- Ну… а що я, що я? – виправдовувався Горщик. – Я сам не знав, що так вийде. Розпитаємо не Шекспіра, а його горщик, яка, зрештою, різниця…
Марина дотримувалася думки, що різниця між Шекспіром і його горщиком таки суттєва. Але що б дали суперечки?
- Агов, духу! Ти в літературі тямиш?
- Ну-у… - невизначено сказав дух горщика, - трохи є.
- Ану допоможи згадати, хто з письменників прославляє нічні горщики?
- Рабле, - не задумуючись відповів Шекспірів горщик, - у нього з горщика народжується, мов Афродіта з піни, звитяжний герой.
А ще?
- Ще… Певно, Гофман. У нього є казка «Золотий горщик», де він уперше відверто засвідчив, що ми, нічні горщики, наділені чарами!
- А ще?
- Усіх нахаб, котрі згадували про горщики тільки тоді, коли треба було когось облити помиями, згадувати не будемо!... Ну і… Більше не знаю, - зізнався дух. І зник.
- Оце тобі… Не густо. Ну то що, повертаємось до Котячого Туалету? – спитала Зоя.
- Не такий він уже й котячий, - втомлено сказала Марина. – Нормальний. Навіть красивий. Різьблений.
- Ви не бійтеся! Я підкажу, якщо що! – підбадьорив дітей Горщик.
- Я! – докинув Андрійко. Це мало означати приблизно таке: «Не забувайте, що у вас іще й я є!»
Горщик-сан чекав на них.
- Вивчили урок? – люб’язно поцікавився він.
- Вивчили, - нервово відповіли Зоя і Марина.
- Ну то й добре. Мені байдуже, як саме і що саме ви дізналися. Мені важить, щоб повага ваша до нас, нічних горщиків, зростала.
- Зростає! – запевнила Марина.
- Ми вже не думаємо, що ви схожі на… - але тут Марина наступила Зої на ногу, і та змовкла.
- Ну то щасливої мандрівки! – усміхнувсь незбагненний Горщик-сан. - Ставайте кружка біля свого дружка.
І дітей знову залила жовта імла. Навіть без чарівного віршика, ото дивовижа!
«І тут набрехав, хвалько, - встигла подумати Марина, - мабуть, йому просто кортіло почитати нам свої вірші».
- Ой, а де ми?
Зоя роззиралася на всі боки. Одне можна було сказати з певністю: підступний Горщик-сан відправив їх зовсім не додому. Але куди?
- А я ж попереджав! – навіщось сказав Горщик.
- Насамперед потрібно з’ясувати, де ми! – заявила Зоя.
- Це якраз не головне, - заперечила Марина, - нам важливо знайти якийсь горщик, бажано не такої примхливої вдачі, щоб хоч він тепер нас доправив додому.
Вони постукали в перші-ліпші двері, але ніхто не відповів. Наступні теж виявилися зачиненими. Вулиця здавалася спорожнілою. Зате Горщик, без угаву коментуючи все довкола, визначив, що наразі вони у Франції другої половини 19 сторіччя.
- Кого ви шукаєте? – гукнув якийсь хлопчик. - Тут же самі художники живуть, вони всі зараз на виставці!
- Проведи нас туди! – попросила Марина. Де виставка – там і люди. А де люди – там і туалет.
Але виставка була аж занадто велелюдна. Іти чи не йти досередини? Ще затопчуть їх з Андрійком.
- Ні, так нічого не вийде, - сказав Горщик. – Навіть якщо тут є туалети, там точно черга. А у нас справа пильна. Доведеться звертатися до якогось горщика з картини. Тому ми підемо не туди, де виставка дебютантів, а до іншої зали.
- Горщики з картин? – здивувалася Марина. - Щось не бачила я таких картин, де намальовані нічні горщики.
- Тут, у Луврі, їх повнісінько. Як і в житті, - філософськи сказав Горщик. – Ось вам картина, називається «Туалет Есфірі». Ану глянь, що в руках у служниці? Горщик! А під ліжком у Купальниці що?
- Нема там нічого.
- Ех, якраз тінь упала. Але там точно стоїть горщик, можете повірити!
Горщик тицяв на кожну картину і пояснював, де саме там сховався горщик і чому його не видно. Марина ледве стримувалася, щоб не сказати: «Брехло ти емальоване».
- А Мона Ліза? – не вгамовувався Горщик.