![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
ПРОЕКТ „Є” 2003: „Але час як ріка” - До Десятиріччя „Дзиґи”
Мистецькому об’єднанню „Дзиґа” десять років; це не стільки ювілей, скільки привід для демонстрації сили, нагадування народові: ми, мовляв, є. Проект „Є”, що має початок у 1995 році, нарешті відбувся у двох вимірах: концерт і компакт., Концерт
На цей концерт у театрі Заньковецької хотіли всі, а хто не хотів, той все одно прийшов і просився зайти без квитка. Рок-концерт у театрі – це не так добре, як погано, а тут неможливо було не те що пострибати, а навіть поплескати. Назвою концерту й лейтмотивом обрали рядок Покальчукового вірша: „...але час, як ріка...” – у невтаємничених це викликало іронію, так само як і список заявлених артистів: Славко Вакарчук, Тарас Чубай, Михайло Барбара, Соломія Чубай, Андрій Кузьменко, Юрко Лаврін, е, хлопці, а де ж ваші групи? На концерті все стало ясно.
„Є” – це проект Олега Сука, більше відомого під іменем Джон, „сірого кардинала” групи „Мертвий півень”, бас-гітариста й талановитого композитора загалом, людини для Львова знакової й видатної. Джон, суворий і незворушний, мов сфінкс, сидів на місці почесного басиста в оточенні „дзиґівських” музикантів (з-поміж яких особливо відзначився, як завжди, несамовитий ударник Андрій Надольський), струнного квартету, розмаїття дудариків, саксофоністів, бек-вокалісток, клавішників і взагалі. Власне, „Є” – проект авторський: музика до всіх пісень писалась або одноосібно Джоном, або принаймні за його участю.
За сценою, відгороджений напівпрозорою целофановою завісою, сидів музичний та літературний істеблішмент, і взагалі все це можна найкраще схарактеризувати модним словом „дискурс”. Концерт вийшов дуже камерний, так би мовити, театральний, незважаючи на численні ляпи технічної підтримки й загалом не найкращий звук. Дещо пафосний завдяки сумлінному конферансу; дещо агресивний, особливо тоді, як Покальчук почав показувати недвозначними жестами: ми „Є”, були і будемо. До смішного короткий – дванадцять пісень. Трохи зловісний: наприкінці на сцену випустили хлопчика, значно молодшого за „Дзиґу”, який у трагічній темряві повторював пронизливим голосом „але час як ріка”, поки публіка поспішно звільняла приміщення.
Всі співали по одній пісні, і всіх 13 мінус 1 виконавців (Кузьма явно від початку стояв осторонь і для виконання своєї пісні не з’явився) можна умовно розділити на тих, кому зробили честь і тих, хто зробив честь; ну, це крім „своїх”.
Відкривав концерт Місько Барбара: спершу в дуеті зі Світланою Кирильчук, вокалісткою давно занепалої групи „Пам’ятка архітектури” (прости Господи, якщо насправді не „архітектури”, а чогось іншого – в пам’яті не відклалося), а потім… Авторові, звичайно, видніше, але Барбарі не варто було давати співати „Гобелен”; ця найліричніша й найніжніша з пісень, будь-коли виконуваних „Мертвим Півнем”, мала б довіку залишитися в нашій пам’яті у пристрасному виконанні Любка Футорського. Це звучало не те щоб погано, але неприродно, Барбара проковтнув усю пасіонарність Неборакової лірики і замінив її посмикуванням артистичних пальців.
Не знаю, як іншим, але мені було прикро. Значно поліпшила враження Соломія Чубай, яка звучала й виглядала по-новому з піснею на свої власні слова, одна з небагатьох „дзиґівських”, хто не звертається за текстами до збірочок Андруховича енд Ко. „Тиша не вміє співати”: трагічно, лірично і якісно, словом, кар’єра Соломії продовжується, незважаючи на кінець проекту “Без цукру”. А ось Тарас Чубай відразу здивував, оголосивши свою пісню: „Пастух Пустай, баронський син” (щоправда, публіці не конче було пояснювати, хто такий Пустай, публіка читає класиків). Цей Андруховичів вірш уже побував у руках „Півнів”, і продукт вийшов не найкращий; Тарас Чубай нарешті подарував пісні належне звучання. Уххх. В’язко мені, казко. Довгим і глибоким „Пустаєм” Чубай підвів концерт до емоційного апогею: виступу „Годо”.
