так треба

скачала інструменталку, яку дуже любила в 15 років.
два слова: яке убозтво... навіть не називатиму, що то було.

а вчора дивилися Портрет Доріана Грея. Дивно, як тим голівудникам вдається спростити усьо до раз-два-три... Втім, фільм все одно естетний. причому кадри, де нема людей виглядають крутіше за кадри, де люди є. А як красиво передається зміна часів, поколінь...
Актор, який грає Доріана, коли бентежиться, схожий на Шеву. Це Марта помітила.
А я подумала, Грей же ж вроді означає зокрема й сивий? Може це якась така авторська гра, каламбур? Ніхто не знає?

я ще думала, ну чому його нема в прокаті, це ж програма шкільна! Виявляється для шкільної програми там трохи забагато цицьок. воно конєшно не біда, але вчительки не схочуть.

Коли я була зовсім мала і гостювала в бабусі, мені часто бувало нудно. Там я привчилася читати товсті книжки. Хоча і їх було мало.
Зате там були цілі стопки журналу Піонер. Він мене цікавив тільки завдяки двом рубрикам: Весела перерва (смішні фрази з дитячих творів) і головоломки - Ума палата. Ці рубрики я любила пристрасно. Решта в ті часи являла собою купу заполітизованої нудятіни, ну і до літературної частини я часом докопувалася, але то пізніше.
Якийсь рік я багато малювала. Замальовувала степові квіти, які там росли і малювала ілюстрації до того, що вичитувала в тих журналах. Ілюстрації пам"ятаю краще, ніж читане.
Але найчіткіше пам"ятаю аркушик, закапаний моїми дитячими сльозами з віршиком про собаку, руду бездомну собаку. Я знала його напам"ять і зараз можу відтворити майже весь. Нічого в ньому особливого не було, насправді, але як він мене тоді штирив...
Бабуся до книжок і журналів ставилася без пієтету. Взимку, коли важко було з розтопкою, попалила багатенько того добра. Я їй наївним чином помстилася, вимагаючи усних казок щовечора, аж до повного виснаження, і слово "хррр..." було найпопулярнішим у її казках.

А тепер, нарешті, якась добра людина почала ті Піонери масово викладати в мережу (http://journal-club.ru). я спамповую їх пачками, гортаю у вільні хвилини, але хвилин так мало, що я наразі тільки до середини другого номера дійшла. І так над ними трушуся, як дурна, навіть часом думаю: ну чого ти їх не встигаєш читати? От візьмеш і вмреш, і ніколи-преніколи не знайдеш вірша про собаку.

Ну не дурне?)))))

Давно не бавилася, то взяла флешмобчик від anna_amargo
(правила: мені дають ім"я, я пишу про нього всю-превсю правду і роздаю імена іншим.
anna_amargo дала мені ім"я Юрій.

Юріями я була оточена з дитинства. І дотепер мені не траплялося жодного поганого Юрія. А як і траплялися може, то мимохідь і швидко забулися. Тому писатиметься легко і приємно.
Отож, Юріями я була оточена з дитинства. Маминого наймолодшого брата звали Юрієм, і татового старшого брата звали Юрієм. Любила я обох і важко сказати, кого більше.

Перший звався Юра-маленький, він був підлітком і йому не влом було гратися зі мною. Він розповідав мені казку про Івасика-Телесика і ганявся, прикидаючись зміючкою Оленкою.
Потім він закінчив школу. Пам"ятаю, як мене взяли на церемонію вручення атестатів, а там було так нудно, що я розревлася. Коли дурні дорослі стали мене питати, чого я плачу, мені стало соромно, що я плачу з нудьги, що я можу нудитися серед усіх цих урочистостей, і я збрехала. що плачу через те, що наш Юра - маленький. Дорослі передбачувано засміялися і стали мене втішати, що він виросте.
А я, мабуть, якби розуміла, плакала б від того, що він уже великий. Скоро він став кудись іти вечорами. Я все просилася з ним, а він чогось не брав мене. Казав, що йде рахувати зірки. Після цього моє бажання взяти участь у цьому, ясно, зростало в сотню разів, я ж і вдома найдужче на світі любила прогулянки під зоряним небом з батьками. Сказали б уже чесно, що він до дівки ходе... Дівка мені - що? Нецікаво зовсім.

Натомість Юра-великий не переставав мною цікавитися і любити мене ніколи. У нього був діабет і він робив сам собі уколи (річ, яка мене вражала). У нього був зелений Запорожець, і я з піною коло рота сперечалася з сусідським хлопчаком що "у нас машина краща!!!" У нього були син і дочка старші за мене. І я постійно знала, що він мене любить. Він багато розмовляв зі мною. Позичав мені книжки. Постійно брав із собою, коли мав десь їхати у господарських справах. Часом сиділа на камені біля будинку і чекала, коли він приїде. