тернопільських старожилів рок-сцени гурту «Неймлес» теж з’явився новий музикант - гітарист В’ячеслав Дроздовський (раніше грав у групі «Other Side»). Він запрошений для роботи над новим альбомом колективу, випуск якого заплановано у березні наступного року. Прихід нового музиканта дасть також можливість «Неймлес» ефективніше планувати концертну діяльність, порушену через від’їзд до Києва на постійне місце проживання Сергія Бучинського - одного із засновників гурту. За словами вокалістки Світлани Фролової, «Неймлес» не зазнав жодних втрат, а просто отримав ще одного класного музиканта, який дебютує з групою 7 листопада на фестивалі з нагоди дня народження музичного центру «Бастер».


Тернопільські гурти «Zsuf» та «Неймлес» об’єдналися у спілку для написання та постановки рок-опери «Сід», присвяченої життю ідеолога та засновника гурту «Пінк Флойд» Сіда Баррета. «Безумовно, ми дотримаємось певної історичної достовірності, - розповідає ідеолог проекту Зорян Безкоровайний, - Але нам набагато важливіше подати цього геніального поета та музиканта очима нашого покоління. Ми уявляємо собі Баррета таким, яким би він був, коли б не з’їхав з глузду. Нам важливі його психічні стани. Тому до роботи залучені два абсолютні різні за змістом музичні гурти. Музика буде використана лише авторська, ми не використовуватимемо коверів на пісні «Пінк Флойд». «Неймлес» писатиме музику, що ілюструватиме світлі душевні стани Сіда, а «Zsuf» візьметься за глюки і підсвідоме Баррета...» За словами учасників проекту, сьогодні робота перебуває на стадії узгодження та літературного редагування лібрето. Прем’єра рок-опери «Сід» запланована на осінь наступного року. Читайте про нас на http://tyca.org.ua, http://www.reivakh.org.ua, http://www.alt-m.te.ua
fish_ua: (uamusic)
Фестиваль “Альтернатива” проходить у Львові вже вчетверте. Попередні три виринали безсистемно протягом 90-х, залишаючи в пам’яті публіки щоразу глибший слід. Тож акція 7 грудня має певні традиції. І певну мету, - явну, приховану або ж навіть і несвідому, - показати, що в українській рок-музиці нічого за той час особливо не змінилось. Що й було успішно доведено., Слово «альтернатива» означає інший варіант вибору. Справді: музика – альтернатива до тиші. Рок-музика – до попси, класики чи будь-якої іншої музики. Українська музика – альтернатива до неукраїнської. Нас часто закликають слухати її, вона ж бо своя-рідна, українська. Ще б пак: набагато простіше закликати до патріотизму, ніж довести на практиці, що наше є краще, більш вартісне за чуже. “Альтернативною”, якщо бути логічним, мусить називатися музика, відмінна від якоїсь основної, “мейнстриму”. Ось тільки здається мені, що нема в Україні мейнстріму. Тільки альтернатива. А ще, обираючи одне, відмовляєшся від іншого: отже, альтернатива завжди чогось коштує.
Цього разу “Альтернатива” коштувала 15 гривень. Можете назвати мене дріб’язковим, але це ціна не для Львова й не для акції, що претендує на горде ім’я “фестиваль”. Організатори концерту – мистецький центр “Компанія “Альтернатива” (саме так, з асиметричними лапками, хе-хе) – вочевидь переоцінили свої можливості, за що й мали лише напівпустий палац спорту “Україна” (в народі “Спартак”). Взагалі, на початку концерту в повітрі стояв важкий запах невдоволення: обшуками на вході, забороною покидати приміщення, пивом, розведеним водою до просто-таки непристойної міри. Хтозна, як би воно було, якби не Ромко Чайка в ролі ведучого. Це по-буденному вбране уособлення харизми з відвертим черевцем, залисинами, фірмовою борідкою й неповторними інтонаціями пурхало по сцені, застосовуючи весь свій потужний арсенал професійного оповідача, щоби тримати публіку в тонусі. Це феноменально, але всі – старші й молодші, братки “з районів” і неформали – стояли струнко, слухали уважно, дивились на народного улюбленця вдячно, сміялися з геть усіх жартів і слухняно перечікували технічні паузи між виступами, не вивалюючи юрбою до вестибулю. Такі дива у Львові робить тільки Сіґал. ОК, переходимо до концерту.
Відкриває подібні “солянки” завжди Група, На Яку Не Шкода Запізнитися. Цього разу це був новий проект “Морс”.
“Проект” – це зовсім не те саме, що “група”. Зверніть увагу на це гиденьке слівце. Якщо група – це творчий колектив, організований для креативної діяльності, то “проектом” зазвичай називають музичну формацію, зібрану за якимось певним принципом для реалізації чийогось наперед складеного бізнес плану з метою отримання прибутку. Говорячи про “проект”, мимоволі переходиш на хамський жаргон економічно стурбованих: “виділені під нього гроші”, “очікувані дивіденди”, “цільова аудиторія” тощо. Це все, звісно, реалії життя, але все одно неприємно.
На вокалі в проекті “Морс” – невиразна дівчина з невиразним вокалом, грають вони невиразну гітарно-електронну музику, словом, запізнитися на це не було шкода. Помічений був Орест Смішко на бас-гітарі. Добре. Проїхали. На сцені наступний “проект”: “Коктейль Молотова”. Вокаліст – дебелий, неохайний екс-“моторролівець” Сашко Буднецький. З українською вимовою в нього вже набагато краще. Співає без гітари, тому може стрибати по сцені. Грають щось на кшталт “сучасного комерційного панку”, особливо смішить людина за ді-джейською вертушкою, яка потрібна лише для відтворення так званого “скретчу”. Я коментую: це можна було робити двома шматками пінопласту. Ми сміємось і йдемо по воду (я не можу назвати це “пивом”, воно навіть не мало жовтого кольору). В спину нам Будецький волає:
Забий на все –
Це наше гасло.
Забий на все –
Життя прекрасне!
Авжеж, воно саме таке.
“Коктейль” відгомонів, я сподіваюсь на “Мотор’ролу” відразу, але на сцені лаштується “Джек О’Лентерн”. Цих унікальних у своєму роді хлопців часто використовують на подібних концертах для “підйому” публіки. Хоча мені здається, що вони все-таки радше клубна, ніж стадіонна група. Виступ одночасно потішив і розчарував. Потішив, бо таки вміють “джеки”, таки можуть, вигрібають по повній програмі. Розчарував відсутністю пісень з альбому “Там, де наше серце” (також відомого як просто “альбом”, який, до речі, давно став одним із найбільших українських дискографічних раритетів): цей матеріал не варто забувати, хоча веселі, простуваті “Це він”, “Де ти є” та інші хітові витвори сприймаються народом на ура. Маси посунулись до сцени, здираючи з себе верхній одяг і безтурботно кидаючи його на великі купи, попутно підспівуючи Рижому. Був помічений звукорежисер Войтюк у якості постійного музиканта (губна гармошка).
“Джеків” просять на біс (симптоматично, що нікого, крім них, більше не кликали) – вони співають ще щось – за ними виходять “Королівські Зайці”. Леся Герасимчук сама розуміє, що їхня музика – не для кількатисячного натовпу, розігрітого веселим рок-н-роллом. Тому вибачається: ми, мовляв, розуміємо, як вас напружують нові композиції, але послухайте. Нові композиції нічим особливо не відрізняються від старих, “Зайці” на великій сцені звучать і виглядають пласкими, недоречними. По чотирьох піснях остання – “Прости, лечу” – начебто загальновідома, але ентузіазму не викликає.

