(no subject)
Aug. 16th, 2011 02:24 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaДавно колись обіцяла викласти тут казку про нічний горщик.
Нагадаю. Її мені замовили. Навіть заплатили, а потім, як це зі мною постійно буває, так і не взяли до друку, знайшли варіант, який їм більше сподобався. Цю книгу ви бачили, імовірно, у дитячих відділах книгарень. З моєю вона має рівно стільки спільного, скільки було у творчому завданні:
а) дозвіл на відповідні темі жарти і слівця
б) виклад історії виникнення і розвитку предмету нашого інтересу.
А решта - все різне.
Мені здається, моя казка вийшла смішніша)) Хоча й та по-своєму хороша.
Сміливих прошу під кат))
- Паскуда!!!
- Сама така!
Маринка схопила Зойку однією рукою за волосся, іншою – за вухо, але Зойка випручалася, вкусила Марину і побігла на балкон. Маринка рвонула за нею, і на балконі ще певний час чулося вовтузіння.
Андрійко флегматично спостерігав за сестрами, сидячи на горщику. Такі сцени були для нього звичними. Він сповз із горщика, натяг штани і пішов на кухню. Там на столі, він знав, були курячі яйця. Гріх було втрачати таку нагоду: ніхто не дивиться, можна їх гарненько порозбивати об кахляну стіну. Від того бувають красиві жовті патьоки, а потім мама дуже кумедно кричить на Зою з Мариною.
Але дорогою Андрійко згадав іще одну вкрай важливу справу. Треба ж показати комусь, яке досконале, цілком самостійне у нього вийшло пі-пі. Андрійко зітхнув, підняв горщик і поплентався на балкон.
На балконі між велосипедом і санчатами борсалася Марина, а Зоя сиділа зверху і душила її.
- Мима! Зя! Пі-пі! – повідомив Андрій.
Але дівчата тільки злісно сопіли одна на одну.
- Ми-има! - знов покликав Андрійко.
Марина нарешті звернула на нього увагу. Вона швидко простягла вільну руку, вихопила у Андрійка горщик і, замість того, щоб захоплено сказати «О, який молодець!», вихлюпнула усе, що було в горщику, просто сестрі на плаття.
Запанувала тиша.
Зоя приготувалася заверещати.
Вона вже відкрила рота...
Але дехто встиг заговорити раніше.
Марина?
Ні.
Андрійко?
Аж ніяк.
Першим заговорив горщик.
- Гай-гай, просто як у старі добрі часи.
Так і сказав.
Дуже уїдливим голосом.
Погодьтеся, після цього верещати було б уже якось тупо. Одна справа, якщо ти верещиш через те, що тебе облили цюньками меншого брата, інша - якщо верещиш через балакучий горщик. Зоя вважала себе дуже хороброю і ніколи не пищала, побачивши мишу. Або павука. Або горщик, який спокійнісінько каже: «Гай-гай, просто як у старі добрі часи».
А Горщик, скориставшись мовчанкою, провадив далі:
- От, правду кажуть, в наші часи нашому братові – горщику нічному – нема де й розвернутися. Одна тобі робота - виховуй юне покоління і мовчи. Ось ця проява вилила мій вміст, щоб довести свою правоту. Але в чому її правота? Що це була за суперечка? Хіба вона годна увійти в історію? Ех, зміліли люди, а за ними міліємо і ми, горщики...
- Подумаєш, який знайшовся... шляхетний, - обережно буркнула Зоя, щоб приховати своє збентеження.
Горщик наче тільки й чекав, коли діти заговорять.
- А що? На моєму прапрапрадідові по материнській лінії, кажуть, король сидів, у походи з собою брав. Чого тільки не набачився!
- Ой-ой. Знаю я, що він бачив. Королівську дупу він бачив, - стояла на своєму Зоя.
- Дупу! Авжеж, дупу, але ж не абияку, королівську! Чи може хтось із вас похвалитися, що бачив королівську дупу? Га? Отож!
- Не дуже й хотілося, - пробурчала Марина. Звісно, балакучий горщик - неабищиця, але хай не задається!
- Не хотілося то й не хотілося, - знизав плечима Горщик (це важко пояснити, адже в горщика немає плечей, але те, як він це зробив, інакше й не назвеш). - Я вже думав, діти непогані, дурні, правда, але ж непогані! Влаштую їм екскурсію, зганяю з ними в минуле. Але... коли ні то й ні. Віднесіть мене в дитячу, і я замовкаю.
Дівчата перезирнулися.
- Назавжди, - з притиском додав Горщик.
Тут до нього підійшов Андрійко, схопив і міцно-міцно притис до себе.
- Ну-ну! Тільки не цілувати, - розтанув горщик, - не люблю я цього. Негігієнічно.
- Я хочу екскурсію. Я нічого не боюся! - відважилася Зоя.
- Не будь ідіоткою, - спалахнула Марина.
- Я! Я! - загукав Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Любий горщику! Я теж дуже-дуже хочу екскурсію в минуле, а ще я тебе люблю, бо ці дурні дівчиська зі мною не розмовляють, а ти розмовляєш!»
- Гаразд, - зітхнула Марина. Я теж із вами. Відпущу вас самих – мама мені потім голову відірве.
Вона уявила собі, як летить у небі верхи на нічному горщику, а внизу стоять усі її однокласники, показують пальцями і ржуть, як придурки. Від цієї картини стало тоскно на душі, хоч вий.
- Ну й фантазія в тебе, - хихикнув Горщик. - Не бійсь, літати не будемо. Відразу потрапимо, куди треба. Тільки треба приготувати чарівне зілля і проказати закляття.
- Яке зілля? - це мало означати приблизно таке: «Леле, я ж іще нічого складнішого за вівсянку сама не варила».
- Яке закляття? – а це мало означати приблизно таке: «Ну, давайте вже швидше вирушати!»
- Бе-бе... - що мало означати приблизно таке: «Любий горщику, а я? Як я прокажу чарівні слова, якщо мені поки що й два слова вимовити – непроста задача?»
Горщик усе чудово зрозумів і відповів одразу всім:
- Закляття я сам вигадаю. Я, знаєте, поет у душі. Розважаюся на дозвіллі чарівними віршиками. А зілля варити не треба. Просто поцюняйте в мене всі троє. Хто не поцюняв - той лишається дома, так і знайте. Андрійко, вважайте, вже справився, там на денці ще щось лишилося. Тепер ви, діточки.
- Здуріть, - сказала крізь зуби Марина, але таки всілася на горщик. - Сподіваюся, хоч пити цю гидоту нам не доведеться.
Втрьох діти надзюрили майже повний горщик.
- Непогано, цього на дві або й три мандрівки в часі вистачить! І до кого рушимо насамперед? У Римську імперію? До Наполеона? Чи в Середньовіччя, до лицарів?
- До лицарів! - схопилася Марина. - Все життя мріяла: стою я на балконі, а внизу, на конях, зі списами, мчаться двоє лицарів. І білий перемагає чорного. І шукає, кому подати вінок на кінці списа. І тут він бачить мене…
Зоя захихотіла:
- А ти в цей час на горщику сидиш.
- А що такого? Що такого? - обурився горщик. - Я вам зараз покажу... Станьте навколо мене і повторюйте:
Лицар їхав ген по лісі,
Лицар какав, лицар пісяв,
Пісяв, какав, а куди?
Хочеш знати - з нами йди!
Тої ж миті дітей огорнула жовта імла, і, бач, онде вони вже й справді в лісі.
- Ніч-чого собі-і! - вичавила Зоя, - це прикольніше за інтернет. Я тут усе можу помацати!
- Швидше, швидше, спізнимося на турнір! - поквапив горщик. Дівчата підхопили за руки Андрійка і потягли його туди, де над деревами височів замок.
- А що, не можна було перенести нас просто до замку? - єхидно поцікавилася Марина.
- Та... дарма я про ліс казав. Нічого, міста в Середньовіччі не такі й великі були. Дійдемо й пішки.
- Особливо ти, - буркнула Марина, стараючись не розхлюпати «зілля». Ото ще, носи його. Якщо такий чарівний – то взяв би собі й ноги відростив.
- Через усе місто іти з горщиком. Ганьба! - бурчала Марина.
- Яка ж ганьба?- обурився горщик. - Онде, погляньте.
Трохи попереду на коні їхав лицар.
- Ого! Справжній! У латах! - із повагою сказала Зоя. Марина потихеньку сховала горщик за спину. Хтозна, може це він переможе в турнірі. То має вже зараз затямити, що Марина – прекрасна дама. А хіба бувають прекрасні дами з горщиками?
