![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
(no subject)
Давно не викладала дитячих оповідань, а тут свіже чогось захотілося викласти. Даю під кат, розуміючи вузькість цільової аудиторії. Називається...
Вороги
Влітку в ліску так гарно... Навіть шкода їхати на ціле літо до бабусі, полишати таку красу. Тільки трошки-трошечки ліскового літа мені дістається, поки у мами та її учнів не закінчаться всі екзамени.
Лісок о всякій порі чудовий. Восени ми з Лєнкою не злазимо з кущів глоду. Дарма, що глід колючий, просто залізати треба обережно. Зате ягоди які! Ледь-ледь солодкі, смачнющі, аж язик дубіє! Можна ще збирати жолуді і робити з них чоловічків. А гриби? Яке це щастя - гриби!
Навесні грибів нема, зате квітів багато. Фіалки пахнуть найкраще за всі квіти. Я троянди не люблю, і тюльпани не люблю, і півонії. Я тільки фіалки люблю і ще конвалії. Конвалії теж гарно пахнуть.
Але в будь-яку пору найкраща забава в ліску - це будувати халабуди. Я би по-справжньому хотіла жити в лісі на дереві. Щоб можна було і спати на дереві, і уроки робити на дереві. А за їжу мені були би ягоди глоду. Часом я роблю собі на дереві гарну-прегарну халабуду, хоча й знаю, що мама на дерево жити не пустить.
Звісно, гуртом робити халабуду веселіше. Ми з Ігорем і Сашком нещодавно дуже хорошу халабуду зробили, усі щілини заліпили травою, я думаю, в ній навіть під час дощу можна сидіти. Але потім нам халабуду хтось поламав. Може хлопчиська-хулігани, а може яка-небудь коза. Прив"язують в ліску кіз, а ті халабуди ламають. Нема у людей совісті, правильно бабуся каже.
Ми з Ігорем і Сашком віднедавна - портизанський загін. Ігор - наш командир. Ми вирішили вирити замість халабуди землянку і зробити там штаб. А поки що нам треба обійти наші володіння і вибрати для землянки найкраще місце.
Ви, звісно, розумієте, що найкраще місце для землянки - у непрохідних хащах. Ну, трошечки вони мають бути прохідними - треба ж нам самим туди якось потрапляти. Але для решти людей хащі мають бути справді непрохідними. На жаль, в нашому ліску такі хащі знайти дуже важко. Лісок наскрізь проглядається, ріденький весь. Лише по краях дерева та кущі ростуть густо. Отуди ми з хлопцями і пішли. Але без лопат пішли, щоб не привертати зайвої уваги. Ото ще буде клопіт ходити до нашої землянки з лопатами! Ану ж як хтось за нами простежить? Так як ми простежили за Свєткою, Вітькою та Лєнкою.
Авжеж. Отака гірка правда - ми з Лєнкою тепер в різних командах. Вона мені і словечка не сказала про їхню землянку. А ми з Ігорем та Сашком знайшли. Гуляли в ліску, та й знайшли. І простежили, що живуть там Лєнка, Свєтка і Вітька.
Ну й не треба. Ну й подумаєш. Я Лєнці теж про наш загін не скажу, якщо вона така. І вийде так, що ми їх вистежили, а вони нас - ні. Коли я про це сказала Ігорю й Сашкові, вони від радості аж на руки поставали!
Зайшли ми далеко, аж на самий край ліску. Залізли в найгустіші хащі і перевіряємо: дуже непролазні чи не дуже? І якось воно так усе легко пролазиться, хоч сядь та й плач.
І раптом натрапляємо ми на таке... Ох, я просто розповісти не можу! Стоїть між лісовими кленами хатинка, самі стіни, наскрізь світяться, і даху нема. Але дарма, бо хатинка така, якої ми ще зроду не бачили! Хтось спочатку повстромляв по квадрату довгої лози, а потім такими ж лозиняками позаплітав стіни. Отак, як кошики плетуть, бачили? Або наче тин у мультику, тільки тоненький і палички переплетені ріденько.