Тоді “Вій”. Дуже довго лаштуються. Публіка скандує: “До-брий-ве-чір! До-брий-ве-чір!” - Дмитро Добрийвечір поважно всміхається, він – “гуру язичницького року” і приймає народну любов як належне. Сашко Власюк крутить ручку ліри. Вони починають із довгих нових пісень (люди кажуть, новий альбом “Хата скраю села” – суцільне розчарування після “Чорної ріллі”). Люди просять “Змію”, “Очі відьми”. Добрийвечір ображено киває: буде вам, буде. “Як летіли бугаї” – дуже гарно, містично. “Колискова для лялькових немовлят” – драйвова й корисна, як з огляду на недавнє свято української армії (6 грудня – хто ще не запам’ятав), так і через загальний дефіцит пацифізму в нашому житті. Це все, до речі, можна скачати на http://www.viyfrom.kiev.ua/. “Хата скраю села” – пісня з претензією на публіцистичну гостроту. Але найкраще звучать таки “Очі відьми” зі “Змією”: нічого не змінилось.
“Вій” просять потягти подовше: хтось там не доїхав. Залом іде чутка, що “Скрябіни” не приїхали взагалі. Чайка її старанно спростовує, поки на сцені лаштується “Мотор’рола”.
В “Мотор’ролі” тепер головний колоритний Сергій Присяжний, Сєня. Він, до речі, дуже навіть непоганий гітарист. І вокаліст нічого. Гітара, бас і барабани – цього цілком досить, аби грати простий гітарний рок, музику безсмертну і вічно молоду, завжди популярну й потрібну публіці. А в “Мотор’роли» - аж дві гітари, тому тримаються хлопці гордо. Але старі пісні грають. І “Зранку йшов дощ” у новому виконанні все одно звучала краще за все інше, навіть за “Не дзвонила, не заходила” (новий хіт, на який покладені великі Сєнині сподівання). Одним словом, нічого особливо не змінилось і тут.
На цьому місці мені починає несамовито хотітися, щоб на сцену вивалився хтось зовсім незнайомий і заграв щось зовсім незнане. Все “нове”, що нам пропонує сьогодні так звана альтернатива – це більш чи менш добре переспіване старе. Буркотіння старпера, яким видаються мої елегійні описи сучасних тенденцій, є насправді добре закамуфльованим розпачем. Лабати п’ять, десять років один і той самий тупуватий ґранж і годувати піпл піснею “Зранку йшов дощ” – погано. Понаписувати десяток нових таких самих опусів і заграти їх замість перевіреного часом матеріалу – теж не добре. Я не кажу, що в життєвій лінії кожного музичного колективу мають щороку траплятися революції, але тут, перепрошую, немає навіть еволюції.
Менше з тим. Чайка довго вмовляє людей потерпіти ще трошки, на сцені шумно випускають димні гази, розставляючи апаратуру. Синтезатор фірми Korg називається “Karma”: дуже промовиста назва для інструменту, за допомогою якого невдовзі група “Скрябін” заподіє собі маленьку смерть.
Цього літа Кузьма в черговий раз “оновив” склад групи, залишивши тільки Льошу Зволинського. Особливої різниці не відчувається. Зваля традиційно грає дуже добре. Клавіші вже давно не чути. Барабанщик ховається за тарілками. Кузьма викотився на сцену дзиґою. Він захриплий, застуджений, нетверезий, веселий. Він нявкає. Нявкає. На початку традиційний “Бультер’єр”, потім уже звичні пісні з останнього альбому “Натура”... “Скрябін” оголошений хедлайнером фестивалю, але народ поки що не в захваті: “Натаху” давай, “Натаху”.
Вони вже багато років так кричать, точніше – від 1999-го, коли вийшла “Спатанка №1”, що закріпила за “Скрябіном” несподівану славу “групи, яка співає пісню про Натаху”. Але Кузьма завжди дипломатично уникав виконання безсмертного хіта, записаного по п’яні синтетичним проектом “Сині каштани” у складі Андрія Підлужного й Шури. Але на цей раз, очевидно, планувався хід конем. “Натаху” в студію, панове.
Під час першого у світовій історії виконання “Натахи”, цілком імпровізованого й дуже пасіонарного, з мого трагічного виразу обличчя можна було ліпити посмертну маску. Ніхто, втім, на це уваги не звернув, бо публіка була абсолютно щаслива. Мої молитви про щось нове були, очевидно, невірно потрактовані в небесній канцелярії. На прощання було виконано ще один хіт усіх часів і народів, “Танець пінгвіна”, під який Кузьма залишився з оголеним торсом і знову згадав добре ім’я Натахи: “Я бачу їхні руки, я бачу Натахи губи”... Стає цікаво: що ж буде з ними за рік, два, три?
Але гаразд. Кінець уже близько. Закривали фестиваль “Кому Вниз”. “Се-ре-да! Се-ре-да!” – це натовп. Середа такий самий, як десять років тому. Монументальний. Сфінкс. Слава нації, хлопці. Благословен будь, Львів. Місто справжніх білих українців. Мені, як несправжньому й небілому українцю, трохи прикро. Але навколо нас гуртуються самі справжні білі. Вони стрижені під машинку, їхні руки піднесені в радісному “зіґ хайль”: слава Нації, слава “Кому Вниз”, слава Микиті Швачці.
Антифашистом, я думаю, має бути кожна нормальна людина. Тут немає нічого ганебного, і було б цілком доречно піддати “Кому Вниз” нищівній критиці з обмазуванням дьогтем за всіх цих “білих українців”. Але не думаю, що Середа когось убиватиме. А ось молодики, які протягом виконання пісні “Птаха на ймення Нахтігаль” не зводили зі свого бритоголового кумира палаючих очей, виструнчившись у “зіґ хайлі”, - можуть. І не обов’язково за ідею, і не обов’язково ворогів. Тому було трохи страшно.
“Кому Вниз” не міняються, бо мінятися їм не можна. Вони потрібні саме такими, які вони є. Енергія Середи вражає, від голосу хапають дрижаки, ритми музики – заворожують. “Микита Швачка”, “Мамай”, “Шива”. Пара нових пісень для різноманітності (щоправда, жодної різноманітності, бо різниця непомітна). Коли “Шива” кінчається, ми з жахом помічаємо, що цей марафон тривав п’ять годин.
На біс “Кому Вниз” ніхто не кличе. Люди заклопотані пошуками своїх кожухів у купах на підлозі, цілунками, допиванням пива, вони діляться емоціями й поспішають якнайскоріше покинути “Спартак”, поки є шанс встигнути на маршрутку. В вухах ще гуде вбивчий бас героїв української готики.
Вони обіцяють нам п’яту “Альтернативу” навесні. А ну ж бо, спробуйте.

Отар Довженко
fish_ua: (uamusic)
О, Криворіжжя, Терра нова!
Твої пісні, мов брук, прості.
І фестиваль “Струна Тернова” –
“Як кошеня в моїм житті”, –
з борту криголаму “Санта-Марія” телеграфує Fish

Такий цинізм — писати статтю про фестиваль авторської пісні після того, як сидів із цими ж пацанами в гуртожитку, пив з ними горілку і їв з ними сало, співав з ними пісень і вже десь під ранок витримував оборону перед навалою знавіснілих сусідів, яким цих пісень вже стало надміру.
Маленьке зауваження. Fish горілки не уживає. Сало шанує виключно як національний символ. Сусіди, попри марш на трубі о третій ночі, поводилися толерантно. А пісні, яких співали розслаблені після фесту барди, вишибали розпачливу сльозу, сягаючи аж “сєводня в танце ми закружимся, навєрна ми с табой падружимся”. Нічого глибшого за чайфівське “Ой-йо-ооо!”. Нічого україннішого за “Там, де нас нема”.
Леле, як мені там не вистачало... гм, мабуть, патріотизму. Не отого вранішнього, коли Марійка Михайличенко (оргкомітет) переконувала впертого Андрія (гурт “Самі Свої”, Київ), що бити москалів – так само негарно, як бити, приміром, французів. А отого, що ґрунтується на розумінні: наше – це бест, фест і рулєз! Про що я, власне: всі намагання самотнього в своїй ідеї Єгора Ільченка (дует Ільченко-Кривов, Кривий Ріг) налаштувати нарід на співання власних пісень були марні. Наче й не барди зібралися.
Ще раз згадаю, як уся ця ватага хором співала Мурку – з надривом, ширака душа мая русская! – скрипну востаннє зубами і почну свою чорну справу.

Фестиваль авторської пісні “Струна Тернова” проходить у Кривому Розі вшосте. Бардівських фестивалів в Україні взагалі густенько (в ці ж самі дні ще один проходив у Житомирі а за тиждень геть інакший буде в Києві). Відтак загальноукраїнської масштабності дійство не передбачало: Криворіжжя, Сумська область, Київ, ще кілька авторів-виконавців із півдня й заходу. Втім, цікаво було отримати уявлення, що сьогодні являє собою українська авторська пісня і, якщо підфартить, намітити собі зо кілька перлинок, які ще ніхто не встиг зауважити.
Чому вибір зроблено було на користь “Струни Тернової”? Умовою участі була наявність у репертуарі принаймні однієї пісні українською мовою. (Щоправда, як виявилося уже на місці, то зовсім не означало, що саме ця пісня й прозвучить). Можна було принаймні відпочатку сподіватися, що все це не перетвориться на тотальне стократ відображене “как здораво, что всє ми здєсь...”

Гурт “Час”. Повний гітарний набір плюс скрипка (здалося, остання була ледь розлаштована). Прозвучала композиція “Поняття про смерть дитини” або ж “Дитяча смерть”. Ймовірно, одна з цікавих команд, але на них звукорежисер лишень тренувався і це завадило як слід почути слова.
Кірьєв Олег почав свій виступ, уголос пошкодувавши, що традиція авторської пісні втрачена. Пісня “У сні і наяву” (з альбому “Во сне и наяву” – ха-ха-ха) вочевидь, мала на меті цю традицію відновити. Оскільки вищеозначена традиція ще не стала “добре забутим старим”, на звання нового вона теж не претендувала.
Дмитро Бунчук, Павло Волошин (Кривий Ріг), пісня “Вбивця”. Якось визначається емоційна аура початку фестивалю :). Втім, ці потішили незлим на мій смак зворотом: “Тримаю ніжно обличчя багно. Кого зустрів – все одно”.
Єгор Ільченко, Дмитро Кривов (Кривий Ріг), пісня “Марності”. Урізноманітнили вокал невеликою врізкою під фолк, вийшло цікавенько. Правда, у тексті безжально експлуатували образ набутих / втрачених крил. Правда, з деяким елементом самобутності.
Світлана Сафонова “На Івана...” – голосиста тіточка. Співала без музичного супроводу, але доста впевнено. Радіо Промінь, мабуть, взяло б охоче.
Далі виступили кілька поетів-декламаторів, потім – двійко дрібнесеньких дівчаток по черзі заспівали дитячі пісеньки. Акомпанувала їм Марія Михайличенко.
Ярина Ярмолова (м. Саки, Крим) виконала пісню на вірш Марії Матіос “Люби”. Ну що сказати, романс класичний.
Сергій Большенко “Мене уже нема”: “Раніше був я твій, та перейшов у вірші, за праведність твою най Бог тобі воздасть”. Дипломант у номінації “найкраще виконання”.
Андрій Думний, маючи в наплічнику звання офіцера, певно ж мав право написати пісню з назвою “Воїнська пам’ять”. З авторськими правами було набагато гірше. Але не лякайтеся, до суду справа не дійде, хіба з небес запустив би каменюку невідомий автор “Там, під львівським Замком”.
Ладихін Сергій. “Без Тебе”: “Ти не відкриєш мені двері, я не скажу тобі прощай”. Тільки соціологи знають, скільки віршів містили в собі подібні слова...