- Ти дивишся чи ні? – гаркнув Горщик. Онде, біля сідла. Між іншим, мій родич. Теж по материнській лінії.
Біля сідла лицаря погойдувався на ланцюжку довгастий мідний горщик.
- Фу! Ох і лицар! З ордену нічного горщика, не інакше, - скривилася Марина. - Пішли звідси, не хочу я, щоб він подавав мені вінок на списі. Знайдемо іншого.
Горщик захихотів:
- Як скажеш, як скажеш.
Дорогою їм трапилося ще троє лицарів. Одиніз них мав біля сідла такий самий предмет. Зате решта двоє, з голови до ніг у залізі, горщиків не мали. Проте від цих двох поширювався надто вже підозрілий штин, довкола підозріло літали мухи, а зі сталевих чобіт капало щось іще підозріліше.
- Ну що? - переможно заявив горщик, - скажете, погано мати в дорозі нічний горщик? Чи краще отак: усе в штани?
- Не-не! - запротестував Андрійко. Уже в чому-чому, а в мокрих штанях він був неабиякий фахівець.
І ось вони увійшли до міста.
- Пф! Ф! - сказав Андрійко. Це мало означати: «Тут страшенно смердить!»
Ох, як смерділо! Довкола літало безліч мух, у канавах стояли чорні калюжі, а через дорогу раз по раз бігали пацюки. Зоя на них тупала ногами, а Марина віддала сестрі горщик і про всяк випадок узяла Андрійка на руки.
Назустріч ішла якась жінка з кошиком яблук. Зоя заступила їй дорогу і гнівно спитала:
- Ви що тут, ніколи не прибираєте? Засрали ціле місто!
Наче на підтвердження її слів з вікна висунулася рука з мідним горщиком і вилила його вміст просто на вулицю.
- Що оце робиться? Га? - крикнула Зоя. - Ви що, дурні? Ви ж усі захворієте!
Жінка відступила, а тоді кинулася навтьоки, голосячи:
- Відьма! Вона щойно хвороби на нас наслала! Люди добрі, відьма!
З вікон почали визирати.
- Забагато балакаєш, - буркнув горщик, - тікаймо!
Марина, незважаючи на Андрійкові воплі, схопила його міцніше, і вони побігли. Довго плутали захаращеними вузькими вуличками, аж доки не забігли в чиюсь порожню хату, де порпалася на самоті в помиях худа свиня.
- Швидше, швидше! - бурчав Горщик, - Зою, ти ж усе розхлюпала, ну що ж ти за розтелепа така. Бігом! Пісяйте в мене!
Дівчата квапливо нацюняли в горщик, всадили брата, але Андрійко продовжував ревіти. Йому пісяти зовсім не хотілося.
- Ну давай, маленький. Давай, дорогенький! Ну, не лишати ж тебе тут!
- Води! Треба йому води дати! - Зоя роззирнулася навсебіч, схопила кухоль...
- Ти що! Мухи, щурі, бруд, зараза! Тут вони цюняють попід стінами - і тут воду пити?
Надворі загупали важкі кроки. У двері зазирнула розлючена пика і з розгону кинулася на дітей:
- Попалися!
Андрійко заверещав, як різаний, а десь унизу, нарешті, благословенно задзюрчало.
Брудні стіни зникли.
- Звиняйте, я вже на свій розсуд вирішив, куди тікати, не на часі були суперечки, - сказав горщик. Налякані діти опустилися на землю.
- Бідолашна свиня, - раптом сказала Марина.
- Яка свиня?
- У тій хатині, звідки ми втекли, була свиня. А вони ж думають, що Зойка – відьма. Побачать, що її нема, а в хаті свиня і вирішать, що то Зойка перекинулася на свиню. Судитимуть, мабуть, бідолашну тварину, і спалять.
- Сама ти свиня! – заверещала Зоя.
- Ну-ну. Годі сваритися. Надалі слухайтеся мене і дарма не базікайте, - повчально сказав Горщик.
Але Марина вже згадала, хто саме став причиною їхньої дочасної втечі, через кого зірвалася можливість подивитися на справжній середньовічний турнір.
- Ти, коза! Через тебе ми всі мало в халепу не вскочили!
- А я мамі розкажу! - пообіцяла Зоя.
Горщик примирливо засокотів:
- Я оце подумав, треба по дорозі заїхати до моєї двоюрідної прапрабабці мадам Бурдалу. Вона вишукана пані, до того ж дуже побожна і образиться, якщо ми не відвідаємо її. Що скажете?
Марина подарувала Зої вбивчий погляд, але руку їй подала, і Горщик продекламував.
Всяка вишукана дама
Пісяє, скажу вам прямо,
Та хіба це мудрий крок -
Нишком пісяти в куток?
- І де ми? – озиралися діти.
- На церкву схоже.
- Ти що, здурів? У церкву - і з повним горщиком? – поцікавилася Марина. – Ну що ж, не судилося нам бути спаленими за відьмацтво, то, мабуть, стратять за блюзнірство.
- Тихо! - шикнув горщик. – Заходьте з усіма, зараз почнеться.
До церкви почала сходитися паства, переважно дами в широких спідницях. Діти ковзнули з юрбою досередини і принишкли в куточку. Тут вийшов священик, склав молитовно руки і почав говорити.
Що то була за промова! То крик, то моторошний шепіт. Промовець нависав над своєю паствою, розчепіривши руки, гарчав і витріщав очі, показуючи, що зроблять демони, якщо дами не будуть чемними. Дами охали, молилися, деякі плакали. А священик усе бігав і кричав, кричав і бігав, і кінця-краю тому не було.
Дітям все це почало набридати. Андрійко крутився і пхинькав.
- Диви, диви! - зашепотів Горщик.
Дівчата роззирнулися і побачили, як дами, одна по одній, дістають невеличкі, довгасті, оздоблені блискучими камінцями посудинки і ховають їх під свої широкі спідниці.
- Тільки не кажи, що вони дзюрять посеред церкви, - сказала Марина.
Зоя захихотіла, а горщик суворо сказав:
- Хихотіти в церкві забороняється!
- Хихотіти не можна, а цюняти, виходить, можна? – Зоя аж задихнулася від такої очевидної несправедливості.
- Та він їм зараз заллє сала за шкуру! Бачили, який злющий? Тільки б дожити до кінця проповіді.
- Легко! – сказав Горщик і видмухнув трохи жовтого туману. Здалося, нічого не змінилося, просто священик спіткнувся на слові, - і ось уже всі розходяться.
На самоті священик якось втратив свій грізний вигляд і тепер стояв, посмикував вухо, про щось думаючи. Зоя побігла до нього.
- Дядьку піп! А у вас прихожани пісяють! - наябедничала вона.
- Знову? Де? - заозирався Бурдалу.
- У горщики! - пояснила Зоя.
- А-а, - видихнув священик, - слава Богу. Раніше все більше попід стінами. І – гм – по-маленькому, і – гм-гм – по-великому. Особливо коли почнеш про єретиків та про пекло говорити... А я ж недобачаю. Отак і думай - послизнешся, як Карл IX, на чийсь купі лай... кхгм... на слизькій долівці. Розіб’єш голову. Така безглузда смерть.
- Бідолашний. А хто він? - поспівчувала Марина.
- Хто?
- Дев’ятий Карл - хто він?
Очі священика округлилися:
- Як – хто? Король наш колишній. А хто ви, діти? Якісь ви дивні...
Горщик штурхнув Марину в бік, і діти, навперебій дякуючи і прощаючись, втекли з церкви.
- Нічого собі... у церкві всі з горщиками, а в короля що, горщиків не було?
- Що ж поробиш, цивілізація на місці не стоїть! - філософськи зауважив Горщик. – Часом не одному королю треба скупатися в гівенцях, щоб решта почали трохи думати головою. Та коли вже зайшло про високих осіб, може теж навідаємося до якогось короля?
- До королівських мушкетерів! - зажадала Зоя. - Я хочу побачити живого д’Артаньяна!
- Ага. Зараз побачиш свого героя по вуха в лайні, - похмуро сказала Марина. - Знаємо.
- Не побачу! - заверещала Зоя, - це ти із заздрості таке говориш, тому що твої лицарі виявилися засранцями!
- Ще побачимо, хто більший засранець!
- Побачимо!
- А хто програє - той нестиме Андрійка! - поставила умову Марина. Андрійко вже стомився і нікуди ходити ніжками не бажав, а їй уже руки боліли його носити.