А всередині диво-хатини лежав цілий оберемок лози і на додачу пачка з-під цигарок.
- Давайте пачку заберемо? - запропонував Сашко. Буде як трофей.
- А давайте лозу заберемо! І замість землянки зробимо собі такий самий будиночок!
- Не треба - кажу. - Це ж чиєсь. Ми ж не хулігани.
Тільки ми зібралися йти, як почули кроки по шарудкій траві і голоси. Хтось іде! Ми шаснули в кущі і причаїлися.
За мить до халабуди підійшли троє хлопців. Я їх знала, вони вже в п"ятому класі вчаться, моя мама теж у них уроки веде. Хлопці стояли і пильно оглядалися навколо. От лихо, не тільки ми їх почули, але й вони нас! Ігор подав знак і ми почали нечутно повзти назад. Але, видно недостатньо нечутно, бо п"ятикласники вмить зорієнтувалися і полізли за нами.
- Оно вони, лови! - Почула я. І ми побігли.
Для ходіння воно звісно хащі зовсім не такі й непролазні, але для бігання... Словом, тяжко зізнаватися, але вони нас упіймали.
Войовничі, але безпомічні, із заламаними руками, йшли ми у полон. Я кілька разів пробувала перехитрувати свого мучителя, що мене вів, і вирватися, але він був хитрий... Нарешті вони завели нас до свого прегарного плетеного будиночка, і головний суворо спитав:
- Ану кажіть, що ви тут робили?
- Ми гуляли - каже Ігор. - А тут ваша халабуда.
- Очна ставка! - пояснив своїм друзям головний п"ятикласник і запитав уже мене:
- Кажи тепер ти, що ви тут робили?
- Ми тільки подивилися, як вона зроблена. Ми не знали, що тут халабуда. Ми не ламали, тільки подивилися! - Сказала я.
- Ми ж нічого не ламали! Можете подивитися, навіть пачка сигаретна точно на тому місці лежить! Ми тут нічого не чіпали! - знов заговорив Ігор.
Старший втупився в сигаретну пачку і почав міряти пальцями відстань від пачки до стінки. Чи й не чи! Можна подумати, він точно знав, як вона лежала. То йому тільки хотілося показати, що він хтозна-який детектив. Нарешті він ідірвався від пачки і оголосив:
- Добре, ви правда нічого не чіпали і ми вас пуситимо. Але ви маєте поклястися, що більше ніколи сюди не прийдете і нікому про нашу халабуду не скажете.
Ми мусили поклястися кров"ю, землею і Леніним.
- А тепер гуляйте звідси. І дивіться, якщо побачу, що щось не так, начувайтеся! Я твою маму знаю!
Це він мені сказав. Авжеж, він мою маму знає...
Ми мовчки пішли додому. П"ятикласники провели нас до середини ліску, а потім пішли собі городами додому.
- Гарна у них все-таки халабуда - озвався Ігор. - Треба й собі таку зробити.
Мене душила злість. Як він може так мирно говорити про халабуду, коли щойно ми так ганебно потрапили у полон? І навіть не втекли з полону (це було б зовсім не ганебно). Найгірше те, що нас просто собі відпустили! Навіть крихти відваги не довелося проявити.
- А знаєте, що? - раптом сказала я - Ходімте!
І рішуче повернула назад. Я врятую бойову честь нашого загону, чого б це мені не коштувало!
- Куди? - тільки й спитав Сашко.
- Назад!
Ми прибігли на те саме місце. Я схопилася за найбільшу лозину, рішуче висмикнула її і поклала на оберемок.
- Ми ж поклялися! - запротестував Ігор.
- Ну то й що, що поклялися? Це ж вороги! Це була наша воєнна хитрість. Та допомагайте ж!
Ми поставили Сашка "шубою", щоб коли хтось надходитиме, він швидко й тихо сказав: "Шуба-валянки повзуть!" - і ми вчасно втекли. Але перестороги були марні. Вороги, мабуть, вирішили, що ми злякаємося і більше не прийдемо. Ха-ха!