Денис Кищук “Віднині”. Так і не вдалося розібрати, чи то пісня писалася в стані інакшої свідомості, чи то виконувалася, чи то була вона геніальна. Розірваність мислення притаманна кожному з варіантів.
Формація “45-й калібр”. 2 гітари, 3 вокали. Текст простенький, але вокал вибудуваний красиво. Вокалістка взагалі – соловейко.
Чернова Ірина, Зубко Ганна “Все чекала”. Квазіфолк. Недарма дядько звукорежисер пів пісні крутився поряд, поправляючи кріплення на мікрофонах.
Бондаренко Леонід Пилипович вочевидь ціле життя був палким прихильником творчості Шевченка, бо канав під Тараса Григоровича безбожно. Не забув і про те, що не менше чверті народних пісень починаються з “ой”. Ойкав дядько багато й натхненно, так, наче йому зуб болів. Втім, дипломант у номінації “Кращий літературний текст”.
Надія та Ірина Кулікови теж запропонували квазі-народний варіант, пісня “Ой ти, місяцю”. Досить приємний і не пафосний. Визнані кращим ансамблем (дипломанти конкурсу).
Тарас Близнюк “Твоє серце або Другий день”. Ще один, хто “втратив крила” на цьому фестивалі: “Але я не маю більше крил, я не хочу так...”
Ігор Єгоров “Буде все якнайкраще”. Голос дрібненький. Музика теж. Текст теж. Зате оптимістично, про “прапор веселкових мрій і корабель надій”.
“Оле Лукойе” пісня “Фигуры из льда”. Російськомовний гурт, на жаль, це не дозволило їм пройти в фінал, проте формація варта уваги. Поєднання гітари й фортепіано – уже цікаво.
Тетяна Швачич і Роман Жогін (м.Глухів) “Молитва”. Простенька пісенька, голоси приємні.
Микола Саєнко, Сергій Іванов “Вільна пісня”. Зразок християнської авторської пісні. Теж доволі типовий.
Павло Трунов, Леонід Токар “Ностальгія”. “Поміняв я село на місто і розсипалася доля, як намисто”.
Юрій Максим’юк “Мандрівник”. Мелодія не надто вигадлива, текст доволі пафосний, проте взяв лауреатство за краще поетичне рішення.
Формація “Нові стрільці” потішили знахідкою: “І тільки очі твої сірі мов кошеня в моїм житті”. Я теж люблю тварин, але кошеня як еквівалент вагомості...
Олеся Найдюк: “Вона шукала у картах долю, але сама від неї ховалась, вона уміла любити до болю, а може це їй лише здавалось.” Приз глядацьких симпатій. До симпатій приєднуюся.
Олександр Музика: “Я цілував її через вікно бо в неї були заплющені очі” – поцінуйте.
Дует “Тренос”. Тренос – з грецької жалобна пісня, тризна. Хлопці мають серйозну музичну освіту, виконують як класичні твори, перекладені для гітари й сопілки, так і власні. Полюбляють етнічну музику з усього світу, що й відобразилося у запропонованій композиції.
“Імідж” – ще одне дітище місцевого музучилища. Хлопчик з гітарою і двоє дівчат. Дівчат навчили не тільки гарно співати, але й синхронно кидати в зал жагучі погляди та з тремом опускати повіки. Про що співали – вже якось було й не до того. Номінація “Дебют фестивалю”.
Олег Руженко з міста Ромни Сумської області справедливо зауважив, що пафосу й трагіки на сьогодні було досить. Цитати: “Розляглося на дивані тіло твоє, Затулило телевізор й все, що в хаті є” – далі йдеться про страждання чоловіка пані Корівки, детально описані її жіночі принади і, як кульмінація: “...і як прищик, виглядає з тіла голова”. Принаймні, відпочили. Журі такій нагоді зраділо найбільше і віддало Олегові нагороду за кращу авторську пісню.
На закуску були кияни “Самі Свої”, пісня “Колесо”. В столиці живучи, певно, легше вхопити напрямок вітру, може й решта шукали, але знайшли ці. Розплющила перкусія (Павло Зозуля) – дуже влучний, дуже винахідливий. Лауреати в номінації за краще виконання.

Наостанку баєчка з фестивалю.

Вечір в гуртожитку. Нарід гріється, співає, балакає. Tут заходить ще один хлопець:
— Пацани, хтось може позичити оце... ну, оцю штуку...
— Камертон, чи що?
fish_ua: (uamusic)
Без коментарів, ще трохи і ми можемо спокійно перейменувати себе на львівський музичний портал. Писати ізнов про львівську музику – це вже стає смішно. Що не новина, то Львів причетний. , А годі заперечувати, зі Львова дійсно вийшла левова частка доброї української музики. Ну, хіба трохи менша, як та, що там залишилася. Отак пафосно скажемо: культурна столиця України. Втім, інвалідів у нас не стидаються щорік перевіряти, чи не відросла у них, нарешті, втрачена нога. Відтак і ми не посоромимося зайвий раз перевірити, чи не виросла у львівській музиці іще якась незайва розумна голова. Бо, як кажуть сіамські близнюки, дві голови – то ще якось терпіти можна, але дві розумні голови – то вже збоченство.
Привід є. Власне, є аж два приводи, але на цей момент із двох відбувся один – фестиваль Рокотека. Хто не здогадався, означений фестиваль презентує львівський (і не тільки) рок. Попереду – і то вже скоро, 2-го листопада, - Альтернатива. Хто думає, що здогадався, обламайтеся: Альтернатива презентує стару і витриману музику, очікуються зокрема Юкрейніанси, Джек о’Лентерни, Скрябін. (До речі, чули останню новину? З гурту Скрябін пішов Кузьма;). Хоча особисто для мене з поняттям альтернативи асоціюються якраз молодші команди, але дітися нема куди, їх було запрезентовано саме на Рокотеці. Про що й звітуємо.
Одразу кажу, порівняно з минулорічним Тарасом Бульбою відкриттів не було. Хіба що Трутні показали, що гарну, веселу дурку вміють робити не тільки рівненські рокабільники. Та й не конче для того бути рокабільниками. Ведучий запевнив, що команда скубається з Ейсі-блискавка-Дісі. Ну так, а вінницький Реактор «скубався» з Раммштайнів, еге?
До речі, відрекомендуємо Ведучого, коли він вже сам з’явився на пафосному горизонті наших шпальт. Роман Чайка власною персоною. Пан, що вміє говорити довго, любить це діло дуже. І ніколи не вживає ганебно-занудних зворотів на кшталт «А зараз будуть панкиииииии! Чи є в залі справжні панкиии? Чи ви прийшли слухати попсуууууу?!». Він сформулював позицію, мету і гасло фестивалю. Підкреслюємо, сформулював позитивно. На відміну від усяких популярних останнім часом: «Рок проти наркотиків» чи «Реп проти війни», гасло Рокотеки не містило ніяких «проти», одне суцільне «за»: «Вдарим роком по москальських яйцях!»
До речі, про панків. Як на Різдво діточки чекають святого Миколая з подарунками, так і до Рокотеки львів’яни палко і зворушливо чекали. Чекали на обов’язковий елемент і традицію фестивального дійства – Дупу Кумара, (вокаліста львівського гурту Тостер). Сам Носій Дупи Кумара ходив поміж народом, простий, як ленін, ще задовго до початку. І таки виконав свою місію ще до початку концерту, просто на вулиці, принагідному операторові з камерою. Хто спізнився – ті, мабуть, були розчаровані, Головного на цьому концерті вони не побачили. Хтозна, чи втішив їх імпровізований танець черевець, що влаштував перед своїм виступом пан Носій вкупі із паном ЕмСі. Щодо музики – панк як панк. Ймовірно, трохи дотепніший, ніж у Надзвичайних Такотож, але й менш дотепний, як у ХЗВ. Принаймні, Скінхед Вася прозвучав і публіка була задоволена.
До речі, про публіку. О, публіка залишала далеко позаду не тільки киян, хай уже, львів музикою не так пере-годо-ваний, але й решту міст, фестивалями так само ледь обтяжених! Натовп тягав по верхах окремі свої людино-одиниці, раз принісши звідкись навіть екс-барабанника екс-Гадюкіних. Хтось влаштовував біганину «паравозіком», хтось – півнячі бої на одній ніжці. Подекуди спостерігалася реальна собі така оргія, відтак спостерігати за подіями в залі часом було набагато цікавіше, як за сценою. Здається неможливим, але зал завівся уже на другій пісні і дурів цілий час попри геть ніякий звук.
До речі, про звук. Це справді було ціле нещастя, вокалістів глушило безнадійно, як я не намагалася розрізнити текст, у більшості команд добре розрізнити можна було хіба що ритм. Добру артикуляцію в цьому стані продемонстрував, попри все, Неон – молоде рокапопсове утворення такого штибу, що дуже люблять продюсери. Другий океан або ж третя ріка – прямий водний шлях на Київ.
До речі, про Київ. Потяг на Київ іде рано, раніше, як закінчується фестиваль, а тому хедлайнерів випустили не останніми, як ведеться, а трохи раніше. Цим оригінальність виступу Тартака не вичерпувалася, адже їх програма складалася саме з тих спільних проектів, з яких складено останній альбом команди. Зрозуміло, всіх нервотріпачів привезти Тартак не зміг, то за кожного відбувався DJ Valique – і вельми незле читав, до речі. А взагалі, Тартак продовжує роз’яснювати простому люду прості істини, що хіп-хоп чудово поєднується з роком, і валив доволі важку, жорстку й агресивну музику, тільки Буча-Чака чомусь прозвучала якось сумно й тужливо, майже трагічно. По тому Тартаки-кияни звалили, як звалив і Чайка, лишивши насамкінець Ніагару і Карну.
До речі, про Ніагару. Ніагара – це однозначно добре. Ніагара – це енергія і катарсис. Нехай після Тартаку і змило півзали, дарма, виступ був – саме воно.
Карна з Франіка завершували. Карна – це, мабуть, добре, мабуть, технічно про це багато хто каже, особливо, франківці, та й не тільки. Кажуть, вони далеко підуть. Та мені наразі в них не вистачило якогось моменту неординарності.
До речі, про неординарність. Оцього, мабуть, взагалі було малувато. Перший мій коментар до Оратанії: «Надто схоже на купу подібних гуртів» міг повторитися ще не раз. Втім, можливо знов-таки був винен звук. І з кращим звуком вони нараз були б у моїх очах реабілітовані вкупі з Оратанією.
До речі, про реабілітацію. Кілька команд такий шанс собі і принаймні кільком слухачам забезпечили. Кидаючи свої компакти просто в залу випадковим щасливцям. Це було оцінено, як благородний жест... А може й ні, бо одразу по тому на сцену із зали теж полетіли навзамін якісь предмети.
Стабільно приємні були Чорний Вересень. Вартували уваги новачки «Морс» з Орестом Смішком на бас-гітарі таСвітланою Кирильчук на вокалі. Дівчина у найкращих традиціях львівських вокалісток (не будемо показувати пальцями), обома руками трималася за бубон. Ох, маю все більше переконання, що означений предмет просто додає співачці впевненості і тимчасово вирішує проблему, де подіти руки.
Річ Без Господаря. З усього доробку (спасибі звукорежисеру :/ ) розчула лише: «На перших шпальтах газети когось позбавили цноти» – і рефрен: «Нас це не цікавить!» – такий собі гімн протесту до маскультури. Поза тим – поки що див. коментар до Оратанії.
Vox Populi (Жовква) з перших акордів поривалися відпочатку видати щось рок-н-рольне, але чомусь одразу передумали і хутенько поважчали. Скіфи виявилися послідовнішими і рок-н-рольчик таки заграли. «Знову до нас прийшов – рок-н-рол!» – і ностальгія, і жовті штіблєти...
Щодо поляків-гостей було багато розмов. Та польський гурт з несподіваною назвою «Україна» сприйнявся як щось «на своїй хвилі». Мабуть, дарма вокаліст із таким запалом говорив до публіки, мішаючи польські й англійські слова так, що годі було зрозуміти, навіть знаючи так-сяк обидві мови. А ще: як інструментал то звучало б чудово, але вокаліст усе проспівав чи й не на одній ноті. Ймовірно, то модна европейська мулька.

«Та, за часів траплялись люди, тепер таких нема й не буде, змалів сьогодні рід» і серед зовсім молодих команд не проглядає поки що ані новий Плач Єремії, ані майбутній Мертвий Півень, ані такий Хтось, що підніме хвилю по всій країні як Скрябін. Онде хіба юні океанівці підростають. Сьогоднішній молодий музичний Львів тримається десь на рівні інших міст. Будемо вважати, що це фора.