- Ну, гаразд. Можемо зазирнути ненадовго. Д’Артаньяна не обіцяю, але мушкетерів може й пощастить побачити... - погодився Горщик. - Повторюйте:
І у гвардійців кардинала,
І в мушкетерів короля
Великі гарні капелюхи,
Тому що - ляп! Тому що - ляп!
Дівчата подумали, що горщикові після всіх пригод трохи в голові потьмарилося, ото й верзе казна-що. Але закляття повторили, треба ж дізнатися, хто виграв, а хто програв?
На мить їм здалося, що вони повернулися на вузьку вуличку Середньовіччя. Але ні, будівлі були інакшими, та й люди були вбрані пишніше. А от запах стояв такий самісінький. Вулицею походжав пишновусий чоловік і пильно розглядав вікна горішніх поверхів. Діти простежили за його поглядом, але нічого підозрілого не помітили.
- Мабуть, вистежує злочинця, - прошепотіла Зоя.
- Ой, дивися, мушкетер! Який гарний! – перебила її Марина.
Вулицею ступав кінь, а на коні красувався вершник у плащі й крислатому капелюсі. Діти відійшли під дашок якоїсь крамнички, щоб не заступати вершникові дорогу.
- Бережись! – раптом вигукнув вусань. Діти встигли побачити, як з вікна перехилилася велика, поцяткована квітами й позолотою посудина, схожа на супницю.
- Прабабцю, ріднесенька, я тут! – радісно загукав Горщик, але діти вже й самі зрозуміли, що на вулицю лився далеко не суп. Пишно вбраному вершнику не пощастило, вміст «супниці» ляпнувся йому просто на голову. Вершник верескнув і, голосно лаючись, заозирався по горішніх вікнах. Але там уже нікого не було. Тоді постраждалий зняв капелюха, витрусив, обтер пальцями. Брудні пальці (що особливо обурило Зою) витер об коня, а далі дістав із торбинки пляшечку, понюхав, покропив капелюха і, погрозивши кулаком загайному сторожеві нічних горщиків, поїхав далі.
- Хі-хі, - сказала Марина і вручила Андрійка Зої.
- Привітався із прабабцею? То вже ходімо звідси. - буркнула Зоя.
Подумаєш… Все одно це був не д’Артаньян!
- Як щодо давніх римлян? - бадьоро спитав Горщик.
- А там воняє? - безцеремонно поцікавилася Зоя.
- Що ти! - несподівано обурився Горщик, - адже там мешкає Крепітус – бог усіх нічних горщиків і туалетів!
- Хто-о?
- Кре-пі-тус. О, зараз ви побачите справжнє царство нічних горщиків! Поезія!
- Та читай уже своє заклинання, - перебила Зоя.
Горщик відкашлявся і проголосив:
Нагадаю. Її мені замовили. Навіть заплатили, а потім, як це зі мною постійно буває, так і не взяли до друку, знайшли варіант, який їм більше сподобався. Цю книгу ви бачили, імовірно, у дитячих відділах книгарень. З моєю вона має рівно стільки спільного, скільки було у творчому завданні:
а) дозвіл на відповідні темі жарти і слівця
б) виклад історії виникнення і розвитку предмету нашого інтересу.
А решта - все різне.
Мені здається, моя казка вийшла смішніша)) Хоча й та по-своєму хороша.
Сміливих прошу під кат))
- Паскуда!!!
- Сама така!
Маринка схопила Зойку однією рукою за волосся, іншою – за вухо, але Зойка випручалася, вкусила Марину і побігла на балкон. Маринка рвонула за нею, і на балконі ще певний час чулося вовтузіння.
Андрійко флегматично спостерігав за сестрами, сидячи на горщику. Такі сцени були для нього звичними. Він сповз із горщика, натяг штани і пішов на кухню. Там на столі, він знав, були курячі яйця. Гріх було втрачати таку нагоду: ніхто не дивиться, можна їх гарненько порозбивати об кахляну стіну. Від того бувають красиві жовті патьоки, а потім мама дуже кумедно кричить на Зою з Мариною.
Але дорогою Андрійко згадав іще одну вкрай важливу справу. Треба ж показати комусь, яке досконале, цілком самостійне у нього вийшло пі-пі. Андрійко зітхнув, підняв горщик і поплентався на балкон.
На балконі між велосипедом і санчатами борсалася Марина, а Зоя сиділа зверху і душила її.
- Мима! Зя! Пі-пі! – повідомив Андрій.
Але дівчата тільки злісно сопіли одна на одну.
- Ми-има! - знов покликав Андрійко.
Марина нарешті звернула на нього увагу. Вона швидко простягла вільну руку, вихопила у Андрійка горщик і, замість того, щоб захоплено сказати «О, який молодець!», вихлюпнула усе, що було в горщику, просто сестрі на плаття.
Запанувала тиша.
Зоя приготувалася заверещати.
Вона вже відкрила рота...
Але дехто встиг заговорити раніше.
Марина?
Ні.
Андрійко?
Аж ніяк.
Першим заговорив горщик.
- Гай-гай, просто як у старі добрі часи.
Так і сказав.
Дуже уїдливим голосом.
Погодьтеся, після цього верещати було б уже якось тупо. Одна справа, якщо ти верещиш через те, що тебе облили цюньками меншого брата, інша - якщо верещиш через балакучий горщик. Зоя вважала себе дуже хороброю і ніколи не пищала, побачивши мишу. Або павука. Або горщик, який спокійнісінько каже: «Гай-гай, просто як у старі добрі часи».
А Горщик, скориставшись мовчанкою, провадив далі:
- От, правду кажуть, в наші часи нашому братові – горщику нічному – нема де й розвернутися. Одна тобі робота - виховуй юне покоління і мовчи. Ось ця проява вилила мій вміст, щоб довести свою правоту. Але в чому її правота? Що це була за суперечка? Хіба вона годна увійти в історію? Ех, зміліли люди, а за ними міліємо і ми, горщики...
- Подумаєш, який знайшовся... шляхетний, - обережно буркнула Зоя, щоб приховати своє збентеження.
Горщик наче тільки й чекав, коли діти заговорять.
- А що? На моєму прапрапрадідові по материнській лінії, кажуть, король сидів, у походи з собою брав. Чого тільки не набачився!
- Ой-ой. Знаю я, що він бачив. Королівську дупу він бачив, - стояла на своєму Зоя.
- Дупу! Авжеж, дупу, але ж не абияку, королівську! Чи може хтось із вас похвалитися, що бачив королівську дупу? Га? Отож!
- Не дуже й хотілося, - пробурчала Марина. Звісно, балакучий горщик - неабищиця, але хай не задається!
- Не хотілося то й не хотілося, - знизав плечима Горщик (це важко пояснити, адже в горщика немає плечей, але те, як він це зробив, інакше й не назвеш). - Я вже думав, діти непогані, дурні, правда, але ж непогані! Влаштую їм екскурсію, зганяю з ними в минуле. Але... коли ні то й ні. Віднесіть мене в дитячу, і я замовкаю.
Дівчата перезирнулися.
- Назавжди, - з притиском додав Горщик.
Тут до нього підійшов Андрійко, схопив і міцно-міцно притис до себе.
- Ну-ну! Тільки не цілувати, - розтанув горщик, - не люблю я цього. Негігієнічно.
- Я хочу екскурсію. Я нічого не боюся! - відважилася Зоя.
- Не будь ідіоткою, - спалахнула Марина.
- Я! Я! - загукав Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Любий горщику! Я теж дуже-дуже хочу екскурсію в минуле, а ще я тебе люблю, бо ці дурні дівчиська зі мною не розмовляють, а ти розмовляєш!»
- Гаразд, - зітхнула Марина. Я теж із вами. Відпущу вас самих – мама мені потім голову відірве.
Вона уявила собі, як летить у небі верхи на нічному горщику, а внизу стоять усі її однокласники, показують пальцями і ржуть, як придурки. Від цієї картини стало тоскно на душі, хоч вий.
- Ну й фантазія в тебе, - хихикнув Горщик. - Не бійсь, літати не будемо. Відразу потрапимо, куди треба. Тільки треба приготувати чарівне зілля і проказати закляття.
- Яке зілля? - це мало означати приблизно таке: «Леле, я ж іще нічого складнішого за вівсянку сама не варила».
- Яке закляття? – а це мало означати приблизно таке: «Ну, давайте вже швидше вирушати!»
