Я обнімаю душу в цьому тілі...
Яка красунейка оця душа –
Запаска і фата, й сороця –білі,
Пішла од Бога й до вінця блука.

***
часом варто і виплакатися, кажуть - катарсис.
Іноді допомагає гарне слово, лагідне аби не триматись у забралі

Аж боляче - що не люблю.
Німує серце... Безіменна сила
на-певно дужою десницею хова
чуттєві паростки од лагідноосоння
твоїх дарів.
А осінь нависа
безкраєм вОдяним.
У рвУчкий вітер
розхристана змагається біда
злетіти,
несвогО гнізда
таки зібравши зозулині жИта.
Звідкіль мені прощення запитать
І звідки осяяння виглядати ?
А осінь відкриває воротА,
негадано впустивши супостата
І випадкову ніжність. Обійма...
Нарано - ятаган чужинський напувати!
Зизять ворота в зозулясті хмари -
здійнявсь, полЕтів - слідонька нема !
Прокинсь, душе! Се ж я! Се ж я! Се ж я!
Я тут. Я - степ. Я дав ся на поталу.
По мені - копитоньками орда,
По тОбі - розумОванням навала...
А осінь каже - то лише мара.
А осінь каже - тільки це - насправді.
Наснилася давенна-давнина
й нутрує досі поміж серцегласом
німуючим... У котрій іпостасі
пізнати і заквітчати тебе ?
Зриває длані з вуст всезряче серце
у запізнілe зітнуте:“Не тре...“

***