Fish, за неоціненної допомоги Мартінки.
fish_ua: (uamusic)
Нарешті у групи “Щастя” відбулася подія, на яку музиканти так довго чекали. Якщо точніше, йдеться про перший після п’ятимісячної перерви, пов’язаної зі змінами у складі гурту, виступ на публіці., Нагадаємо, що у червні “Щастя” покинув барабанщик Андрій Єграшкін, і потім протягом певного часу велися пошуки людини, яка б могла зайняти його місце. Такою людиною став Олег Ломаковський, який грав до 2001 року у складі тернопільського гурту “Неймлес”.
Випадково чи ні, але дебют “Щастя” у новому складі відбувся саме у Тернополі, в рамках концерту, що відкривав нову серію вечірок “Рейвах”, організовану ватажком “Неймлес” та одним із співзасновників фестивалю “Нівроку” Зоряном Безкоровайним.
Попри відоме прислів’я про млинці, дебют пройшов вельми добре і на великому емоційному підйомі. Кульмінаційним моментом стало спонтанне виконання групою шанувальників пісні “Віночок” у інструментальному супроводі гурту. Також під сценою був помічений постійний відвідувач виступів “Щастя” у Тернополі, який допоміг Дмитру Остроушку заспівати пісню “Попелюшка”.
Достойним продовженням вечору стали виступи гуртів “Неймлес” та “ZSUF”, які дуже потішили публіку як перевіреними композиціями, так і новим матеріалом.

Дмитро Остроушко
fish_ua: (uamusic)
Фестиваль «Рокотека» відбудеться 19 жовтня в Палаці ігрових видів спорту Україна, колишньому Спартаку., Відбірковий тур для львівських команд уже завершено, в ньому взяли участь такі гурти як «Red house bluse», «Vox populi», «Далі...», «Річ без господаря», «Верховна зрада», «Ніагара», Базука бенд». Уточнити й доповнити інформацію люб’язно погодився Орест Смішко, учасник гурту «Джек о’Лентерн» і один з організаторів фесту.

- Фестиваль буде суто львівський, чи братимуть участь команди і з інших міст?

- Взагалі-то на початках своєї історії Рокотека була суто львівським фестивалем, але на цьогорічний, вже 9-й фест ми запросили досить гуртів з інших міст та Польщі. Склад учасників уточнюється. Анонсованих чехів нажаль, мабуть, не буде, в них виникли якісь проблеми з візами. Може бути «Тартак», якщо вони не матимуть в цей час якоїсь закордонної поїздки, зі львівських - «Джек о’Лентерн», «Чорний вересень», «Неон», «Далі», «Тостер» - результати відбіркового туру для львівян стануть відомі найближчим часом. Також «Трутні» (Київ), «Реактор» (Вінниця). Всі шанси на участь мають «Vox Populi» (Жовква), «Морс» (Львів), «Ніагара»(Львів), «Скіфи» (Львів-Добротвір).

- Чи планується видання альбому за результатами конкурсного відбору?

- Фестиваль цього року не є конкурсним, а більше тусовочним. Ми запрошуємо команди на свій смак і ризик. Здається конкурсні фестивалі себе не виправдовують. CD будемо видавати на наступний рік. За підсумками 10-ти Рокотек.

- Ви плануєте у достатньо короткий проміжок часу провести два окремі фестивалі - «Рокотека», потім «Альтернатива». Яка є різниця між ними, чому їх розмежували?

- Що стосується «Альтернативи» то там зовсім інша музика - альтернативна. Цього року ми хочемо спробувати відродити цей фест. Будуть запрошені інші команди, в основному учасники перших фестивалів «Альтернатива» 1994 і 1995 років.
fish_ua: (uamusic)
Ну ось любий друже. Скінчилося літо, пора розказати...Ось тобі три маленькі твори на тему, як Перкалаба провела це літо., Наприкінці червня Перкалабу було запрошено на фестиваль в Сопот (Польша)…

Епізод 1

При переїзді через україно-польський кордон, прикордонник індетифікував Федота при допомозі Моха (Мох тримав голову Федота (який в той час перебував у відрядженні у Нірвану),а офіцір старанно порівнював обличчя Федота з його фото в паспорті. На польському кордоні та ж сама сцена. Кордон було перейдено без втрат в живій силі. Уже при під’їзді до Варшави Федот відкривши очі спитав – А скоро граніца?... Висновок – кордони можна перетинати не помічаючи їх, потрібно тільки Вміння.

Епізод 2

Сопот. Надзвичайно гарне місто з пивом за 99 грошів (1грн 17 коп.), яке називається
VIP. В силу своєї міцності поляки випивають його 4 банки і щасливі, Перкалабі воно дуже добре йшло на запивку.

Епізод 3

«Велікому і ужасному» Моху на фестивалі сподобався дитячий ансамбль Горпинки.
Він чомусь вбив собі в голову, що це ансамбль карликів і що карлик по польськи це горпинка, і ніяка сила не могла його переконати. Ночами в готелі було чути дикий крик – Хочу горпинок!!! (Мох-188см,вага-110кг).

Епізод 4

Під час концерту в залі зчинилася масова бійка. Висновок - шоу вдалося.

Епізод 5

Скрипа вийшов на Сопотську сцену 18 разів (один раз навіть з жорстокого бодуна, та з підвернутою ногою).Така шалена кількість виходів пов’язана з тим що Скрипа був задіяний ще і у виступах Гуцульського ансамбль пісні і танцю. Маладец тэбэ!!!

Епізод 6

Світанок після фурору на Сопотській сцені. 6 година ранку. Берег Балтійського моря.

Де не де поодинокі польські літні пані роблять ранковий моціон. Вони з жахом спостерігають за групою оголених молодих чоловіків, які з диким вереском бігають один за одним кидаючись піском та мокрим одягом. На березі сушаться мокрі паспорти громадян України, рештки гонорару - які не встигло забрати море…
Аста ла Віста Сопот!

Примітка 1

Перкалаба ніколи не вживає спиртних напоїв перед концертом (тільки пляшка коньяку для розігріву зв’язок)

Примітка 2

Про сам виступ Перкалаби в Сопоті читайте в пресі та Павутині.
ДАЛІ БУДЕ...
fish_ua: (uamusic)
Як Ви були маленькі, то щорік після галасливого літа, коли дерева й діти ростуть особливо швидко, неньо ставив вас коло одвірку і робив на фарбованому дереві насічку: он на скільки виріс! Концерт гурту “Плач Єремії”, який відбувся 11 вересня в Палаці Україна, безперечно, заслуговує на те, щоб у цьому місці позначити “Плачам” на дверному відкосі нову насічку., Лиш по тому, як піднялася завіса, починаєш усвідомлювати істинне значення набраного у програмці дрібнішим шрифтом після сполучника сурядності “і”. З камерним оркестром пісні “Плачів” набули довершеності, якої складно сягнути і в записі, не кажучи про живе виконання.
Тому перше, що хочеться зробити, це висловити ніжну прихильність і подяку “Віртуозам Львова”. Так само і Ярці Якуб’як, нехай її голос і не виринав так яскраво і сміливо, як у старих піснях “Мертвого Півня”, а лиш делікатно вів другу вокальну тасьму за Чубаєм. Так само і “Піккардійській Терції”, можливості яких ми ще раз мали змогу побачити у другому відділенні концерту. Дівчаткам, які сумують з приводу того, що режисер Крупієвський поставив Піккардійців лишень десь в глибині сцени, пошепки зауважу: ну ви ж знаєте, найліпша косметика не та, яку видно на личку. Так само подяка й самому панові Крупієвському, і всім, хто долучивсь до роботи, то було не марно.

Концерт “Світло і сповідь” мав на меті відновлення зв’язку поколінь, зв’язку видатних постатей недавнього нашого минулого — композитора Володимира Івасюка і поета Григорія Чубая із сьогоденням, відкрити шлюзи між їх надбанням і нашою спрагою дійсного мистецтва. Відповідно, мав два відділення. Перше містило переважно пісні гурту “Плач Єремії” на слова Григорія Чубая, у другому слухачі мали змогу почути Тарасові версії відомих їм здавна пісні Івасюка, Білозіра, Москальця. Це два цілком різні обличчя “Плачів”. Перше, витончено-інтелектуальне, не дозволяє запливати мізкам салом, друге промовляє до почуттів, теплих і щирих, замішаних на традиції і запарених на родовому корінні. Я, як споживач тої музики, не можу сказати, що однаково люблю обидва ці втілення “Плачів”. Завше почувала щось схоже на ревнощі до пісень на кшталт “Вона” чи “Я піду в далекі гори”. То зрозуміло, що “Відшукування причетного” , на відміну від “Вона”, не спонукає до підспівування й танців, радше вимагає спокійного й уважного слухання. Але все ж не відпускало мене побоювання, що Тарас не зауважить за тим шалом навколо “Вона”, наскільки нам потрібні пісні зразка “Відшукування”. Те побоювання посилювалося з кожним альбомом циклу “Наше” і з кожним роком без нової “Так спроквола надходить”. Не одна я так думала, що казати. Розмови про те, що “Плач Єремії” вичерпався і зійшов на пси, спалахували то там, то тут.

11-го вересня Чубай, який за роботою, може, й не чув тих розмов, дав знати: оплакувати “Плачів” рано. На концерті свіжих пісень прозвучало не одна й не дві, а багатенько, і саме ті, що їх так чекалося.

“Марія” (сюїта). Це досить об’ємна поема Григорія Чубая, три уривки з неї ми вже мали змогу чути в різних альбомах. Сьогодні їх було вже чотири, додався п’ятий кавалок “Бачу тіло її...”.

Кожна частина своєрідна за музичним вирішенням. “О хто ти, хто...” з вільним, як у джазі, фортепіано. “Не спиняйте її”, дуже інтимна річ, — замовк оркестр, в суцільній тиші звучало тільки тендітне гітарне соло і голос Тараса, — більше нічого не треба.
Але уважний слухач міг помітити маленьку деталь. Між першими двома кавалками було зроблено плавний перехід, а от між ІІ і V, між V і VII таких переходів не було. Про що це свідчить? Очевидно, Тарас має на думці в кінцевому варіанті зробити “Марію” повністю. Хтозна, скільки часу це забере, може такою вона буде вже в новому альбомі, може то потребуватиме й дуже тривалої роботи. Але варто тільки уявити, що то має бути за рок-опера — мрія українського інтеліґента :).

“Світло і сповідь”. Ця річ, за словами Тараса Чубая, довго йшла до свого слухача, бо написана була саме для такого складу. Тепер стало можливим представити її повністю. Нема чого казати — красиво. За той час, що минув від видання уривку “Світла і сповіді”, він змінився ледь-ледь, кілька завершальних штрихів, які помітиш, уважно слухаючи. Решта — на рівні.