- Бе-бе... - що мало означати приблизно таке: «Любий горщику, а я? Як я прокажу чарівні слова, якщо мені поки що й два слова вимовити – непроста задача?»
Горщик усе чудово зрозумів і відповів одразу всім:
- Закляття я сам вигадаю. Я, знаєте, поет у душі. Розважаюся на дозвіллі чарівними віршиками. А зілля варити не треба. Просто поцюняйте в мене всі троє. Хто не поцюняв - той лишається дома, так і знайте. Андрійко, вважайте, вже справився, там на денці ще щось лишилося. Тепер ви, діточки.
- Здуріть, - сказала крізь зуби Марина, але таки всілася на горщик. - Сподіваюся, хоч пити цю гидоту нам не доведеться.
Втрьох діти надзюрили майже повний горщик.
- Непогано, цього на дві або й три мандрівки в часі вистачить! І до кого рушимо насамперед? У Римську імперію? До Наполеона? Чи в Середньовіччя, до лицарів?
- До лицарів! - схопилася Марина. - Все життя мріяла: стою я на балконі, а внизу, на конях, зі списами, мчаться двоє лицарів. І білий перемагає чорного. І шукає, кому подати вінок на кінці списа. І тут він бачить мене…
Зоя захихотіла:
- А ти в цей час на горщику сидиш.
- А що такого? Що такого? - обурився горщик. - Я вам зараз покажу... Станьте навколо мене і повторюйте:
Лицар їхав ген по лісі,
Лицар какав, лицар пісяв,
Пісяв, какав, а куди?
Хочеш знати - з нами йди!
Тої ж миті дітей огорнула жовта імла, і, бач, онде вони вже й справді в лісі.
- Ніч-чого собі-і! - вичавила Зоя, - це прикольніше за інтернет. Я тут усе можу помацати!
- Швидше, швидше, спізнимося на турнір! - поквапив горщик. Дівчата підхопили за руки Андрійка і потягли його туди, де над деревами височів замок.
- А що, не можна було перенести нас просто до замку? - єхидно поцікавилася Марина.
- Та... дарма я про ліс казав. Нічого, міста в Середньовіччі не такі й великі були. Дійдемо й пішки.
- Особливо ти, - буркнула Марина, стараючись не розхлюпати «зілля». Ото ще, носи його. Якщо такий чарівний – то взяв би собі й ноги відростив.
- Через усе місто іти з горщиком. Ганьба! - бурчала Марина.
- Яка ж ганьба?- обурився горщик. - Онде, погляньте.
Трохи попереду на коні їхав лицар.
- Ого! Справжній! У латах! - із повагою сказала Зоя. Марина потихеньку сховала горщик за спину. Хтозна, може це він переможе в турнірі. То має вже зараз затямити, що Марина – прекрасна дама. А хіба бувають прекрасні дами з горщиками?
- Ти дивишся чи ні? – гаркнув Горщик. Онде, біля сідла. Між іншим, мій родич. Теж по материнській лінії.
Біля сідла лицаря погойдувався на ланцюжку довгастий мідний горщик.
- Фу! Ох і лицар! З ордену нічного горщика, не інакше, - скривилася Марина. - Пішли звідси, не хочу я, щоб він подавав мені вінок на списі. Знайдемо іншого.
Горщик захихотів:
- Як скажеш, як скажеш.
Дорогою їм трапилося ще троє лицарів. Одиніз них мав біля сідла такий самий предмет. Зате решта двоє, з голови до ніг у залізі, горщиків не мали. Проте від цих двох поширювався надто вже підозрілий штин, довкола підозріло літали мухи, а зі сталевих чобіт капало щось іще підозріліше.
- Ну що? - переможно заявив горщик, - скажете, погано мати в дорозі нічний горщик? Чи краще отак: усе в штани?
- Не-не! - запротестував Андрійко. Уже в чому-чому, а в мокрих штанях він був неабиякий фахівець.
І ось вони увійшли до міста.
- Пф! Ф! - сказав Андрійко. Це мало означати: «Тут страшенно смердить!»
Ох, як смерділо! Довкола літало безліч мух, у канавах стояли чорні калюжі, а через дорогу раз по раз бігали пацюки. Зоя на них тупала ногами, а Марина віддала сестрі горщик і про всяк випадок узяла Андрійка на руки.
Назустріч ішла якась жінка з кошиком яблук. Зоя заступила їй дорогу і гнівно спитала:
- Ви що тут, ніколи не прибираєте? Засрали ціле місто!
Наче на підтвердження її слів з вікна висунулася рука з мідним горщиком і вилила його вміст просто на вулицю.
- Що оце робиться? Га? - крикнула Зоя. - Ви що, дурні? Ви ж усі захворієте!
Жінка відступила, а тоді кинулася навтьоки, голосячи:
- Відьма! Вона щойно хвороби на нас наслала! Люди добрі, відьма!
З вікон почали визирати.
- Забагато балакаєш, - буркнув горщик, - тікаймо!
Марина, незважаючи на Андрійкові воплі, схопила його міцніше, і вони побігли. Довго плутали захаращеними вузькими вуличками, аж доки не забігли в чиюсь порожню хату, де порпалася на самоті в помиях худа свиня.
- Швидше, швидше! - бурчав Горщик, - Зою, ти ж усе розхлюпала, ну що ж ти за розтелепа така. Бігом! Пісяйте в мене!
Дівчата квапливо нацюняли в горщик, всадили брата, але Андрійко продовжував ревіти. Йому пісяти зовсім не хотілося.
- Ну давай, маленький. Давай, дорогенький! Ну, не лишати ж тебе тут!
- Води! Треба йому води дати! - Зоя роззирнулася навсебіч, схопила кухоль...
- Ти що! Мухи, щурі, бруд, зараза! Тут вони цюняють попід стінами - і тут воду пити?
Надворі загупали важкі кроки. У двері зазирнула розлючена пика і з розгону кинулася на дітей:
- Попалися!
Андрійко заверещав, як різаний, а десь унизу, нарешті, благословенно задзюрчало.
Брудні стіни зникли.
- Звиняйте, я вже на свій розсуд вирішив, куди тікати, не на часі були суперечки, - сказав горщик. Налякані діти опустилися на землю.
- Бідолашна свиня, - раптом сказала Марина.
- Яка свиня?
- У тій хатині, звідки ми втекли, була свиня. А вони ж думають, що Зойка – відьма. Побачать, що її нема, а в хаті свиня і вирішать, що то Зойка перекинулася на свиню. Судитимуть, мабуть, бідолашну тварину, і спалять.
- Сама ти свиня! – заверещала Зоя.
- Ну-ну. Годі сваритися. Надалі слухайтеся мене і дарма не базікайте, - повчально сказав Горщик.
Але Марина вже згадала, хто саме став причиною їхньої дочасної втечі, через кого зірвалася можливість подивитися на справжній середньовічний турнір.
- Ти, коза! Через тебе ми всі мало в халепу не вскочили!
- А я мамі розкажу! - пообіцяла Зоя.
Горщик примирливо засокотів:
- Я оце подумав, треба по дорозі заїхати до моєї двоюрідної прапрабабці мадам Бурдалу. Вона вишукана пані, до того ж дуже побожна і образиться, якщо ми не відвідаємо її. Що скажете?
Марина подарувала Зої вбивчий погляд, але руку їй подала, і Горщик продекламував.
Всяка вишукана дама
Пісяє, скажу вам прямо,
Та хіба це мудрий крок -
Нишком пісяти в куток?
- І де ми? – озиралися діти.
- На церкву схоже.
- Ти що, здурів? У церкву - і з повним горщиком? – поцікавилася Марина. – Ну що ж, не судилося нам бути спаленими за відьмацтво, то, мабуть, стратять за блюзнірство.
- Тихо! - шикнув горщик. – Заходьте з усіма, зараз почнеться.
До церкви почала сходитися паства, переважно дами в широких спідницях. Діти ковзнули з юрбою досередини і принишкли в куточку. Тут вийшов священик, склав молитовно руки і почав говорити.
Що то була за промова! То крик, то моторошний шепіт. Промовець нависав над своєю паствою, розчепіривши руки, гарчав і витріщав очі, показуючи, що зроблять демони, якщо дами не будуть чемними. Дами охали, молилися, деякі плакали. А священик усе бігав і кричав, кричав і бігав, і кінця-краю тому не було.
Дітям все це почало набридати. Андрійко крутився і пхинькав.
- Диви, диви! - зашепотів Горщик.