„Годо” – група майже культова, особливо серед аудиторії колишнього радіо „Ініціатива” (не плутати з теперішнім Ніко ФМ). Епатажний беззубий вокаліст Джанко (прозаїчніше – Олег Васильєв) не побоявся усунути зі сцени самого Джона, виставивши повний склад своєї групи, і не прогадав. Вони грали „Траву”, ще одну врятовану від „Півнів” пісню на слова Андруховича. Мені було приємно, бо це було не тільки як „Radiohead” (тобто як завжди), це було як “Placebo”. А може, це було, власне, „як „Годо” – цього вже ніхто не пам’ятає, вони не грали у Львові років сто. Енергійно, істерично й професійно; як сказав сам Джанко, змушує по-новому вслухатись у слова, бо „трава, яка прийшла за нами” у виконанні Джанко – це вже зовсім інша трава.
Енергетичний перепад після „Годо” міг би бути фатальним, якби не „Чорний вересень”. Як завжди, колоритні й яскраві, і пісня, знов-таки, на власні слова вокалістки Тамари, і струни на гітарах не боялись перебирати власноручно. Як завжди, на висоті був ударник Олексій Слободян (у народі Льолик), відомий також участю у „Джек О’Лентерні”. Пісня „Велосипед” із несподіваним довгим і сміливим клавішним пасажем обережно підвела концерт до фази, яку можна назвати „Сумні видовища”.
Сумне видовище Юрко Лаврін: 18-річний фронтмен ще-не-дуже-відомої львівської рок-групи „Верховна зрада”, соловейко з дредами, виконує пісню на власні слова „Я хочу бути сам”. Це ніби реп, Юркові підспівують довгоногі бек-вокалістки і підвиває саксофон; хочеться простягнути руку й запитати співчутливо: хлопче, що ти тут робиш? Делегат від прогресивної молоді? Звісно ж, на найцікавішому місці вимикається мікрофон.
Сумне видовище Юрко Покальчук: їй-богу, не знаю, хто придумав, щоб він співав. Обізнані (жінки, звісно) кажуть, що голос у Покальчука страшенно сексуальний. Вірю, але апаратура робила з нього нерозбірливий хрип, не дуже мелодійний і ніяк не подібний на Френка Синатру. Більше того: після виконання під музику одного свого довгого вірша „Адам” Пако зі сцени не зійшов, а лишився, щоб дуетом з Русланою виконати пісню „Готелі”. Де, власне, звучало „але час як ріка”, тільки ми не розчули, бо Покальчук Руслану перехрипував.
Сумне видовище Світлана Кирильчук дубль два.
Сумне видовище „Піккардійська терція”: я спочатку не зрозумів, що сталося і що не так, коли музиканти після виходу „піккардійців” на сцену лишилися стояти з інструментами в руках. Авжеж, вони співали під музику, співали пісню на слова Ігора Римарука „Діва Обида”, де знайшлася навіть партія дами, Людмили Нікончук, і не просто, а «Вербовая дощечка». Все це було надзвичайно схоже на жах нашої юності – групу „На-на”, тільки у псевдофольклорному стилі.
Не буду називати сумним видовищем Славка Вакарчука, бо він таким не був: вийшов, повсміхався, швиденько заспівав. „В очах твоїх”, це на слова Богдана Лепкого. Попросив усіх послухати, „що ми зробили з тою піснею на альбомі”. Але таки прорвало Славка в одному місці, не втримався: „... „Дзиґа” для мене дуже багато значить... От я згадую, як ми сиділи у студії „Лева” з усіма цими людьми і були тоді ще зовсім невідомі...маловідомі... нас ніхто не знав...” А так усе було добре.
Після Вакарчука всі здивовано охнули: „І все?” І пішли: хто просто, а хто – купувати компакт.
Компакт
Він мультимедійний, це плюс; на ньому намальована гарна вусата механічна рибка, це також плюс. Майже все, що звучало на концерті невдало, значно пом’якшено у студійному варіанті. Побачивши фамільярні назви файлів на кшталт pako-adam.mp3 або soloxa.mp3, можна відчути сімейну атмосферу „Дзиґи” Зрештою, вихід будь-якого мультимедійного CD з українською музикою – прецедент, бо раніше ми мали тільки збірки російського походження, та ще хіба Леся Подерв’янського.