“Відшукування причетного”. Екранами пішли кадри старих чорно-білих фотознімків, а з тасьми почувся голос Григорія Чубая. На плівці було записано, як поет читає “Відшукування”, а затим вже звучала ця річ у пісенному виконанні.

Хтозна, чому ця пісня починається так дивно. Помічали коли-небудь? З пів-фрази, з пів-думки: “...на воді, навіть кола по чистій воді...”. В поемі цей уривок —продовження довгої низки образів і думок, і вже далі: “...навіть білий метелик лілії на воді, навіть кола по чистій воді...” Коли-небудь принагідно я дізнаюся про це. Поки що подумайте самі. Тим, хто хоче слухати і відчувати “Плачів”, треба вміти багато думати.

Ще одна нова річ “Пам’ять”.

А потім почувся старечий голос колісної ліри. Ліра проказувала знов і знов одну нехитру музичну фразу. Вступили ударні, спочатку ледь намітивши ритм, потім сміливіше... Вступили струнні... Тільки тепер можна було впізнати — “Із янголом на плечі”. Цю пісню “Плачі” виконували вже на кількох концертах, але, що вже там, досі захоплення вона у мене не викликала. О, зараз я почувалася розгубленою гускою з пташиного двору під час переможного польоту Гидкого Каченяти. Ліра — то була справді щаслива ідея.

Друге відділення концерту. Івасюк, Білозір, Москалець. Кожен українець, що себе таким вважає, знає напам’ять як мінімум чверть цих пісень. Тут уже, нарешті, показали себе уповні і Піккардійці. “Нестримна течія”, завдяки їм, несподівано почала за настроєм нагадувати чи й не Пінкфлойдівську “Стіну”.

Чубай виглядав більш розкутим, легким і веселим, заохочував до співання — зал то робив охоче. Легендарну “Вона” публіка вітала стоячи. Вже й сіли, заспокоївшись, але ж після того була “Червона Рута” — і як знов було не встати? Загалом нарід підхоплювався як мінімум чотири рази. Це було трохи кумедно, але й зворушливо. Здається, Тарас був щасливий. “У країні відбуваються нечувані зміни на краще, меценати починають вкладати кошти у музику, яка їм подобається”. Досі Тарас Чубай здавався мені добре побитим життям скептиком-зневірою. “Та тут всі свої! Я, сказати правду, не вірив, але бачу, що тут всі свої!” — досить промовиста реакція Тараса на загальнопартерне співання позапрограмної “Лента за лентою” із бек-вокалом балкону. Від когось іншого то можна було б сприйняти як звичайний флірт артиста, але тут жадних сумнівів: таки справді, не вірив.

Це, мабуть, на краще, якщо й такі терті життям скептики починають усміхатися.

А для тих, хто перед плинним (в часі) віддає перевагу сталому (в просторі) інформація: новий сингл “Плачів” уже надійшов у продаж. Повноцінний альбом очікується десь за місяць.

свідчила під присягою Fish
fish_ua: (uamusic)
Полтава. Місто як місто. В музичному плані так само: є свої місцеві корифеї, є далекі знаменитості, які колись тут народилися, виїхали до Києва і лишили своїм співгромадянам пишатися спільністю походження. Є свої молоді та нахабні, сповнені сподівань і є старі та помірні, яким не сьогодні-завтра дружина скаже “досить уже дурницями займатися — діти не годовані”..., Тут все інакше, як у столиці. Свої церемонії вручення яких-небудь “кришталевих жолудів” — свої мірки визнання. Місцева радіостанція, міського значення сейшени й фестивалі. Для тутешніх меломанів, звичайно, яка-небудь місцева “Імперія” чи “Кишка Диявола” навряд чи стоїть у ряду музичних вподобань десь між Раммштайном і Арією, але свою частку фанської любові, скинутих у повітря “кіз” і шалених танців вони завжди отримують.
Музика таких “аборигенів” для нас завжди залишається терра інкогніта. Не допомагає те, що час від часу хтось випливає у вирі фестивалів — за той час, який знадобиться, щоб гурт оцінили, полюбили й запам’ятали, він нерідко встигає перестати бути херсонським, хмельницьким або чернігівським і бере собі чемненько домен kiev.ua. Чи це погано? Чи це непатріотично? Не будьмо лицемірними: непатріотично вдягати штани замість підгузників.
Отож запрошуємо любителів екзотики проїхатися запилюженими ґрунтівками Провінції. Корінне населення покаже вам усіх представників місцевої музичної фауни і флори у їх природному середовищі. UAMusic гарантує Вам цілковиту безпеку за умов щирої Вашої любові до природи і музики рідного краю.

Перша інструкція з техніки безпеки. Історичний аспект
(Розповідає Тетяна Білоброва)
Наскільки мені відомо, музичний рух в Полтаві розпочався з “Жовтої субмарини”, то був приблизно кінець 90-х. Цей клуб творчої молоді (назвемо то так) був організований журналісткою ТРК “Лтава”, білоруською поетесою Інною Снарською. Спочатку вони збиралися в приміщенні ТРК, потім — газети безоплатних оголошень “Жовта газета”, а пізніше вже, коли вони офіційно зареєструвалися, як молодіжна громадська творча спілка, держава виділила їм комірку в ОЦЕВУМі. Пізніше ця комірка стала одіозним місцем здибанки усіх творчих молодих людей. Спочатку “Жовта Субмарина” була збориськом усіх, кому взагалі то було цікаво, тобто там були і поети, і барди, і рок-музиканти, і актори-аматори (дуже талановиті і цікаві непересічні особистості), і журналісти, і просто зацікавлені. З переходом до ОЦЕВУМу, який мав кілька концертних зал і, відповідно, налаштовував на більш музичний нахил роботи, це зборисько набуло більш музичного забарвлення. Крім того там, за розповідями очевидців, були настільки харизматичні та амбітні музиканти, що до поетів нікому не було діла, можна було просто прийти зі своїми віршами, почитати їх, тобі покивають головою і далі почнуть перебирати ті свої струни. І з-поміж них почали виділятися окремі колективи і сольні виконавці. Деяких з них я непогано знала, а кількох — зовсім ні. Їх імена — ОШ (Олег Шерстюк — бард), Юрій Коржиков (бард, блюзовий виконавець. У нього була своя група, але постійного складу і навіть назви, здається, не було. Він був радіоведучим і редактором мистецьких програм на радіо “Лтава”), Наталя Селезень і Юлія Кудлай. Групи Онейроїд та Арахнофобія, Апельсиновое безобразие, Тім (Андрій Клименко), бард із дуже гарним голосом і теплими ненав’язливими віршами). Є багато інших.
Всі ці люди жили собі, як і всі творчі люди — сварилися, мирилися, виступали на різноманітних фестивалях (в тому числі “Червона Рута”, “Перлини сезону” і незліченна кількість бардівських і аматорських фестивалів в стилі виїздів з наметами на природу чи в передмістя). Найбільше слонів відривали, наскільки мені відомо групи Онейроїд та Арахнофобія, дует Селезень-Кудлай, Олена Гаран та Канарська.
Занепад “ЖС” розпочався приблизно у 2000-му році, коли звідти з різних причин (одруження, сімейне життя, закінчення вузу, переїзд до іншого міста, сварка тощо) стали йти по одному усі вищенаведені і залишалися одиниці, а нові вже не могли відтворити атмосферу і настрій попередників. Музиканти здебільшого залишилися у “ЖС”, але стали більш розрізненими і багато з них просто перестали в Полтаві часто концертувати (це все при тому, що нормально то можна було робити лише зібравшись вкупі і давши по голові відповідним дядям, або заявившись як спільнота. Бо самим у будь-якому місті важко видавати). Десь хтось якось випливає . Але зрідка. Є виключення у вигляді самородків, але я їх не знаю. Тобто вони не проходили через “ЖС” і, відповідно, не потрапили у моє інформаційне поле. Наразі “ЖС” номінально жива і щось із себе представляє. Але її юзають виключно як зів’ялий, але бренд і прикриття для організації будь-яких заходів мистецького характеру. Ніякого руху і команди там давно вже нема, бо то померло від глобального декадансу. Просто звідти вийшли неабиякі люди. Хоч і одиниці.
Що ж стосується музичного молодіжного руху поза “ЖС”, то про то я знаю, на жаль, тільки у загальних поняттях. Можна згадати групи, які піднялися на фоні славнозвісної “Території А” через колись дуже популярну телепередачу на ТРК “Лтава” “Квадрат У”. Але то дуже окрема розмова, бо то була і окрема тусовка фанатів попси, де було немало невипадкових людей. Здебільшого вони спалахували, як салют і за кілька років через тотальне безгрошів’я і неорганізованість згасали, помирали групами і групками, тікали з одного колективу в інший, з одної туси в іншу. Зараз деякі з них десь випливають у вигляді журналістів або антрепренерів, але то одиниці. Багато хто просто перетворилися у зразкових громадян або емігрували. З “Території А” в Полтаві вийшла тільки група “The Вйо”. Нічим особливим і помітним територіанська тусівка не заявила про себе, правда, моцний фан-клуб у неї був.

Друга інструкція з техніки безпеки. Мовний аспект
(розповідає Антон Скляр)
В Полтаві зовсім небагато дійсно україномовних гуртів. Це наслідок перебування міста в російському культурному середовищі — на радіо і в музичних магазинах немає української музики; книжки, преса, ТБ... 95% молоді спілкується російською або суржиком (а-ля Вєрка Сердючка). Майбутні музиканти (більшість) виховувалися на російській рок музиці. За мовною ознакою поділимо усі гурти на 3 групи:
1) Переконані москвофіли. З публікою спілкуються російською, співають так само. Українською співають раз на кілька років, наприклад, на обласних відбіркових турах “Червоної Рути”, тексти механічно перекладають на українську. Іноді використовують українську мову для стьобу. (Онейроїд, ДМЦ, Круті педалі тощо).
2) Ні те ні се. Також переважно російськомовні з публікою. Мають в репертуарі пісні як російською, так і українською мовами. Здається, послуговуються українською лише для того, щоб прокласти шлях за Дніпро: виступаємо в Харкові — співаємо російською, у Рівному чи Тернополі — українською Хоч деякі з них і непогано грають на своїх інструментах, але українська мова в їхніх устах звучить не досить природно (ну це вже моє особисте враження). А хіба “ВВ” не такі? По всій Україні таких вистачає. (Арахнофобія, Трансформер, Корпус В та інші).
3) 100% україномовні. За моїм спостереженням у таких гуртів вокалісти або автори пісень є україномовними “по жизні”. Тобто, десь там в глибині душі вони, напевно, трохи національно свідомі. (Незвичайний Такотож, Майор Пронін, Бавовна, ПсевдонімБ тощо).
В Полтаві ніколи не було рок-клубу чи якогось подібного утворення. Не було фестивалів чи великих концертів за участю поважних гостей із Заходу. Найбільшим концертом, на якому можна було побачити найкращі гурти області, був обласний відбірковий тур “Червоної Рути”. В проміжках між “ЧР” час від часу відбувалися і відбуваються різнокаліберні сейшни до якихось дат або просто так. На цих сейшнах крутяться до 10 гуртів, половина з яких врешті-решт запамятовуються (назви запамятовуються). Серед них як ветерани, так і зовсім молоді.
Що являє собою сучасна музична туса?
Дуже поверхово: Гурти, які “люблять” Власенка і ті, що його “не люблять”. Власенко має досвід і звязки — пахан. “Люблячи” його, молоді музиканти мають шанс виступити на його концерті або бути просунутим куди-небудь. Опозиція гуртується окремо. Це не значить, що ці дві групи ворогують між собою. Ні. Просто можна помітити деяке розмежування.
Кого не вистачало на Мазепа-фесті?
Моя особиста думка: ПсевдонімБ, можливо Корпус В, якби Майор Пронін зібрався у старому складі, то їх теж варто було б запросити.
Кого там не мало бути? Перше, що спливає — ДМЦ. Якщо заявлено було про україномовність фестивалю, так якого?
Але треба визнати: жоден полтавський гурт поки що не може конкурувати з кращими гуртами Правобережної України, не кажучи про Київ і Львів. Я б жодного не пустив на Рок-Екзистенцію (хоча треба ще подумати). Надії на ветеранів немає. Перспективи мають гурти середнього віку та нові. Є надія, що активізація українського фестивального руху і зокрема Мазепа-фест сприятимуть їх розвиткові.

Третя інструкція з техніки безпеки. Екологічний аспект.
(Розповідає Jazz)
Взагалі в Полтаві немає єдності між гуртами, умовно їх можна розбити на чотири табори, до першого входять, вже старі гурти Арахнофобія, Талісман, Трансформери, Онейроїд. Найбільше виступає Онейроїд, тобто, вони роблять сейшени, де виступають і всі решта гуртів.
До другого табору належать гурти, які самостійно роблять свої концерти: Одіссея, Іліада тощо.
До третьої — всі решта гуртів, які виступають на розігрівах, або там де їх запросять, чи згуртують.
Четверта група — гурти які грають Дез, Дум. Їх об’єднує Гільдія Тіні. На чолі цієї гільдії стоїть Максим Скелет, наскільки я його знаю персона не дуже приємна, цікавився раніше фентазі, потім магією, не знаю напевне, але мені здається, що тут пахне сатанізмом, хоча маю зауважити хлопець начитаний, розумний. Але зробити нормальний сейшен йому не вдається.
Мені подобаються ДМЦ, Арахнофобія, Іліада.
fish_ua: (uamusic)
Тепер ви готові вирушати. Супровідниками-експертами виступають корінні мешканці Полтави: Jazz, Тетяна Білоброва, Антон Скляр і BlackKnight.

Щойно наші супровідники отримали по рації дані щодо місцеперебування мешканців музичної Полтави. Погляньте праворуч. Перед нами живописна група з декількох представників підвиду хард-н-хеві, акустичних музикантів, панків, представників української альтернативи та хіп-хопу...

Анестезія
Jazz: Чув декілька раз, хлопці із музичної школи, на полтавському телебаченні виграли приз, зйомка кліпу, пісні чув тільки на російській мові за тематикою щось нагадує “Любе” — це я про пісню яка виграла на конкурсі. В Полтаві виступають рідко.

Апекс
Т.Б.: Це молода група з смт. Кобеляки (Полтавська область). Звучала вона в стилі ресторанних муз. колективів, з текстами, що претендували на оригінальність. Співали вони щиро і з душею, але, на жаль, їх походження видавав характерний полтавський обласний діалект, який я “кохаю”, як ту цибулю після чаю . Це не недолік, але мені то не подобається.

Jazz: Апекс — пісні українською мовою, поп-рок.

Апельсиновое безобразие
Т.Б.: На мій смак — надмірна експресивність, яка виливається у каламбур, в якому неможливо розібратися. Хоча від певних осіб я чула доволі добрі відгуки про творчість цієї групи.

Апофеоз
Див. Круті Педалі

Арахнофобія. Стиль — альтернативна музика. Одна з найстаріших команд Полтави, як можна виснувати з відгуків місцевих меломанів, це такі собі мафіозі-монополісти у тутешній музиці ;-).
А.С.: Склад мінявся вже мабуть кілька разів. Постійно якісь нові обличчя. І тільки фізіономія Валєри Власенка не хоче залишити людей у спокої. Дійсно найвідоміший гурт, але усе частіше доводиться чути, що Власенко вже в печінках сидить. Одні й ті ж пісні, те саме лицемірство і марнославсто.
Ю.Р.: Про Арахнофобію можу годинами теревенити — то окрема тема. Скажу лише, що на полтавському радіо він найулюбленіший персонаж з усієї полтавської рок-тусовки.
Jazz: В Полтаві є гурти кращі од Арахнофобії, ви спитаєте себе чому ви їх не чули? То дозвольте я вам відповім, Тому що є в Полтаві такий дядько Валера Власенко, який не допустив на фестиваль ці гурти, хоча вони були україномовні. Чому він це зробив? Мабуть боїться справжньої конкуренції, понабирав там аматорів... (через деякий час, трохи несподівано) Арахнофобія подобається, одні з найкращих у Полтаві.

Бавовна. Лідер — Олексій Логвінов.
А.С.: З’явилися зовсім недавно. Потрапили в резерв Червоної Рути 2003 в рок-номінації. Здається на “ЧР” був один з їх перших виступів, якщо не перший. Цікавий гурт.

Дель Тора. Стиль — Арт-рок з відчутними елементами рольовицької романтики. Співають українською.

ДМЦ. Повна назва — Дороги Меняют Цвет. Стиль — акустичний рок, хоча й схильні експериментувати, але, певно, на цьому зупиняться, своєю сильною стороною вважають текст. Склад: Андрій Гречаник (вокал, гітара), Старостенко Сергій (бас), Гулій Артем (соло-гітара), Петрушко Богдан (флейти, губ. гармошки, сампоніасо), Дяченко Сергій (перкусія), збираються залучити ще й акордеоніста.
Jazz: Гарний гурт, до Мазепа-фесту я їх чув тільки російською мовою.
А.С.: Дарогі Мєняют Цвєт — акустична банда. До Мазепи ніколи не чув української мови в їх виконанні. Виступають на російськомовних акустичних тусівках.

Дует Селезень-Кудлай. (Наталія Селезень, Юлія Кудлай)
Т.Б.: Абсолютно безбашенний жіночий дует з гітарою і, здається якимось духовим інструментом. У першої — неземний і нереально сильний голос, а у другої — вірші. Наразі вони зовсім нещодавно розійшлися, через що дуже переживають, але вони реально не вжилися характерами. То окрема історія.

Емпірея (Кременчук). Стиль — Heavy Metal с элементами Power и Speed, простіше кажучи — арієподібний. Тексти пафосні.

Зов Аранакса
Див. Незвичайний Такотож.

Ізотопи серця
Див. Бавовна.

Іліада
Jazz: Про цих хлопців можу розповідати багато бо це мої найкращі друзі. Тверезо оцінити їхню гру не зможу, хвалити їх не буду, скажу, що всі з музичною освітою, переграли теж багато чого і у всіх стилях, на даний момент їхній стиль чітко визначити не можу, є і хеві, є і блюз, єдині в Полтаві хто зіграв стратосферу, інструментальна композиція гурт Стратоваріус — якщо прослухаєте цю композицію то матимете уявлення і про гурт, вона стала в Полтаві їхньою візиткою. Свої концерти організовують самі, це зумовлено тим, що хлопцям хочеться грати на гарному апараті, і визвученими, чого важко добитися, на полтавських сейшенах, де виступають багато гуртів. Пісні всі російською мовою, але з осені планують писати дві, чи три українською, то зумовлюється вимогами багатьох фестивалів. Нещодавно брали участь у “Перлинах Сезону”, зібравшись із знайомими реперами Погана Мода і забацали хард-кор. Бо у тих пісні українською. Але чи будуть вони виступати, це питання: всі роз’їхались по кутках нашої країни на заробітки.
Т.Б.: Не терплю, так само, як і Одіссею, бо вбачаю в них клони ненависної мені “Арії”.

Империя.
Див. Емпірея.

Квентін Дорвард
Див. Одіссея.

Колапс
Jazz: Колись два роки тому були такі у тусівці Гільдія Тіні. Серед важких гуртів був перший, мені подобалося, співали українською мовою, потім після якоїсь п’янки помер їхній барабанщик, хтось пішов із гурту, когось потягнуло на дурь, як зараз у них справи я не знаю, але давно не чув.
Т.Б.: Що стосується Парашуту та Колапсу, то це групи підлітків, як мріють не про студентські (а місцями не про учнівські) лави, а про велику сцену і страшенно нагадують мені Offspring. Разючої різниці між ними не бачу.

Колискова Ради.
Ю.Р.: Практично єдина жіноча рок-група в Полтаві. Яскраве етно з домішкою невідомо чого — але класно.
Т.Б.: Останнім часом привертає увагу лише тим, що клавішниця і барабанщиця полюбляють носити на концертах кофточки з відсутністю ґудзиків (у нас навіть після концерту до десятиріччя гурту Онейроїд з’явився фірмовий жарт “Ниточка порвися!!!” — це ми до тої ниточки на якій трималося все це бєзобразіе”.
А.С.: Здається змінили назву. Дівчачий гурт. Легенький рок (чи не рок?) із фолком. Оригінально.

Корпус В.
А.С.: Непоганий гурт, двомовний. Легенький рок, що межує з попсою.

Круті Педалі.
Стиль — пост-панк. Утворилися в 2000 році. До 2002 року носили назву Апофеоз. У 2003 році записали альбом-демку “Pozitive”. Склад насьогодні: Євген Галич (вокал, гітара), Дмитро “Кука” Колосов (ударні), Рева Ольга (гітара), Мізюк “Ден” Денис (гітара, клавіші), Володимир “Філя” Філонченко (бас).
Jazz: Вважають себе панками, зрозумілі тексти, які можна розібрати тобто почути коли вони грають, так нічого особливого, там де можна виступити намагаються виступати.
А.С.: Підлітковий панк. Проста і зрозуміла музика для середнього і старшого шкільного віку. Намагаються наслідувати “Тартак”. Мають кілька пісень українською. Потрапили в резерв “Червоної Рути” 2003 в рок-номінації.
Т.Б.: Здається, Круті педалі — це той самий Парашут з невеликими відмінностями у складі. Їх я чула лише раз — на розігріві у Скрябіна, який виступав на святі боротьби з СНІДом під егідою Зелених. Тоді ще був організований конкурс на ліпшу групу, де ще брала участь Іліада і Круті педалі. Останні, здається, і перемогли. Звук був препоганий, поки скрябінський звукореж не сів за пульт. Тому хоч якось оцінити ті групи було важко.

Майор Пронін.
Ю.Р.: Не знаю, чи живі ще. Три роки тому працювали в складі гітарно-барабанного квартету. Грали якусь суміш пост-панка і джаз-рока. В музичному плані одна з найцікавіших груп Полтави.
Jazz: Останнім часом не виступає бо у вокаліста сім’я, а там сімейні проблеми. Грають жвавеньку музику переважно українські тексти, здається їм запропонували контракт на конкурсі від Чернігівського, ось і все про них.
Т.Б.: Мені не сподобалися з першого ж разу, бо звучали, як забивання дюбелів у рельсу (може, був поганий звук, але я в тому сумніваюся, бо решта звучали нормально на тому концерті), не можна було ніяк розібрати текстів. На вигляд вони мені чимось нагадували “Любе”, що ще більше розпалило мою нелюбов до цієї групи. Ну, принаймні, я не бачила там жодної оригінальності. Якраз цієї полтавської групи торкнулася особливість полтавських музичних колективів — надмірна експресивність, яка виливається у каламбур, в якому неможливо розібратися.
А.С.: Досить непоганий був гурт до того як вокаліст відійшов від справ. Останній раз чув їх на “Червоній Руті” восени 2002. Співав соло-гітарист — зовсім не те. Очевидно не буде діла. Якби зібралися у старому складі, їх варто було б запросити на “Мазепа-фест”.

Незвичайний Такотож. Стиль — веселий неагресивний панк. Виник у 90-х роках. Лідер — Павло Гуменюк. Теперішній склад: Денис Кучеренко (барабани), Ростислав Мамадлоїков (гітара), Олег П’явко (гітара), Павло Гуменюк (гітара, бас, вокал). Духова секція (труба, саксофон, блок-флейта) присутня, але нестабільно й у різному складі.
Музиканти стверджують, що насправді “НТ” — це назва дуже дикої степової рослини, що росте у східно-центральних районах країни. У 2000 році було зроблено перший альбом “Мішок женьшеню”, у 2002 другий “Скажи собі так”. Щоправда, у відкритий продаж жоден не надходив. Пісні можна було почути на місцевих радіостанціях, а також на радіостанціях Києва та Харкова. Мали ефір на “Промені”.
Ю.Р.: Це вже третя група Павла Гуменюка, хоча, на мій погляд, це вже друге логічне продовження його найдавнішого проекту Зов Аранакса (1993 рік). Дуже вдалі експерименти з етно- і рок-традицією. Блюзу мало — фактично нема. На жаль, вже років зо два їх не чув, тому мені важко судити про них зараз. Але завжди справляли враження філософів-пофігістів, яким поспішати нема куди — за що я, власне, їх і любив. Працюючи на радіо, я їх частенько ставив.
А.С.: Не ветерани, але й не новачки. Коли перший раз їх почув, одразу відзначив, що це щось новеньке і свіже на тлі ветеранів та металюг, які замість грати музику, як правило глушили публіку своїми '"'"дистошнами'"'" (характерна, до речі, риса сейшнів 90-х рр. - поганий звук і багато драйву). Оригінально для Полтави, хоча від вокалу і текстів я не в захопленні.
Jazz: “Пою о чьом і сам не знаю”...

Одіссея.
Ю.Р.: Пам'ятаю їх ще з 1992 року — тоді вони існували як Квентін Дорвард. Грали хард-н-хеві, те ж саме роблять і зараз. Одним словом, для любителів жанру, яким я теж є. Зі старого складу залишились барабанщик Дмитро Ольшанський (Черчіль) та Ігор Коваленко (Лисий), басист Андрій Ясько (Змій), гітарист І. Коваленко, зараз мабуть найкращий в Полтаві, орієнтується на Джо Сатріані, Інгві Малмстіна і Тоні Макалпіна. Їх твори нерідко звучали на місцевому FM-радіо років три тому — не знаю, як зараз.
Jazz: Старожили полтавського року, їм років по тридцять, грали в багатьох гуртах, і різну музику, люди професіонали, грали колись і в Арахнофобії, зараз намагаються робити американську музику, в основному все здерте із “Mister BiG”, тексти пісень свої. Концерти влаштовують самостійно, хоча їх теж довго вже не чути.
Т.Б.: Див. відгук про Іліаду.

Онейроїд.
Ю.Р.: Ходячий експеримент. Фактично єдині, що зберігають дух “іще того” полтавського андеґраунду часів тусовок на “Короваї” (біля краєзнавчого музею) і в “Інії” (зараз — “Золотий фазан”). Хоча мають цілком респектабельні професії: вокаліст — хірург, басист і автор текстів (найцікавіше, що є в полтавській рок-поезії) — психолог. Одні з перших із полтавських рокерів зробили акустичній міні-альбом на державному радіо — звукорежисером був сам Леонід Сорокін.
А.С.: Москалі. Склад мінявся кілька разів. Залишився вокаліст і ще хтось. Гурт без майбутнього.
Jazz: Лідер гурту — Бурлік, йому можна дати медаль за організацію полтавських сейшенів, вони їх роблять чотири-п’ять разів на рік. Що ж до музики яку грає Онейроїд — то це панк андеґраунд плюс хаос, тобто “купа всього із нічого”. Про тексти не розповім, бо жодного не розумію, хоча хлопчина із вищою освітою медика. А співає, як із психлікарні вийшов, правда він не виходить на сцену якщо не покурить драпу, або не ковтне якихось коліс.
Т.Б.: Одні з моїх улюбленців! Мені подобаються їх тексти. Співають російською і українською. Центровий там Андрій Боркунов (в миру Бурлік) — гітарист соліст, ідейний натхненник і батарейка групи. Олексій Самарін там соло-гітарист. Дуже добрий гітарист, музикант від Бога.

Парашут.
Т.Б.: Що стосується Парашуту та Колапсу, то це групи підлітків, як мріють не про студентські (а місцями не про учнівські) лави, а про велику сцену і страшенно нагадують мені Offspring. Разючої різниці між ними не бачу.

Pins (Кременчук). З їх власних слів: “починали в панковому напрямку, який по-троху набував українського колориту, завдяки сопілці, насамперед. Співали про: «гівно», «світ як лайно», панків, паління, кохання і т.п.”
О.Д.: Мені дуже сподобалась кременчуцька група Пінз. Афігєнно. Там дуже технічні музиканти... і українська в них органічна. Це ніби неопанк, власне. Косять під Лінкін Парк, але вокал там ні в дупу. Витягує все офігєнний ударник і пара дуже технічних гітаристів.

Погана Мода. Брали участь у фестивалі “Перлини Сезону” 2003 року.

ПсевдонімБ.
А.С.: З містечка Кобеляки. Україномовна група. Намагаються грати серйозну музику — джазові навороти тощо. Можливо саме їх не вистачало на Мазепа-фесті. Потрапили в резерв “Червоної Рути”-2003 в рок-номінації. Це з відносно молодих гуртів, їм близько 2 років, музиканти всі молоді люди, віком від 20 до 25 р.

Радіа-Р. 2000 року вибороли 2 місце в номінації “Танцювальна музика” на фестивалі “Перлини Сезону”.

Резонанс.
Талісман. Стиль — фолк-рок. Склад: Євген Марусич (вокал, автор текстів), Олександр Потінський (барабани, викладає цей інструмент у місцевій музичній школі), Михайло Шамраєвський (бас, раніше грав із Арахнофобією і багатьма іншими полтавськими командами), Володимир Єгоров (гітара), Олександр Тригуб (клавішні, колишній ударник The Вйо), Ігор ? (гітара). Гурт утворився зо 3-4 роки тому як відшарування Арахнофобії, коли лідер почав писати власні пісні, а у складі почалися розмежування щодо поглядів на музичний стиль гурту. Відтак Арахнофобія обрала більш сучасне звучання, а Талісман тяжіє до фолку.
А.С.: Арахнофобія-2. Це так само як у футболі — основна команда і дублери. Мені не подобається. Вокаліст відверто косить під Власенка. Потрапили в резерв “Червоної Рути-2003” в рок-номінації.
Jazz: Старий гурт, пісні переважно українською. Окрім вокаліста, який копіює Валеру Арахнофоба (мабуть тому він мені і не подобається), в гурті працюють професіонали, це точно. Хоча єдності там нема, на фестиваль збіглися зіграти, а там — кожен у свій бік...
Ю.Р.: Сольний проект колишнього гітариста групи. Спочатку то було відверте епігонство Арахнофобії, але зараз, здається, почали набувати якоїсь самобутності.

Теракт.
Ю.Р.: Уже здох, а шкода. Це було таке щось а-ля “Пантера”. Їхній вокаліст років зо три тому займався комп’ютерами, а гітарист Дмитро Коваленко зараз робить сольний проект (поки що студійний) з колишнім вокалістом групи Мати Тереза Ігорем Вістаком (Свистом). Така суміш RHCP із іще чимось — досить цікаво. Мені принаймні подобається. Безбашенні, але не позбавлені смаку тексти — ну, як і потрібно. Обох можна знайти в рекламному бюро “Інтера” регіональної телерадіокомпанії “Лтава”. Чи ставлять їхні пісні в ефір, не знаю. А варто було би поставити — хлопці роблять достойний матеріал.
Т.Б.: Мені видалися дуже схожими на Трансформера. Тим, здається, все сказано.
Jazz: Співають англійською мовою, стиль чітко не визначу, але музика в них здалася мені, інтенсивно-агресивною.

The Вйо.
А.С.: Брали участь у відбірковому турі Червоної Рути 1995, після чого не дуже часто з'являлися в Полтаві. Хлопці з Кобеляк. Кувалдіна ви знаєте.

Трансформер.
Т.Б.: Косять під Кіно. Мені не подобається.
А.С.: Інколи з'являються в хіт-параді на місцевому радіо або на ТБ.