П"яти хвилин не минуло, як ми розібрали халабуду до трісочки. Про мережану хатинку нагадував тільки рівненький рядок дірочок у землі. Ми розподілили оберемки лози, мені і Ігорю більші, а Сашкові трохи менший, бо він наймолодший. І понесли додому. Тепер ми точно знали, де буде наша халабуда. Найбезпечніше для неї місце - біля мого будинку, де лісок тільки починається. Як ми раніше про це не подумали - не зрозуміло. Переваг аж три. По-перше, там справді густі дерева, підними навіть трава не росте. Гуляти туди ніхто не ходить. По-друге, наш будинок зовсім поруч, лісок починається просто за городом. Завжди можна буде приглянути. І по-третє, якщо ми все-таки викопаємо землянку, нам не треба буде ховатися з лопатою. Зробимо вигляд, що прийшли на город, викопати морквину. А як ніхто не бачить - шасть у хащі!
На обраному місці ми розчистили ділянку від сміття й опалого листя, повтикали гілочки і переплели їх, як у кошику. Це було зовсім не складно! Принесли кілька шлакоблоків замість стільців, на діряве відро поклали дошку, щоб був стіл. А в заглибини шлакоблоків позаховували нашу зброю: рогачки, пульки до них і дріт з якого можна наламати пульок.
Словом, халабуда у нас вийшла у сто разів краща, ніж у тих п"ятикласників!
- А вони сказали були: як що не так - начувайтеся. І що вони знають твою маму... - заклопотано сказав Сашко.
- Ну й нехай. Що він моїй мамі скаже? А я мамі скажу, що вони нам руки заламували! - войовниче сказала я. - Подумаєш, страшно.
Кілька днів було тихо. Аж десь через тиждень після уроків до мене підійшов один з тих п"ятикласників і сказав, щоб я йшла за ним.
- Не піду! - крикнула я. Спробуй ще мене спіймай! Може знову руки заламувати будеш?
- Я не буду тебе ловити. І руки заламувати не буду. Нашу халабуду хтось розібрав, і ми хочемо з"ясувати, хто. Твої хлопчаки уже з нашими сидять. І вони не виривалися, і ми їх не тримали, вони самі прийшли. І тебе я тримати не буду, чесно. Ходімо.
Якась була ситуація така... Геть мені незрозуміла. Якщо героя ловлять - герой має всіх обдурити і втекти, дуже спритно. Якщо героя тримають - герой має відбиватися. А якщо герою просто пропонують кудись піти? І не тримають, і руки не зв"язують? Це може бути така пастка, але герой не буде ж боятися! Я вирішила, що мушу піти, але коли побачу, що Ігоря й Сашка там немає, одразу спритно, як герой, втечу.
На диво, Ігор і Сашко були там. І, що найобурливіше, вони мирно собі балакали з нашими ворогами. От, зрадники!
- Тепер скажіть чесно, ми вас бити не будемо - це ви вкрали наш халабуду?
Я вже вирішила була, що мовчатиму, як справжній партизан. Але після того, як я бачила цю мирну бесіду, я вже й сама не знала, що маю робити.
- Це я сказала Ігорю і Сашку, що ми повинні зробити набіг на вашу халабуду - сказала я. Принаймні, у цьому було щось хоробре.
Сашко й Ігор похнюпилися. Ага! Так вам і треба, зрадникам.
- Але навіщо? - скинув руками головний. - там цієї лози росте - на сто халабуд вистачить. Ви що, не бачили?
- Бачили - понуро сказав Сашко.
- То навіщо ви нашу розібрали? Ми знаєте скільки над нею працювали?
- Бо ви - вороги - бовкнула я.
- Чому ми - вороги? - щиро здивувався старший п"ятикласник.
Він чекав якоїсь відпоіді, а я ніяк не могла придумати нічого розумного. Сашко й Ігор теж мовчали. Чому вороги? Чому ж вороги? От дурне ж запитання. Що я маю відповісти?