Під час концерту на екрані йшов відеосупровід, що разюче нагадував кліпи Володимира Зайковського; не дивно, що ними це і виявилось. Щось на кшталт кліпу було змайстровано на кожну пісню, переважно портретні зйомки музикантів на тлі старого Львова. Кузьму спеціально познімати не вдалося, тому Зайковський зробив нарізку зі „Скрябінського” відеоматеріалу. Що сказати, класна робота непересічного режисера, що так і не вибився в модні кліпмейкери, і правильно зробив.
Що ж до „неприєднанця” Андрія Кузьменка, то з ним виходить неподобство. Пісня „China Wall”, записана для збірки, вийшла якнайбанальніша, цілком у дусі останніх Кузьмових опусів. Не обійшлося без традиційного суржикового ляпу: героїня пісні будує китайську стіну в голові „заядло”. В інтерв’ю Кузьма від проекту відхрестився: співпрацювали з Олегом Суком, мовляв, лишень по мейлу, особисто не бачились. То як же ви, хлопці, пісню записали? І невже на збірці аж так бракувало цієї відвертої халтури? Скидається на те, що Джон мав masterplan – зібрати всіх найвідоміших „вихованців” „Дзиґи” (в газетах, напевно, рясно фігурує слово „плеяда”), незважаючи на форму, зміст і якість того, на що вони спроможуться.
Окрім наявності серед mp3 пари англомовних пісень невідомого походження, ніяк не позначених на обкладинці, усе на компакті справляє приємне враження. Музика – якістю зведення, гарними басовими ходами Джона й загальною ненав’язливістю, інтерв’ю – несиметричністю відгуків про Джона і „Дзиґу”, обкладинка – концептуальним дизайном Влодка Кауфмана. Дивлячись на це, розумієш, що „Дзиґа” була і залишається тим центром, з якого розкручується спіраль мистецького життя Львова. І мистецтво, яке вона нам пропонує, саме таке: місцями рафіноване й вивершене, місцями недолуге й недоречне, орієнтоване на тисячі, а не мільйони, вірне постмодерністичним карнавально-інтелектуалістським настановам і... рідне. Навіть рідніше, ніж підручник „Рідне слово”.
Дискурс – це коли ти спершу дивишся й нічого не розумієш, а потім, в’їхавши, з усмішкою спостерігаєш здивовані погляди невтаємничених. Коли дивишся зсередини дискурсу львівської музики, бачиш безліч очей, не лише спантеличених, а й ворожих. І хочеться лишитись на цьому острові й ніде не плисти. Але час, знаєте, як ріка.
Отар Довженко
На цей концерт у театрі Заньковецької хотіли всі, а хто не хотів, той все одно прийшов і просився зайти без квитка. Рок-концерт у театрі – це не так добре, як погано, а тут неможливо було не те що пострибати, а навіть поплескати. Назвою концерту й лейтмотивом обрали рядок Покальчукового вірша: „...але час, як ріка...” – у невтаємничених це викликало іронію, так само як і список заявлених артистів: Славко Вакарчук, Тарас Чубай, Михайло Барбара, Соломія Чубай, Андрій Кузьменко, Юрко Лаврін, е, хлопці, а де ж ваші групи? На концерті все стало ясно.
„Є” – це проект Олега Сука, більше відомого під іменем Джон, „сірого кардинала” групи „Мертвий півень”, бас-гітариста й талановитого композитора загалом, людини для Львова знакової й видатної. Джон, суворий і незворушний, мов сфінкс, сидів на місці почесного басиста в оточенні „дзиґівських” музикантів (з-поміж яких особливо відзначився, як завжди, несамовитий ударник Андрій Надольський), струнного квартету, розмаїття дудариків, саксофоністів, бек-вокалісток, клавішників і взагалі. Власне, „Є” – проект авторський: музика до всіх пісень писалась або одноосібно Джоном, або принаймні за його участю.
За сценою, відгороджений напівпрозорою целофановою завісою, сидів музичний та літературний істеблішмент, і взагалі все це можна найкраще схарактеризувати модним словом „дискурс”. Концерт вийшов дуже камерний, так би мовити, театральний, незважаючи на численні ляпи технічної підтримки й загалом не найкращий звук. Дещо пафосний завдяки сумлінному конферансу; дещо агресивний, особливо тоді, як Покальчук почав показувати недвозначними жестами: ми „Є”, були і будемо. До смішного короткий – дванадцять пісень. Трохи зловісний: наприкінці на сцену випустили хлопчика, значно молодшого за „Дзиґу”, який у трагічній темряві повторював пронизливим голосом „але час як ріка”, поки публіка поспішно звільняла приміщення.