Дівчата роззирнулися і побачили, як дами, одна по одній, дістають невеличкі, довгасті, оздоблені блискучими камінцями посудинки і ховають їх під свої широкі спідниці.
- Тільки не кажи, що вони дзюрять посеред церкви, - сказала Марина.
Зоя захихотіла, а горщик суворо сказав:
- Хихотіти в церкві забороняється!
- Хихотіти не можна, а цюняти, виходить, можна? – Зоя аж задихнулася від такої очевидної несправедливості.
- Та він їм зараз заллє сала за шкуру! Бачили, який злющий? Тільки б дожити до кінця проповіді.
- Легко! – сказав Горщик і видмухнув трохи жовтого туману. Здалося, нічого не змінилося, просто священик спіткнувся на слові, - і ось уже всі розходяться.
На самоті священик якось втратив свій грізний вигляд і тепер стояв, посмикував вухо, про щось думаючи. Зоя побігла до нього.
- Дядьку піп! А у вас прихожани пісяють! - наябедничала вона.
- Знову? Де? - заозирався Бурдалу.
- У горщики! - пояснила Зоя.
- А-а, - видихнув священик, - слава Богу. Раніше все більше попід стінами. І – гм – по-маленькому, і – гм-гм – по-великому. Особливо коли почнеш про єретиків та про пекло говорити... А я ж недобачаю. Отак і думай - послизнешся, як Карл IX, на чийсь купі лай... кхгм... на слизькій долівці. Розіб’єш голову. Така безглузда смерть.
- Бідолашний. А хто він? - поспівчувала Марина.
- Хто?
- Дев’ятий Карл - хто він?
Очі священика округлилися:
- Як – хто? Король наш колишній. А хто ви, діти? Якісь ви дивні...
Горщик штурхнув Марину в бік, і діти, навперебій дякуючи і прощаючись, втекли з церкви.
- Нічого собі... у церкві всі з горщиками, а в короля що, горщиків не було?
- Що ж поробиш, цивілізація на місці не стоїть! - філософськи зауважив Горщик. – Часом не одному королю треба скупатися в гівенцях, щоб решта почали трохи думати головою. Та коли вже зайшло про високих осіб, може теж навідаємося до якогось короля?
- До королівських мушкетерів! - зажадала Зоя. - Я хочу побачити живого д’Артаньяна!
- Ага. Зараз побачиш свого героя по вуха в лайні, - похмуро сказала Марина. - Знаємо.
- Не побачу! - заверещала Зоя, - це ти із заздрості таке говориш, тому що твої лицарі виявилися засранцями!
- Ще побачимо, хто більший засранець!
- Побачимо!
- А хто програє - той нестиме Андрійка! - поставила умову Марина. Андрійко вже стомився і нікуди ходити ніжками не бажав, а їй уже руки боліли його носити.
- Ну, гаразд. Можемо зазирнути ненадовго. Д’Артаньяна не обіцяю, але мушкетерів може й пощастить побачити... - погодився Горщик. - Повторюйте:
І у гвардійців кардинала,
І в мушкетерів короля
Великі гарні капелюхи,
Тому що - ляп! Тому що - ляп!
Дівчата подумали, що горщикові після всіх пригод трохи в голові потьмарилося, ото й верзе казна-що. Але закляття повторили, треба ж дізнатися, хто виграв, а хто програв?
На мить їм здалося, що вони повернулися на вузьку вуличку Середньовіччя. Але ні, будівлі були інакшими, та й люди були вбрані пишніше. А от запах стояв такий самісінький. Вулицею походжав пишновусий чоловік і пильно розглядав вікна горішніх поверхів. Діти простежили за його поглядом, але нічого підозрілого не помітили.
- Мабуть, вистежує злочинця, - прошепотіла Зоя.
- Ой, дивися, мушкетер! Який гарний! – перебила її Марина.
Вулицею ступав кінь, а на коні красувався вершник у плащі й крислатому капелюсі. Діти відійшли під дашок якоїсь крамнички, щоб не заступати вершникові дорогу.
- Бережись! – раптом вигукнув вусань. Діти встигли побачити, як з вікна перехилилася велика, поцяткована квітами й позолотою посудина, схожа на супницю.
- Прабабцю, ріднесенька, я тут! – радісно загукав Горщик, але діти вже й самі зрозуміли, що на вулицю лився далеко не суп. Пишно вбраному вершнику не пощастило, вміст «супниці» ляпнувся йому просто на голову. Вершник верескнув і, голосно лаючись, заозирався по горішніх вікнах. Але там уже нікого не було. Тоді постраждалий зняв капелюха, витрусив, обтер пальцями. Брудні пальці (що особливо обурило Зою) витер об коня, а далі дістав із торбинки пляшечку, понюхав, покропив капелюха і, погрозивши кулаком загайному сторожеві нічних горщиків, поїхав далі.
- Хі-хі, - сказала Марина і вручила Андрійка Зої.
- Привітався із прабабцею? То вже ходімо звідси. - буркнула Зоя.
Подумаєш… Все одно це був не д’Артаньян!
- Як щодо давніх римлян? - бадьоро спитав Горщик.
- А там воняє? - безцеремонно поцікавилася Зоя.
- Що ти! - несподівано обурився Горщик, - адже там мешкає Крепітус – бог усіх нічних горщиків і туалетів!
- Хто-о?
- Кре-пі-тус. О, зараз ви побачите справжнє царство нічних горщиків! Поезія!
- Та читай уже своє заклинання, - перебила Зоя.
Горщик відкашлявся і проголосив:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-08-16 11:26 am (UTC)Хай живе прекрасне місто,
Де на горщик можна сісти
Де народ трудивсь і їв,
Не злізаючи з горшків!
- Тільки, заради всього святого, не користуйтеся їхніми горщиками! Бачте... маленька особливість... просто така їхня традиція... горщики у них тільки для чоловіків.
- А нам куди!.. - обурилася Марина, але Горщик перебив її:
- А у вас є я. До речі, час би вже й запаси зілля поповнити…
Ех, скільки не нацюняєш, щоб потрапити в таке місце! Діти йшли вулицею, а Горщик показував на маленькі й великі приміщення, що слугували за громадські туалети, і пояснював, що всяк, хто мав потребу і гроші, міг ними скористатися.
- Ходімо, подивитесь, як там усередині!
- У туалет? - здивувалася Марина. – Дуже мило! Люди собі усамітнилися, спокійно какають, а тут - ми. Здрастуйте, люди добрі, ми прийшли на вас подивитися!
- Нічого страшного, - заспокоїв горщик. Римляни – народ товариський. Вони в туалети для того й приходять: поспілкуватися, щось продати, щось купити. Дізнатися останні плітки та новини. Друзів побачити. Як сказав один їхній поет, – забув, як зветься, - «Якщо самота і нудьга допіка, з’їж огірок і попий молока!». Тож не соромтеся, заходьте, онде вхід.
- Це хіба не Колізей? - спитала Марина, оглядаючи будівлю.
- Вгадала!
- Ба який. А я його на картинці бачила, в значно гіршому стані. Тільки я не знала, що там був туалет. Я думала, там був театр або оці… бої гладіаторів. Цікаво, наша історичка хоч сама в курсі, що там було насправді?
Як Горщик і казав, усередині було гамірно й весело. Хтось торгувався, дехто співав пісень.
- Бач, що вигадали! - бурчав один відвідувач горщика іншому, - я ж нічого у них не беру, навіть навпаки, можна сказати, дещо своє їм залишаю! То за що я маю платити?
- Кажуть, Тит, цезарів синок був проти, мовляв, фу-у, на туалетах заробляти… А Веспасіан - р-раз йому під носа монету! Що, питає, чим пахне?
- Хе-хе. Гроші, каже, не пахнуть. Чув, аякже.
Зареготали також і ті, хто сидів на сусідніх горщиках.
- А тут є твої родичі? - поцікавилася Марина.
- Тут? Ні, тут немає, - сказав Горщик, - мій предок - не простий собі горщик. На ньому сам цезар сидить! Ходімо, привітаємося.
Діти пройшли до кінця вулиці і зазирнули у велику будівлю, де уздовж стола стояли рядами горщики зі срібла й золота. «Чи вони й обідають, сидячи на горщиках?» – подумала Марина.
На найбільшому золотому горщику сидів якийсь напівголий чоловік.
- Ото і є цезар? - у Марини очі полізли на лоба, - ні, на сьогодні мені досить історичних розчарувань.
- Та який же то цезар. Цезаря впізнаєте - він буде в червоному. А це раб. Гріє горщик, щоб цезар... цей-во...