Вороги
Влітку в ліску так гарно... Навіть шкода їхати на ціле літо до бабусі, полишати таку красу. Тільки трошки-трошечки ліскового літа мені дістається, поки у мами та її учнів не закінчаться всі екзамени.
Лісок о всякій порі чудовий. Восени ми з Лєнкою не злазимо з кущів глоду. Дарма, що глід колючий, просто залізати треба обережно. Зате ягоди які! Ледь-ледь солодкі, смачнющі, аж язик дубіє! Можна ще збирати жолуді і робити з них чоловічків. А гриби? Яке це щастя - гриби!
Навесні грибів нема, зате квітів багато. Фіалки пахнуть найкраще за всі квіти. Я троянди не люблю, і тюльпани не люблю, і півонії. Я тільки фіалки люблю і ще конвалії. Конвалії теж гарно пахнуть.
Але в будь-яку пору найкраща забава в ліску - це будувати халабуди. Я би по-справжньому хотіла жити в лісі на дереві. Щоб можна було і спати на дереві, і уроки робити на дереві. А за їжу мені були би ягоди глоду. Часом я роблю собі на дереві гарну-прегарну халабуду, хоча й знаю, що мама на дерево жити не пустить.
Звісно, гуртом робити халабуду веселіше. Ми з Ігорем і Сашком нещодавно дуже хорошу халабуду зробили, усі щілини заліпили травою, я думаю, в ній навіть під час дощу можна сидіти. Але потім нам халабуду хтось поламав. Може хлопчиська-хулігани, а може яка-небудь коза. Прив"язують в ліску кіз, а ті халабуди ламають. Нема у людей совісті, правильно бабуся каже.
Ми з Ігорем і Сашком віднедавна - портизанський загін. Ігор - наш командир. Ми вирішили вирити замість халабуди землянку і зробити там штаб. А поки що нам треба обійти наші володіння і вибрати для землянки найкраще місце.
Ви, звісно, розумієте, що найкраще місце для землянки - у непрохідних хащах. Ну, трошечки вони мають бути прохідними - треба ж нам самим туди якось потрапляти. Але для решти людей хащі мають бути справді непрохідними. На жаль, в нашому ліску такі хащі знайти дуже важко. Лісок наскрізь проглядається, ріденький весь. Лише по краях дерева та кущі ростуть густо. Отуди ми з хлопцями і пішли. Але без лопат пішли, щоб не привертати зайвої уваги. Ото ще буде клопіт ходити до нашої землянки з лопатами! Ану ж як хтось за нами простежить? Так як ми простежили за Свєткою, Вітькою та Лєнкою.
Авжеж. Отака гірка правда - ми з Лєнкою тепер в різних командах. Вона мені і словечка не сказала про їхню землянку. А ми з Ігорем та Сашком знайшли. Гуляли в ліску, та й знайшли. І простежили, що живуть там Лєнка, Свєтка і Вітька.
Ну й не треба. Ну й подумаєш. Я Лєнці теж про наш загін не скажу, якщо вона така. І вийде так, що ми їх вистежили, а вони нас - ні. Коли я про це сказала Ігорю й Сашкові, вони від радості аж на руки поставали!
Зайшли ми далеко, аж на самий край ліску. Залізли в найгустіші хащі і перевіряємо: дуже непролазні чи не дуже? І якось воно так усе легко пролазиться, хоч сядь та й плач.
І раптом натрапляємо ми на таке... Ох, я просто розповісти не можу! Стоїть між лісовими кленами хатинка, самі стіни, наскрізь світяться, і даху нема. Але дарма, бо хатинка така, якої ми ще зроду не бачили! Хтось спочатку повстромляв по квадрату довгої лози, а потім такими ж лозиняками позаплітав стіни. Отак, як кошики плетуть, бачили? Або наче тин у мультику, тільки тоненький і палички переплетені ріденько.
А всередині диво-хатини лежав цілий оберемок лози і на додачу пачка з-під цигарок.