Всі співали по одній пісні, і всіх 13 мінус 1 виконавців (Кузьма явно від початку стояв осторонь і для виконання своєї пісні не з’явився) можна умовно розділити на тих, кому зробили честь і тих, хто зробив честь; ну, це крім „своїх”.
Відкривав концерт Місько Барбара: спершу в дуеті зі Світланою Кирильчук, вокалісткою давно занепалої групи „Пам’ятка архітектури” (прости Господи, якщо насправді не „архітектури”, а чогось іншого – в пам’яті не відклалося), а потім… Авторові, звичайно, видніше, але Барбарі не варто було давати співати „Гобелен”; ця найліричніша й найніжніша з пісень, будь-коли виконуваних „Мертвим Півнем”, мала б довіку залишитися в нашій пам’яті у пристрасному виконанні Любка Футорського. Це звучало не те щоб погано, але неприродно, Барбара проковтнув усю пасіонарність Неборакової лірики і замінив її посмикуванням артистичних пальців.
Не знаю, як іншим, але мені було прикро. Значно поліпшила враження Соломія Чубай, яка звучала й виглядала по-новому з піснею на свої власні слова, одна з небагатьох „дзиґівських”, хто не звертається за текстами до збірочок Андруховича енд Ко. „Тиша не вміє співати”: трагічно, лірично і якісно, словом, кар’єра Соломії продовжується, незважаючи на кінець проекту “Без цукру”. А ось Тарас Чубай відразу здивував, оголосивши свою пісню: „Пастух Пустай, баронський син” (щоправда, публіці не конче було пояснювати, хто такий Пустай, публіка читає класиків). Цей Андруховичів вірш уже побував у руках „Півнів”, і продукт вийшов не найкращий; Тарас Чубай нарешті подарував пісні належне звучання. Уххх. В’язко мені, казко. Довгим і глибоким „Пустаєм” Чубай підвів концерт до емоційного апогею: виступу „Годо”.
„Годо” – група майже культова, особливо серед аудиторії колишнього радіо „Ініціатива” (не плутати з теперішнім Ніко ФМ). Епатажний беззубий вокаліст Джанко (прозаїчніше – Олег Васильєв) не побоявся усунути зі сцени самого Джона, виставивши повний склад своєї групи, і не прогадав. Вони грали „Траву”, ще одну врятовану від „Півнів” пісню на слова Андруховича. Мені було приємно, бо це було не тільки як „Radiohead” (тобто як завжди), це було як “Placebo”. А може, це було, власне, „як „Годо” – цього вже ніхто не пам’ятає, вони не грали у Львові років сто. Енергійно, істерично й професійно; як сказав сам Джанко, змушує по-новому вслухатись у слова, бо „трава, яка прийшла за нами” у виконанні Джанко – це вже зовсім інша трава.
Енергетичний перепад після „Годо” міг би бути фатальним, якби не „Чорний вересень”. Як завжди, колоритні й яскраві, і пісня, знов-таки, на власні слова вокалістки Тамари, і струни на гітарах не боялись перебирати власноручно. Як завжди, на висоті був ударник Олексій Слободян (у народі Льолик), відомий також участю у „Джек О’Лентерні”. Пісня „Велосипед” із несподіваним довгим і сміливим клавішним пасажем обережно підвела концерт до фази, яку можна назвати „Сумні видовища”.
Сумне видовище Юрко Лаврін: 18-річний фронтмен ще-не-дуже-відомої львівської рок-групи „Верховна зрада”, соловейко з дредами, виконує пісню на власні слова „Я хочу бути сам”. Це ніби реп, Юркові підспівують довгоногі бек-вокалістки і підвиває саксофон; хочеться простягнути руку й запитати співчутливо: хлопче, що ти тут робиш? Делегат від прогресивної молоді? Звісно ж, на найцікавішому місці вимикається мікрофон.
Сумне видовище Юрко Покальчук: їй-богу, не знаю, хто придумав, щоб він співав. Обізнані (жінки, звісно) кажуть, що голос у Покальчука страшенно сексуальний. Вірю, але апаратура робила з нього нерозбірливий хрип, не дуже мелодійний і ніяк не подібний на Френка Синатру. Більше того: після виконання під музику одного свого довгого вірша „Адам” Пако зі сцени не зійшов, а лишився, щоб дуетом з Русланою виконати пісню „Готелі”. Де, власне, звучало „але час як ріка”, тільки ми не розчули, бо Покальчук Руслану перехрипував.