- Ясновельможну сраку не застудив, - докінчила речення Зоя.
- Одного не розумію, як це виходить, - повільно проговорила Марина, - у такі прадавні часи все є - і горщики, і туалети, – і на вулиці не смердить. Минають століття – і все, ані туалетів, ані каналізації, люди ходять по кісточки в лайні, виливають помиї з вікон.
- Тут таке теж трапляється, - зізнався Горщик, - особливо в біднішій частині міста. Але там у мене родичів нема.
«Ото вже пощастило», - подумали всі. Крім Андрійка, бо той під дзюрчання римської вбиральні задрімав. Щоб не будити його, діти влаштувалися на відпочинок неподалік від Колізею.
- А чому ми мандруємо тільки Європою? - раптом запитала Марина. - Чи не тому, що в Африці або в Азії у тебе ніяких родичів нема?
no subject
Date: 2011-08-16 11:29 am (UTC)- І давно його загубили? - поцікавилася Зоя.
- Та ніхто його не губив. Просто туалети в Японії завжди ставили на північ від будинку. І то якнайдалі. Північ, розумієте? Північ - сніг...
- Красиво, - погодилася Марина. Вона й не помітила, що говорить про це вже без жодної іронії та сарказму.
- Справді, гайда в Японію! – скочила на рівні Зоя.
- Ні, - відповіла Марина, – ми їдемо додому.
- Чому додому? Ми ж іще нічого не встигли побачити!
- Тому додому. Усім їсти давно час. Андрійко так набігався, заснув. А мама що скаже, коли з роботи прийде?
- А нічого не скаже, вона й не знатиме! Горщичок нас просто поверне в ту ж мить, коли ми вилетіли. Правда, Горщичку?
- Правда, - підтвердив Горщик, – де взяв, там і покладу.
- Все одно, усім пора поїсти, - стояла на своєму Марина.
- Я не голодна!
- Це ти можеш думати тільки про себе! – зірвалася Марина, - А я – старша, я про вас усіх маю дбати. Андрійка теж давно треба нагодувати.
- А чому нам конче треба їсти вдома? Нехай нас хто-небудь почастує.
- Хто? Цезар тутешній? Ага, іди, просися на обід.
Зоя насупилася і нікуди не пішла.
- Горщичку! От ти нас зі своїми родичами знайомиш… А у нас є родичі в минулому?
- Звісно, є, - хмикнув Горщик, - але хіба такі шляхетні, як мої? Прості собі селяни, в основному.
- Горщичку, повези нас до наших родичів! Ми їм скажемо, що ми рідня. І вони нам дадуть їсти! Ну Горщичку, хороший, красивий!
- Ох ти ж лисеня, - розтанув Горщик, - ну, гаразд, є в мене одна ідея. В одній родині, що доводиться вам родичами, жив старший брат мого діда. Ото до них і поїдемо.
- Правильно! Марисюню, ми ж до родичів, ми ж не до чужих людей. Поїхали, га?
- Ну… добре, - згодилася Марина.
- А тоді - в Японію?
- Побачимо.
Вони узяли за руки сплячого Андрійка і неголосно проказали вслід за Горщиком:
Сорока-ворона кашку варила,
Кашку варила, діток кормила…
- Це ж не твій віршик! – встигла вигукнути Марина. – Це ж…
І вони опинилися на березі струмка.
- Ой, джерельце! Можна скупатися і напитися! – зраділа Марина.
Зоя, не скидаючи плаття, залізла у воду.
- Хоч плаття прополощу, а то й досі Андрійковими цюньками смердить. Не йти ж у такому вигляді до нашої бабусі.
- Вона нам не бабуся, а давній-давній предок! – заперечила Марина. – А дотепер тобі смердюче плаття не заважало?
- Не забувай, що це ти мене облила! – нагадала Зоя і плюснула холодною водою в Марину. Марина верескнула, і сестри почали бризкатися у воді. Бризки дістали й Андрійка, він позіхнув і сів на моріжку. Потім підповз до води, і собі став ляпати долоньками, ганяючи дрібних рибок. Сестри вийшли з води, повикручували спідниці. Зоя взяла за руку Андрійка, Марина підняла Горщик, і вони рушили в напрямку, який показував їхній емальований провідник.
Показалися хати. Біля одної з них Горщик велів зупинитися. Відганяючи сердитих гусей, Марина пропустила вперед Зою з Андрійком, а тоді зайшла й сама.
no subject
Date: 2011-08-16 11:30 am (UTC)- Ми – ваші родичі, йдемо здалеку. Чи не дозволите трохи у вашій хаті перепочити?
- І поїсти, - докинула Зоя.
- Хоча б малому! – попросила Марина.
- Родичі, кажете? – жінка вглядалася в обличчя дітей. - Чи ви не онуки старої Микитихи? Ото аж звідти ідете? Ой, біднятка… А куди ж ви оце подалися?
- До моря! – сказала Марина перше, що спало на думку. І тут же вкусила себе за язика – а раптом та невідома Микитиха живе ближче до моря, ніж вони тепер?
Але – пощастило.
- Нащо вам те море? – проказала сама до себе жінка і пішла до печі.
- Зараз вам трохи каші зварю, пождіть.
Вона хлюпнула в пузатий підпалений горщик трохи води з кухля, сполоснула, вихлюпнула надвір, тоді налила ще, засипала пшона і поставила на піч. Затріщав вогонь, і в хаті стало димно. Діти вийшли надвір.
Жінка й собі вийшла. Сіла прясти.
- То як там Микитиха? Як хазяйство? Вівці держите?
- Держимо, бабусю! – збрехала Марина, а Зоя вчасно затулила рота Андрійкові, який саме поривався щось пояснити цій чудній бабусі. Може, те, що у овець копитця, а копитцями ходити на четвертий поверх дуже незручно. А може, те, що у нього є одна овечка на коліщатках і ще одна у книжці з картинками. Дізнатися про це було б цікаво, але ніяк не можливо, тому що Зоя таки встигла затулити Андрійкові рота, і він зумів сказати тільки «Бе-е…».
Марина зрозуміла, що треба терміново міняти тему розмови, пошукала тої нової теми очима, побачила Горщик, і спитала:
- Бабусю…
- Чекайте, зараз кашу гляну… О, вже готова каша. Ну то я насипаю, а ти питай, що хтіла.
- Бабусю, а ви куди у вас заведено пісяти?
- Що? А-а! Та онде під кущик сходи.
- Ні, я не хочу зараз. Просто цікаво. А вночі куди?
- Та в горщик, куди ж.
- Ой, то у вас теж є горщик? – зацікавилася Зоя. – А покажіть?
- Та ось же він! – просто сказала бабуся.
- Де?
- Та ось. Із чого я вам кашу насипаю?
- Фе-е!!! – Зоя висолопила язика і сповзла з лави. Марина схопила Андрійка і вискочила з хати. Зоя - за нею.
- Чого ви? – чулося навздогін, - я ж його прополоскала, воно ж і не пахне.
Але каші дівчатам уже не хотілося.
- Ну, Горщик… Не міг попередити!
- З біологічної точки зору ви нічим не ризикували, - виправдовувався Горщик, - усі шкідливі мікроорганізми знищуються у вогні. Ну добре, добре, не хочете каші – поїжте горіхів. Онде у вас за спиною які кущі! А потім вирушаємо до Японії.
- Додому! – заперечила Марина.
- До Японії! – верескнула Зоя. – Ти обіцяла, я не піду додому, не хочу!
Марина затулила вуха:
- Добре, але це буде остання мандрівка. Домовилися? Ну!
Зоя сердито засопіла, але кивнула. Горщик урочисто й трохи печально заговорив, звертаючись в основному до Андрійка:
Зараз ми полинемо до раю
Раю, де народжується сонце.
Вчися й ти, мій юний самураю,
Пісяти безшумно, як японці.
- Ось тут, - показав Горщик на красивий будинок з паперовими ліхтарями біля входу, - мешкає один мій вельми заможний предок. Сідайте, скоро ви його побачите.
Діти всілися на землю і стали чекати. Андрійко грався камінцями. Аж ось двері будинку прочинилися, звідтам вийшов опасистий, барвисто вбраний японець із кумедною кіскою на голові. За ним ішли двоє носіїв з великою скринею. Скриня була на три чверті наповнена м’яким попелом.
- Знайомтеся, оце він і є. Горщик-сан.
- Хі-хі! – розвеселилася Зоя. - Чисто тобі котяча скринька з піском.
