ФЛЮГЕРИ ЛЬВОВА (ост унд вест)

Фестиваль – це майже завжди щось велике, шумне, з вогнями, і рекламними щитами, і пароплавами, і великими екранами, і мегаватами, і журналістами, і пивом, і рокерами, і реперами, і байкерами, і вахтерками, і феєрверками..., ...і чоловічками-з-моторчиками, і чоловічками-з-гальмами, і бандуристами, і художниками, і поляками, і вертепом-з-діяспори, і кабаретою-з-парижу, і французами-із-грузії, і гуцулами-із-чехії, і мертвими півнями, і живими півнями, і ненародженими півнями, і Небораком, і дітьми, і Кауфманом, і акторами, і тим-хто-хоче-передати-привіт-мамі, і, звісно, всіма тими, кого перелічити просто неможливо, але які запросто вміщаються у внутрішньому дворику ратуші, то складаючись, неначе картонна дитяча абетка, то являючи одне по однім свої образи, немов колода карт або портативний телевізор «Юпітєр».
Якщо повикреслювати з переліку усе, чого насправді на фестивалі «Флюгери Львова» не було, але про які я вдало прибрехала, лишиться відсотків вісімдесят. І ще щось додасться. У просторі це зайняло, як вже було сказано, кілька квадратних метрів внутрішнього двору львівської ратуші. В часі – два дні. В людино-одиницях – дюжина гуртів і один театр. Досить компактно і з непоганим коефіцієнтом корисної дії.
Чому дивувалися самі:
Сучасний Ворон – а) темпові, який узяли несподівано для себе і б) політкоректності львів’ян, які чомусь чемно проігнорували заклики до політичної реформи. Найпевніше, просто замислилися, яку ж це політреформу мали на увазі Ворони? Чи ту, що пропонував Леонід Данилович, чи ту, що пропонував Мороз, чи вже якусь інакшу?
Ойра – своїй ролі «чотирьох Ярок» (за висловлюванням поважної Мами, пані Галини, яка стерегла Надольського, щоб си ніде не подів, бо мав ще з Плачами нині же грати). Отже, одна Ярка = чотирьом харків’янкам – і плюс витягти з Парагваю Футорського – от вам і старий добрий Мертвий Півень.
Сам Мертвий Півень – а) присутності і конкурентоспроможності живого півня, який спровокував ціле паломництво журналістів, що бажали сфотографуватися, поцікавитися творчими планами, взяти інтерв’ю; б) придуркам з першого ряду, які у перервах між піснями чомусь скандували: «Kle-pi-sko, Kle-pi-sko!»
Чим дивували:
Сучасний Ворон – очманілим другим диханням. Оте саме маля зі скрипкою, яке щойно скаржилося, що йому рук не підняти після першої в своїм житті сорокахвилинної гри, під час джем-сейшену не опускало смичка й на мить, нестямно імпровізувало, а під кінець ще й намагалося читати полякам Гайдамаків.
Гуррт Мандрівних Дяків Вертеп: а) привітанням. Дяки з Дніпропетровську чомусь привітали з «професійним святом міста» спершу гостей Львова, а тоді вже й самих львів’ян. «Прошу до оселі, дорогий друже Карлсоне! ...ну і ти, Малий, теж заходь»; б) солідністю. За останні кілька років Вертеп зріс, набрав упевненості й вагомості, записав два кліпи, зменшив кількість використаних екзотичних інструментів на користь гармонічному звучанню, тричі перехворів свинкою, скарлатиною, Гайдамаками, Депешмодами, Раммштайном, зірковою хворобою, анорексією і булімією. Все це не могло не позначитися на якості звучання.
Мертвий Півень – звісно, вигадкою почати концерт о дев’ятій ранку. То було алюзією на старі добрі часи, коли Півні звикле будили львівян зраночку по радіо. Але все одно не лізе ні в які рамки, бо то хіба самий дохлий півень прокинеться о такій пізній порі. Перформанс треба було сміло починати о четвертій рана, львів’яни б усе одно прийшли, вони такі. От тільки Чайці було б трудно: чайка – не півень, йому і о дев’ятій було зарано.
Ойра – багатогранністю. Про цей дівчачий вокальний квартет не можна сказати, що вони грають в якомусь певному стилі, співати вони навчені, як видно, у серйозних класах, а тому вміють все. Їм сказали, що буде джаз-фолк-рок фестиваль, вони й привезли програму із трьох відділень. Де взяли, там поклали. Написано рок – узяли гітарку, написано фолк – завібрували голосами бабусь-автенок із фонду етнографічних експедицій.
Klepisko: а) найрізноманітнішим фолком: не тільки польським, але й південно-американським, жидівським, а особливо – французьким, підозріло подібним до грузинської лезгинки; б) найекзотичнішими інструментами із найекзотичішим звучанням: то химерна дудка з однією струною на згині, яка бемкала, немов якийсь тулумбас, то здоровезний видовбаний кривий стовбур, сопілочка у півцентнера вагою, яка чомусь видавала звуки, подібні до дримби. Менше з тим, Klepisko – просто дивували.
І то було далеко не все, про що варто розказати, але на жаль, ми маємо всього чотири ока і потяг за квадранс п’ята, а через те все, що стосується фолк-проектів Бай і У Неділю Рано, а також і вечірніх джазістів (C&K Vocal, Сьомий Звук, Dzyga Jazz Quintet), ми вам не розкажемо. Лишень за «Tolhaje» знаємо майже напевне, що це жива напівлегенда, яка нинішнього вигляду («elementy artrocka, freejazzu i muzyki drum’n’bass») зазнала після приєднання до польських засновників підкріплення з музик Підкарпаття, зокрема і виняткової вокалістки Марисі Юрчишин. І що саме джаз, польський, український, в дійсності який завгодно, менше за все потребує розмов про себе, як явище вічно прекрасне і максимально актуальне просто в момент виконання :). Оскільки рецепт напрошується сам собою, нам залишається лише своєчасно нагадати вам, в якому місті й під чиї сурми прокинутися наступного разу. Сурми, ясна річ, будуть наші.