- Давайте пачку заберемо? - запропонував Сашко. Буде як трофей.
- А давайте лозу заберемо! І замість землянки зробимо собі такий самий будиночок!
- Не треба - кажу. - Це ж чиєсь. Ми ж не хулігани.
Тільки ми зібралися йти, як почули кроки по шарудкій траві і голоси. Хтось іде! Ми шаснули в кущі і причаїлися.
За мить до халабуди підійшли троє хлопців. Я їх знала, вони вже в п"ятому класі вчаться, моя мама теж у них уроки веде. Хлопці стояли і пильно оглядалися навколо. От лихо, не тільки ми їх почули, але й вони нас! Ігор подав знак і ми почали нечутно повзти назад. Але, видно недостатньо нечутно, бо п"ятикласники вмить зорієнтувалися і полізли за нами.
- Оно вони, лови! - Почула я. І ми побігли.
Для ходіння воно звісно хащі зовсім не такі й непролазні, але для бігання... Словом, тяжко зізнаватися, але вони нас упіймали.
Войовничі, але безпомічні, із заламаними руками, йшли ми у полон. Я кілька разів пробувала перехитрувати свого мучителя, що мене вів, і вирватися, але він був хитрий... Нарешті вони завели нас до свого прегарного плетеного будиночка, і головний суворо спитав:
- Ану кажіть, що ви тут робили?
- Ми гуляли - каже Ігор. - А тут ваша халабуда.
- Очна ставка! - пояснив своїм друзям головний п"ятикласник і запитав уже мене:
- Кажи тепер ти, що ви тут робили?
- Ми тільки подивилися, як вона зроблена. Ми не знали, що тут халабуда. Ми не ламали, тільки подивилися! - Сказала я.
- Ми ж нічого не ламали! Можете подивитися, навіть пачка сигаретна точно на тому місці лежить! Ми тут нічого не чіпали! - знов заговорив Ігор.
Старший втупився в сигаретну пачку і почав міряти пальцями відстань від пачки до стінки. Чи й не чи! Можна подумати, він точно знав, як вона лежала. То йому тільки хотілося показати, що він хтозна-який детектив. Нарешті він ідірвався від пачки і оголосив:
- Добре, ви правда нічого не чіпали і ми вас пуситимо. Але ви маєте поклястися, що більше ніколи сюди не прийдете і нікому про нашу халабуду не скажете.
Ми мусили поклястися кров"ю, землею і Леніним.
- А тепер гуляйте звідси. І дивіться, якщо побачу, що щось не так, начувайтеся! Я твою маму знаю!
Це він мені сказав. Авжеж, він мою маму знає...
Ми мовчки пішли додому. П"ятикласники провели нас до середини ліску, а потім пішли собі городами додому.
- Гарна у них все-таки халабуда - озвався Ігор. - Треба й собі таку зробити.
Мене душила злість. Як він може так мирно говорити про халабуду, коли щойно ми так ганебно потрапили у полон? І навіть не втекли з полону (це було б зовсім не ганебно). Найгірше те, що нас просто собі відпустили! Навіть крихти відваги не довелося проявити.
- А знаєте, що? - раптом сказала я - Ходімте!
І рішуче повернула назад. Я врятую бойову честь нашого загону, чого б це мені не коштувало!
- Куди? - тільки й спитав Сашко.
- Назад!
Ми прибігли на те саме місце. Я схопилася за найбільшу лозину, рішуче висмикнула її і поклала на оберемок.
- Ми ж поклялися! - запротестував Ігор.
- Ну то й що, що поклялися? Це ж вороги! Це була наша воєнна хитрість. Та допомагайте ж!
Ми поставили Сашка "шубою", щоб коли хтось надходитиме, він швидко й тихо сказав: "Шуба-валянки повзуть!" - і ми вчасно втекли. Але перестороги були марні. Вороги, мабуть, вирішили, що ми злякаємося і більше не прийдемо. Ха-ха!