- Хіба що більша, - підтвердила Марина.
- Цікаво, цей дядько прикопує свої гівняшки задніми лапами?
- А потім, мабуть, стоїть і нявкає, доки його слуги не поміняють пісочок!
- Що ж до мене, - встряв Горщик, - то я котів поважаю більше за всіх інших тварин! Бо коти – єдині звірі, які мають свої власні горщики.
- А серед твоїх родичів часом немає котячих туалетів? – піддражнила Зоя.
Горщик ображено засопів:
no subject
Date: 2011-08-16 11:31 am (UTC)І тут сталося несподіване. Невідь-звідки присунула чорнюща хмара, гримнуло громом, чомусь схожим на злив у туалеті, і над Горщиком навис грізний, велетенський сліпучо-білий унітаз із золотою сидушкою замість корони, верхи на баскому зливному бачку. На плечі в унітаза красувався дерев’яний герб із вирізаним сердечком, а на списі прапором майорів клапоть туалетного паперу.
- Так оце ти нахваляєшся родичанням із найславетнішими горщиками? – прогримів унітаз. – Я тебе по всіх епохах шукаю! Тепер начувайся, брехун! Зараз отримаєш і прабабу в сенаті, і прадіда в палаці.
Горщик позадкував і сховався між дітьми.
- Хто це? – пошепки спитала Марина.
- Крепітус. Я вам про нього казав. Римський бог і повелитель усіх горщиків та туалетів. Ой-ой!
Крепітус нахилився і схопив Горщика за вухо. Точніше, за вушко, оте саме, за яке піднімають горщик.
- Начувайся, базіко!
- То він брехав? – наважилася спитати Зоя.
- Звісно, брехав! – гримнув Крепітус. – Ось, погляньте!
Він безцеремонно перекинув горщик догори дригом, аж той ледве не загубив накривку.
На денці Горщика чорнів маленький штамп: «Керченський металургійний комбінат».
- Чайники та каструлі – от хто його справжні родичі. Чуєш? За твою брехню і безпідставне родичання я позбавляю тебе здатності мандрувати в часі!
І зник.
- Приїхали, - прокоментувала Марина. - Хвалько нещасний! І що тепер?
- Ціка-аво, - протягла Зоя. - Ми тепер назавжди залишимося в Японії?
- Мабуть, що так, - боязко відповів Горщик.
- Мама мене вб’є, - поскаржилася Марина, - і все через вас.
- Та не вб’є! – спробувала втішити її Зоя. – Бо як вона до тебе тепер добереться?
Андрійко щойно тепер зрозумів головне: маму він побачить не скоро. І зайшовся криком.
- Придумай щось! – затуливши вуха крикнула Марина. - Як хочеш, але забери нас звідси!!!
- Хіба що якийсь із тутешніх горщиків погодиться нас повернути додому, - із сумнівом сказав Горщик.
Діти побігли в той бік, куди пішов зі своїм горщиком огрядний японець.
Їм пощастило: японський горщик спочивав на самоті.
- Агов, горщику! – закричала Зоя.
- Цить! Звертайтеся до нього Горщик-сан. Японцям дуже важить чемність.
- Горщику-сан! – якнайчемніше сказала Марина, - ми потрапили в халепу! Чи Ви не допоможете нам повернутися додому?
- А чи ви часом не ті діти, які називали мене допіру котячою скринькою? – так само чемно поцікавився японський горщик.
- Е-е… Ми не мали на увазі…
- Я не можу випустити вас із Японії, поки ви не навчитеся шанувати японські горщики. Знайдіть пана Танідзакі, попросіть його гарненько, може він погодиться розповісти вам, яких слів насправді вартий нічний горщик. А коли повернетеся, я влаштую вам екзамен з літератури.
- От, гад! – обурилася Зоя, щойно вони відійшли. Марина шикнула на неї, і Зоя продовжила вже тихіше. - Екзамен! І де того Танідзакі шукати? Він хоч людина чи горщик?
- Людина, - озвався Горщик, - але ображений Горщик-сан посміявся з вас. Танідзакі живе в іншій епосі, значно пізнішій. А дістатися туди ми зараз не можемо.
- Ну і як нам добути того дурного Танідзакі?! – завила Марина.
- Не кажи такого! Він - найкращий поет з усіх поетів. Він написав хвалебну оду нічному горщику! Усі горщики вчать її в горщиковій школі напам’ять.
- І він мовчить! – витріщилася Марина на Горщика, – зараз ти прочитаєш нам ту поему, і справу зроблено!
- Боюся, одною поемою Танідзакі не обійдеться. О, він нас не відпустить так просто! Ці японці такі… чемні-чемні, але хитрі. Мусите знати щонайбільше книг, де нічні горщики змальовані славетно й звитяжно.
- Щось я жодної не пригадаю, - спохмурніла Марина.
- Мандрувати ми не можемо, але, може, вдасться влаштувати хоча б спіритичний сеанс?.. – замислився Горщик. – Ану покладіть на мене свої пальчики. Марино, кажи: викликаю дух… кого ти знаєш з письменників?
- Ну… Шекспіра.
- Чудово, клич Шекспіра.
- Ну… дух Шекспіра, явись! – невпевнено сказала Марина.
І – треба ж! – над Горщиком справді замайоріла якась прозора тінь. Але то був не Шекспір. То був… горщик.
no subject
Date: 2011-08-16 11:31 am (UTC)Марина дотримувалася думки, що різниця між Шекспіром і його горщиком таки суттєва. Але що б дали суперечки?
- Агов, духу! Ти в літературі тямиш?
- Ну-у… - невизначено сказав дух горщика, - трохи є.
- Ану допоможи згадати, хто з письменників прославляє нічні горщики?
- Рабле, - не задумуючись відповів Шекспірів горщик, - у нього з горщика народжується, мов Афродіта з піни, звитяжний герой.
А ще?
- Ще… Певно, Гофман. У нього є казка «Золотий горщик», де він уперше відверто засвідчив, що ми, нічні горщики, наділені чарами!
- А ще?
- Усіх нахаб, котрі згадували про горщики тільки тоді, коли треба було когось облити помиями, згадувати не будемо!... Ну і… Більше не знаю, - зізнався дух. І зник.
- Оце тобі… Не густо. Ну то що, повертаємось до Котячого Туалету? – спитала Зоя.
- Не такий він уже й котячий, - втомлено сказала Марина. – Нормальний. Навіть красивий. Різьблений.
- Ви не бійтеся! Я підкажу, якщо що! – підбадьорив дітей Горщик.
- Я! – докинув Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Не забувайте, що у вас іще й я є!»
Горщик-сан чекав на них.
- Вивчили урок? – люб’язно поцікавився він.
- Вивчили, - нервово відповіли Зоя і Марина.
- Ну то й добре. Мені байдуже, як саме і що саме ви дізналися. Мені важить, щоб повага ваша до нас, нічних горщиків, зростала.
- Зростає! – запевнила Марина.
- Ми вже не думаємо, що ви схожі на… - але тут Марина наступила Зої на ногу, і та змовкла.
- Ну то щасливої мандрівки! – усміхнувсь незбагненний Горщик-сан. - Ставайте кружка біля свого дружка.
І дітей знову залила жовта імла. Навіть без чарівного віршика, ото дивовижа!
«І тут набрехав, хвалько, - встигла подумати Марина, - мабуть, йому просто кортіло почитати нам свої вірші».
- Ой, а де ми?
Зоя роззиралася на всі боки. Одне можна було сказати з певністю: підступний Горщик-сан відправив їх зовсім не додому. Але куди?
- А я ж попереджав! – навіщось сказав Горщик.
- Насамперед потрібно з’ясувати, де ми! – заявила Зоя.
- Це якраз не головне, - заперечила Марина, - нам важливо знайти якийсь горщик, бажано не такої примхливої вдачі, щоб хоч він тепер нас доправив додому.
Вони постукали в перші-ліпші двері, але ніхто не відповів. Наступні теж виявилися зачиненими. Вулиця здавалася спорожнілою. Зате Горщик, без угаву коментуючи все довкола, визначив, що наразі вони у Франції другої половини 19 сторіччя.
- Кого ви шукаєте? – гукнув якийсь хлопчик. - Тут же самі художники живуть, вони всі зараз на виставці!
- Проведи нас туди! – попросила Марина. Де виставка – там і люди. А де люди – там і туалет.
Але виставка була аж занадто велелюдна. Іти чи не йти досередини? Ще затопчуть їх з Андрійком.