...Повірте, ніякий зоопарк з цим не порівняти.
(Доповнення й уточнення приймаються)
fish_ua: (uamusic)
Мистецькому об’єднанню „Дзиґа” десять років; це не стільки ювілей, скільки привід для демонстрації сили, нагадування народові: ми, мовляв, є. Проект „Є”, що має початок у 1995 році, нарешті відбувся у двох вимірах: концерт і компакт., Концерт

На цей концерт у театрі Заньковецької хотіли всі, а хто не хотів, той все одно прийшов і просився зайти без квитка. Рок-концерт у театрі – це не так добре, як погано, а тут неможливо було не те що пострибати, а навіть поплескати. Назвою концерту й лейтмотивом обрали рядок Покальчукового вірша: „...але час, як ріка...” – у невтаємничених це викликало іронію, так само як і список заявлених артистів: Славко Вакарчук, Тарас Чубай, Михайло Барбара, Соломія Чубай, Андрій Кузьменко, Юрко Лаврін, е, хлопці, а де ж ваші групи? На концерті все стало ясно.
„Є” – це проект Олега Сука, більше відомого під іменем Джон, „сірого кардинала” групи „Мертвий півень”, бас-гітариста й талановитого композитора загалом, людини для Львова знакової й видатної. Джон, суворий і незворушний, мов сфінкс, сидів на місці почесного басиста в оточенні „дзиґівських” музикантів (з-поміж яких особливо відзначився, як завжди, несамовитий ударник Андрій Надольський), струнного квартету, розмаїття дудариків, саксофоністів, бек-вокалісток, клавішників і взагалі. Власне, „Є” – проект авторський: музика до всіх пісень писалась або одноосібно Джоном, або принаймні за його участю.
За сценою, відгороджений напівпрозорою целофановою завісою, сидів музичний та літературний істеблішмент, і взагалі все це можна найкраще схарактеризувати модним словом „дискурс”. Концерт вийшов дуже камерний, так би мовити, театральний, незважаючи на численні ляпи технічної підтримки й загалом не найкращий звук. Дещо пафосний завдяки сумлінному конферансу; дещо агресивний, особливо тоді, як Покальчук почав показувати недвозначними жестами: ми „Є”, були і будемо. До смішного короткий – дванадцять пісень. Трохи зловісний: наприкінці на сцену випустили хлопчика, значно молодшого за „Дзиґу”, який у трагічній темряві повторював пронизливим голосом „але час як ріка”, поки публіка поспішно звільняла приміщення.
Всі співали по одній пісні, і всіх 13 мінус 1 виконавців (Кузьма явно від початку стояв осторонь і для виконання своєї пісні не з’явився) можна умовно розділити на тих, кому зробили честь і тих, хто зробив честь; ну, це крім „своїх”.
Відкривав концерт Місько Барбара: спершу в дуеті зі Світланою Кирильчук, вокалісткою давно занепалої групи „Пам’ятка архітектури” (прости Господи, якщо насправді не „архітектури”, а чогось іншого – в пам’яті не відклалося), а потім… Авторові, звичайно, видніше, але Барбарі не варто було давати співати „Гобелен”; ця найліричніша й найніжніша з пісень, будь-коли виконуваних „Мертвим Півнем”, мала б довіку залишитися в нашій пам’яті у пристрасному виконанні Любка Футорського. Це звучало не те щоб погано, але неприродно, Барбара проковтнув усю пасіонарність Неборакової лірики і замінив її посмикуванням артистичних пальців.
Не знаю, як іншим, але мені було прикро. Значно поліпшила враження Соломія Чубай, яка звучала й виглядала по-новому з піснею на свої власні слова, одна з небагатьох „дзиґівських”, хто не звертається за текстами до збірочок Андруховича енд Ко. „Тиша не вміє співати”: трагічно, лірично і якісно, словом, кар’єра Соломії продовжується, незважаючи на кінець проекту “Без цукру”. А ось Тарас Чубай відразу здивував, оголосивши свою пісню: „Пастух Пустай, баронський син” (щоправда, публіці не конче було пояснювати, хто такий Пустай, публіка читає класиків). Цей Андруховичів вірш уже побував у руках „Півнів”, і продукт вийшов не найкращий; Тарас Чубай нарешті подарував пісні належне звучання. Уххх. В’язко мені, казко. Довгим і глибоким „Пустаєм” Чубай підвів концерт до емоційного апогею: виступу „Годо”.
„Годо” – група майже культова, особливо серед аудиторії колишнього радіо „Ініціатива” (не плутати з теперішнім Ніко ФМ). Епатажний беззубий вокаліст Джанко (прозаїчніше – Олег Васильєв) не побоявся усунути зі сцени самого Джона, виставивши повний склад своєї групи, і не прогадав. Вони грали „Траву”, ще одну врятовану від „Півнів” пісню на слова Андруховича. Мені було приємно, бо це було не тільки як „Radiohead” (тобто як завжди), це було як “Placebo”. А може, це було, власне, „як „Годо” – цього вже ніхто не пам’ятає, вони не грали у Львові років сто. Енергійно, істерично й професійно; як сказав сам Джанко, змушує по-новому вслухатись у слова, бо „трава, яка прийшла за нами” у виконанні Джанко – це вже зовсім інша трава.
Енергетичний перепад після „Годо” міг би бути фатальним, якби не „Чорний вересень”. Як завжди, колоритні й яскраві, і пісня, знов-таки, на власні слова вокалістки Тамари, і струни на гітарах не боялись перебирати власноручно. Як завжди, на висоті був ударник Олексій Слободян (у народі Льолик), відомий також участю у „Джек О’Лентерні”. Пісня „Велосипед” із несподіваним довгим і сміливим клавішним пасажем обережно підвела концерт до фази, яку можна назвати „Сумні видовища”.
Сумне видовище Юрко Лаврін: 18-річний фронтмен ще-не-дуже-відомої львівської рок-групи „Верховна зрада”, соловейко з дредами, виконує пісню на власні слова „Я хочу бути сам”. Це ніби реп, Юркові підспівують довгоногі бек-вокалістки і підвиває саксофон; хочеться простягнути руку й запитати співчутливо: хлопче, що ти тут робиш? Делегат від прогресивної молоді? Звісно ж, на найцікавішому місці вимикається мікрофон.
Сумне видовище Юрко Покальчук: їй-богу, не знаю, хто придумав, щоб він співав. Обізнані (жінки, звісно) кажуть, що голос у Покальчука страшенно сексуальний. Вірю, але апаратура робила з нього нерозбірливий хрип, не дуже мелодійний і ніяк не подібний на Френка Синатру. Більше того: після виконання під музику одного свого довгого вірша „Адам” Пако зі сцени не зійшов, а лишився, щоб дуетом з Русланою виконати пісню „Готелі”. Де, власне, звучало „але час як ріка”, тільки ми не розчули, бо Покальчук Руслану перехрипував.
Сумне видовище Світлана Кирильчук дубль два.
Сумне видовище „Піккардійська терція”: я спочатку не зрозумів, що сталося і що не так, коли музиканти після виходу „піккардійців” на сцену лишилися стояти з інструментами в руках. Авжеж, вони співали під музику, співали пісню на слова Ігора Римарука „Діва Обида”, де знайшлася навіть партія дами, Людмили Нікончук, і не просто, а «Вербовая дощечка». Все це було надзвичайно схоже на жах нашої юності – групу „На-на”, тільки у псевдофольклорному стилі.
Не буду називати сумним видовищем Славка Вакарчука, бо він таким не був: вийшов, повсміхався, швиденько заспівав. „В очах твоїх”, це на слова Богдана Лепкого. Попросив усіх послухати, „що ми зробили з тою піснею на альбомі”. Але таки прорвало Славка в одному місці, не втримався: „... „Дзиґа” для мене дуже багато значить... От я згадую, як ми сиділи у студії „Лева” з усіма цими людьми і були тоді ще зовсім невідомі...маловідомі... нас ніхто не знав...” А так усе було добре.
Після Вакарчука всі здивовано охнули: „І все?” І пішли: хто просто, а хто – купувати компакт.

Компакт

Він мультимедійний, це плюс; на ньому намальована гарна вусата механічна рибка, це також плюс. Майже все, що звучало на концерті невдало, значно пом’якшено у студійному варіанті. Побачивши фамільярні назви файлів на кшталт pako-adam.mp3 або soloxa.mp3, можна відчути сімейну атмосферу „Дзиґи” Зрештою, вихід будь-якого мультимедійного CD з українською музикою – прецедент, бо раніше ми мали тільки збірки російського походження, та ще хіба Леся Подерв’янського.
Під час концерту на екрані йшов відеосупровід, що разюче нагадував кліпи Володимира Зайковського; не дивно, що ними це і виявилось. Щось на кшталт кліпу було змайстровано на кожну пісню, переважно портретні зйомки музикантів на тлі старого Львова. Кузьму спеціально познімати не вдалося, тому Зайковський зробив нарізку зі „Скрябінського” відеоматеріалу. Що сказати, класна робота непересічного режисера, що так і не вибився в модні кліпмейкери, і правильно зробив.
Що ж до „неприєднанця” Андрія Кузьменка, то з ним виходить неподобство. Пісня „China Wall”, записана для збірки, вийшла якнайбанальніша, цілком у дусі останніх Кузьмових опусів. Не обійшлося без традиційного суржикового ляпу: героїня пісні будує китайську стіну в голові „заядло”. В інтерв’ю Кузьма від проекту відхрестився: співпрацювали з Олегом Суком, мовляв, лишень по мейлу, особисто не бачились. То як же ви, хлопці, пісню записали? І невже на збірці аж так бракувало цієї відвертої халтури? Скидається на те, що Джон мав masterplan – зібрати всіх найвідоміших „вихованців” „Дзиґи” (в газетах, напевно, рясно фігурує слово „плеяда”), незважаючи на форму, зміст і якість того, на що вони спроможуться.
Окрім наявності серед mp3 пари англомовних пісень невідомого походження, ніяк не позначених на обкладинці, усе на компакті справляє приємне враження. Музика – якістю зведення, гарними басовими ходами Джона й загальною ненав’язливістю, інтерв’ю – несиметричністю відгуків про Джона і „Дзиґу”, обкладинка – концептуальним дизайном Влодка Кауфмана. Дивлячись на це, розумієш, що „Дзиґа” була і залишається тим центром, з якого розкручується спіраль мистецького життя Львова. І мистецтво, яке вона нам пропонує, саме таке: місцями рафіноване й вивершене, місцями недолуге й недоречне, орієнтоване на тисячі, а не мільйони, вірне постмодерністичним карнавально-інтелектуалістським настановам і... рідне. Навіть рідніше, ніж підручник „Рідне слово”.
Дискурс – це коли ти спершу дивишся й нічого не розумієш, а потім, в’їхавши, з усмішкою спостерігаєш здивовані погляди невтаємничених. Коли дивишся зсередини дискурсу львівської музики, бачиш безліч очей, не лише спантеличених, а й ворожих. І хочеться лишитись на цьому острові й ніде не плисти. Але час, знаєте, як ріка.


Отар Довженко

April 2014

S M T W T F S
  123 45
6 7 8 910 1112
1314 1516171819
20212223242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 08:00 am
Powered by Dreamwidth Studios