П"яти хвилин не минуло, як ми розібрали халабуду до трісочки. Про мережану хатинку нагадував тільки рівненький рядок дірочок у землі. Ми розподілили оберемки лози, мені і Ігорю більші, а Сашкові трохи менший, бо він наймолодший. І понесли додому. Тепер ми точно знали, де буде наша халабуда. Найбезпечніше для неї місце - біля мого будинку, де лісок тільки починається. Як ми раніше про це не подумали - не зрозуміло. Переваг аж три. По-перше, там справді густі дерева, підними навіть трава не росте. Гуляти туди ніхто не ходить. По-друге, наш будинок зовсім поруч, лісок починається просто за городом. Завжди можна буде приглянути. І по-третє, якщо ми все-таки викопаємо землянку, нам не треба буде ховатися з лопатою. Зробимо вигляд, що прийшли на город, викопати морквину. А як ніхто не бачить - шасть у хащі!
На обраному місці ми розчистили ділянку від сміття й опалого листя, повтикали гілочки і переплели їх, як у кошику. Це було зовсім не складно! Принесли кілька шлакоблоків замість стільців, на діряве відро поклали дошку, щоб був стіл. А в заглибини шлакоблоків позаховували нашу зброю: рогачки, пульки до них і дріт з якого можна наламати пульок.
Словом, халабуда у нас вийшла у сто разів краща, ніж у тих п"ятикласників!
- А вони сказали були: як що не так - начувайтеся. І що вони знають твою маму... - заклопотано сказав Сашко.
- Ну й нехай. Що він моїй мамі скаже? А я мамі скажу, що вони нам руки заламували! - войовниче сказала я. - Подумаєш, страшно.
Кілька днів було тихо. Аж десь через тиждень після уроків до мене підійшов один з тих п"ятикласників і сказав, щоб я йшла за ним.
- Не піду! - крикнула я. Спробуй ще мене спіймай! Може знову руки заламувати будеш?
- Я не буду тебе ловити. І руки заламувати не буду. Нашу халабуду хтось розібрав, і ми хочемо з"ясувати, хто. Твої хлопчаки уже з нашими сидять. І вони не виривалися, і ми їх не тримали, вони самі прийшли. І тебе я тримати не буду, чесно. Ходімо.
Якась була ситуація така... Геть мені незрозуміла. Якщо героя ловлять - герой має всіх обдурити і втекти, дуже спритно. Якщо героя тримають - герой має відбиватися. А якщо герою просто пропонують кудись піти? І не тримають, і руки не зв"язують? Це може бути така пастка, але герой не буде ж боятися! Я вирішила, що мушу піти, але коли побачу, що Ігоря й Сашка там немає, одразу спритно, як герой, втечу.
На диво, Ігор і Сашко були там. І, що найобурливіше, вони мирно собі балакали з нашими ворогами. От, зрадники!
- Тепер скажіть чесно, ми вас бити не будемо - це ви вкрали наш халабуду?
Я вже вирішила була, що мовчатиму, як справжній партизан. Але після того, як я бачила цю мирну бесіду, я вже й сама не знала, що маю робити.
- Це я сказала Ігорю і Сашку, що ми повинні зробити набіг на вашу халабуду - сказала я. Принаймні, у цьому було щось хоробре.
Сашко й Ігор похнюпилися. Ага! Так вам і треба, зрадникам.
- Але навіщо? - скинув руками головний. - там цієї лози росте - на сто халабуд вистачить. Ви що, не бачили?
- Бачили - понуро сказав Сашко.
- То навіщо ви нашу розібрали? Ми знаєте скільки над нею працювали?
- Бо ви - вороги - бовкнула я.
- Чому ми - вороги? - щиро здивувався старший п"ятикласник.
Він чекав якоїсь відпоіді, а я ніяк не могла придумати нічого розумного. Сашко й Ігор теж мовчали. Чому вороги? Чому ж вороги? От дурне ж запитання. Що я маю відповісти?
no subject
no subject
от ми були дурні!
no subject
Стільки теплих спогадів викликає одне слово
no subject
no subject
Дякую.
no subject
no subject