- Ні, так нічого не вийде, - сказав Горщик. – Навіть якщо тут є туалети, там точно черга. А у нас справа пильна. Доведеться звертатися до якогось горщика з картини. Тому ми підемо не туди, де виставка дебютантів, а до іншої зали.
- Горщики з картин? – здивувалася Марина. - Щось не бачила я таких картин, де намальовані нічні горщики.
- Тут, у Луврі, їх повнісінько. Як і в житті, - філософськи сказав Горщик. – Ось вам картина, називається «Туалет Есфірі». Ану глянь, що в руках у служниці? Горщик! А під ліжком у Купальниці що?
- Нема там нічого.
- Ех, якраз тінь упала. Але там точно стоїть горщик, можете повірити!
Горщик тицяв на кожну картину і пояснював, де саме там сховався горщик і чому його не видно. Марина ледве стримувалася, щоб не сказати: «Брехло ти емальоване».
- А Мона Ліза? – не вгамовувався Горщик.
no subject
Date: 2011-08-16 11:31 am (UTC)- Ох-хо-хо… Які ж ви невігласи. Ходімо. Ви все побачите самі.
Діти опинилися перед Джокондою.
- Бачите, як вона усміхається? – переможно спитав Горщик. - А чому?
- Чому?
- А зазирніть за край рами!
Марина з Зоєю перезирнулися, а Андрійко подріботів до картини, вхопився за раму і перехилився всередину. Марина ледве встигла його вхопити, щоб не впав просто у портрет.
Джоконда кліпнула і зніяковіло всміхнулася:
- Ну що вам, діти? Хіба не бачите, я зайнята.
- А-а! – радісно повідомив Андрійко, чим саме зайнята насправді Джоконда там, де її не видно з-за краю рами.
- Не розповідайте нікому мою таємницю! – попросила Джоконда.
- Не розповімо, а можна попросити у вашого горщика відправити нас додому?
- Так, але я не можу встати… Мене так намалювали.
- Ми спробуємо! – впрошувала Марина. – Горщику! Чуєш? Відправ нас додому!
- До Риму? – глухо почулося з картини. Видно, з-під Джоконди горщику було погано чути.
- Ні, у Римі ми вже побували! Нам би додому, просимо вас ґречно!
- Гречки? До Греції вам чи що?
І, не встигли діти заперечити, як їх знову кудись понесло. Ох, не додому.
Ну що ж, Греція – то й Греція. Марині це буде особливо цікаво, - сказав Горщик, - ну, чого рота роззявила, неси мене он до тої хати! Серцем відчуваю, там є горщик.
Діти підкралися до хатини і принишкли за рогом. Їм було добре видно товстуватого лисаня в простирадлі, який напівлежав на лаві біля вікна і з кимось через вікно розмовляв.
- А хай би тебе муха яка вкусила, паразита, - чувся сердитий жіночий голос. - Уся хатня робота на мені, а він вилежується. Мала оце нещастя - з філософом злигатися.
- Що є хатня робота? - зацікавлено спитав лисань.
- Ну... - розгубилася жінка, - це ж усі знають. Я і їсти варю, і тчу, і шию, і перу, і прибираю...
- І переш, і прибираєш... - повторив чоловік.
- Знову за своє? Ти мені зуби не заговорюй. Хоч горщик винеси. З ночі стоїть.
- Дивіться, дивіться, - зашепотів Горщик дітям, - вона сказала «горщик»!
- А чоловік оцей лисий - хто він? - шепнула Марина.
- А, чоловік? Та Сократ, - недбало сказав Горщик. - А жінка - то дружина його, Ксантиппа. Ви дивіться, дивіться.
- Що є горщик? - задумливо запитав Сократ.
- Посудина така, - почала закипати Ксантиппа. - Аби не цюняти попід кущами, аби не ходити тобі, ледачому, вночі на двір. Аби гівна твої філософські не смерділи.
- Але тепер виникає запитання: а що таке гівна? - заклопотано запитав Сократ.
- Зараз покажу, - пообіцяла Ксантиппа. Із вікна показалася тендітна рука з великим глиняним горщиком. Він швидко перехилився просто над головою філософа.
Андрійко усміхнувся. Все, як удома!
- Ой, що ж Ви його так, - вихопилося в Марини.
Ксантиппа вихилилася з вікна і побачила дітей.
- Бо заробив, - сказала вона, - давно напрошувався.
Сократ зітхнув, ковзнув неуважним поглядом по дітях і пішов митися. Одна втіха - горщик виносити вже було не потреби.
- Але ж це негігієнічно! Хіба ж горщик для цього? - вигукнула Марина.
- За собою краще пильнуй - кинула Ксантиппа, і хряснула дверима.
Марина прикусила язика.
- Ну що? Ха-ха-ха! Помандрували? – раптом почувся зверху громовий голос. Леле! Це знову був грізний Крепітус. І що йому тепер потрібно?
- Відповідайте! Як ви тут опинилися? – суворо гукнув він.
- Ми просили інші горщики доправити нас додому. Але вони все переплутали. – сказала Зоя.
- Ясно, переплутали! Ха-ха-ха! Це я заборонив їм відправляти вас додому! А тепер ви потрапите туди, де горщиків немає взагалі. У космос!
Марина заплющила очі і притисла Андрійка до себе. А коли розплющила, всі вони були вже… на борту космічного корабля.
- Тепер ми точно ніколи не потрапимо додому, - застогнала Марина.
Але Горщик чомусь був веселий.
- Дядько Крепітус тільки прикидається злим і суворим. Я все зрозумів! Він просто хотів, щоб ви назавжди затямили, що нічні горщики варті поваги. Що вони варті найшанобливішого поводження, а хто користується горщиком для сварки, - Горщик глипнув на Марину, - той невіглас і бовдур. Там, де горщиків нема, – бруд і хвороби. Там, де є, – чистота і краса. Звісно ж, тут є нічні горщики. А ви собі як думали, космонавти не какають? Ходімо швидше, поки хтось вас не побачив і не перелякався до смерті!
Горщик підлетів до стіни і витяг звідкільсь чудну штукенцію, схожу на мішок з горлечком.
no subject
Date: 2011-08-16 11:32 am (UTC)- До виконання асенізаційно-санітарних обов’язків готовий! – чітко проговорив АСП.
- Бач, а ти казав, зараз горщикам одна робота – з дітьми возитися! – із повагою сказала Зоя.
- Та й із дітьми возитися – справа непроста, - зітхнула Марина. – Ой, слухай, Горщику! А ти певен, що Крепітус тільки нас хотів провчити, а не тебе?
- А мене за що? – щиро здивувався Горщик.
- А за те, що нарікав: зараз нудно горщикам живеться, от колись було… А ти поглянь на АСП, він і тепер мандрує!
- Так то АСП. А мені чого від сучасного життя чекати? От виросте Андрійко і забуде мене. Як і ви: виросли і забули.
- Ох, після таких пригод не забудеш.
- А нащо ж припиняти педагогічну діяльність? Ти стільки знаєш, що міг би читати лекції, чисто як професор!
- Гадаєш? – захвилювався Горщик. - Я… я б не проти! Я вже маю деякі чернетки! Ваша правда, світ належав і належить горщикам! Треба тільки не опускати накривку!
- Дуже радий чути розумні слова! – чітко сказав АСП. – А тепер вам час додому. Зосередились. Увага. Поїхали!
І діти опинилися на рідному балконі.
- Ой, як шкода! Забула спитати в нашого АСП, куди його дінуть, коли наповнять? Викинуть у космос? – задумливо сказала Марина.
- Звісно, ні. Усе, що потрапляє до АСП, перетворять спочатку на чисту воду і тверду частину. Тверде спалять на орбіті, а воду перетворять у повітря, яким космонавти будуть дихати. Здається, ви вже мали затямити, як шкідливо розкидатися какашками навколо себе. Пам’ятаєте Середньовіччя?
- Так, пане професор - сказали Зоя і Марина.
І навіть Андрійко сказав:
- У-тю!
no subject
Date: 2011-08-16 12:57 pm (UTC)А переклад вже вдалося десь прилаштувати?
no subject
Date: 2011-08-16 01:03 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-16 01:05 pm (UTC)чекатиму на новини! ))
no subject
Date: 2011-08-16 01:07 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-16 04:07 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-17 05:54 am (UTC)no subject
Date: 2011-08-16 05:38 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-17 05:54 am (UTC)no subject
Date: 2011-08-17 08:22 am (UTC)no subject
Date: 2011-08-17 08:40 am (UTC)