Сумне видовище Світлана Кирильчук дубль два.
Сумне видовище „Піккардійська терція”: я спочатку не зрозумів, що сталося і що не так, коли музиканти після виходу „піккардійців” на сцену лишилися стояти з інструментами в руках. Авжеж, вони співали під музику, співали пісню на слова Ігора Римарука „Діва Обида”, де знайшлася навіть партія дами, Людмили Нікончук, і не просто, а «Вербовая дощечка». Все це було надзвичайно схоже на жах нашої юності – групу „На-на”, тільки у псевдофольклорному стилі.
Не буду називати сумним видовищем Славка Вакарчука, бо він таким не був: вийшов, повсміхався, швиденько заспівав. „В очах твоїх”, це на слова Богдана Лепкого. Попросив усіх послухати, „що ми зробили з тою піснею на альбомі”. Але таки прорвало Славка в одному місці, не втримався: „... „Дзиґа” для мене дуже багато значить... От я згадую, як ми сиділи у студії „Лева” з усіма цими людьми і були тоді ще зовсім невідомі...маловідомі... нас ніхто не знав...” А так усе було добре.
Після Вакарчука всі здивовано охнули: „І все?” І пішли: хто просто, а хто – купувати компакт.
Компакт
Він мультимедійний, це плюс; на ньому намальована гарна вусата механічна рибка, це також плюс. Майже все, що звучало на концерті невдало, значно пом’якшено у студійному варіанті. Побачивши фамільярні назви файлів на кшталт pako-adam.mp3 або soloxa.mp3, можна відчути сімейну атмосферу „Дзиґи” Зрештою, вихід будь-якого мультимедійного CD з українською музикою – прецедент, бо раніше ми мали тільки збірки російського походження, та ще хіба Леся Подерв’янського.
Під час концерту на екрані йшов відеосупровід, що разюче нагадував кліпи Володимира Зайковського; не дивно, що ними це і виявилось. Щось на кшталт кліпу було змайстровано на кожну пісню, переважно портретні зйомки музикантів на тлі старого Львова. Кузьму спеціально познімати не вдалося, тому Зайковський зробив нарізку зі „Скрябінського” відеоматеріалу. Що сказати, класна робота непересічного режисера, що так і не вибився в модні кліпмейкери, і правильно зробив.
Що ж до „неприєднанця” Андрія Кузьменка, то з ним виходить неподобство. Пісня „China Wall”, записана для збірки, вийшла якнайбанальніша, цілком у дусі останніх Кузьмових опусів. Не обійшлося без традиційного суржикового ляпу: героїня пісні будує китайську стіну в голові „заядло”. В інтерв’ю Кузьма від проекту відхрестився: співпрацювали з Олегом Суком, мовляв, лишень по мейлу, особисто не бачились. То як же ви, хлопці, пісню записали? І невже на збірці аж так бракувало цієї відвертої халтури? Скидається на те, що Джон мав masterplan – зібрати всіх найвідоміших „вихованців” „Дзиґи” (в газетах, напевно, рясно фігурує слово „плеяда”), незважаючи на форму, зміст і якість того, на що вони спроможуться.
Окрім наявності серед mp3 пари англомовних пісень невідомого походження, ніяк не позначених на обкладинці, усе на компакті справляє приємне враження. Музика – якістю зведення, гарними басовими ходами Джона й загальною ненав’язливістю, інтерв’ю – несиметричністю відгуків про Джона і „Дзиґу”, обкладинка – концептуальним дизайном Влодка Кауфмана. Дивлячись на це, розумієш, що „Дзиґа” була і залишається тим центром, з якого розкручується спіраль мистецького життя Львова. І мистецтво, яке вона нам пропонує, саме таке: місцями рафіноване й вивершене, місцями недолуге й недоречне, орієнтоване на тисячі, а не мільйони, вірне постмодерністичним карнавально-інтелектуалістським настановам і... рідне. Навіть рідніше, ніж підручник „Рідне слово”.
Дискурс – це коли ти спершу дивишся й нічого не розумієш, а потім, в’їхавши, з усмішкою спостерігаєш здивовані погляди невтаємничених. Коли дивишся зсередини дискурсу львівської музики, бачиш безліч очей, не лише спантеличених, а й ворожих. І хочеться лишитись на цьому острові й ніде не плисти. Але час, знаєте, як ріка.
Отар Довженко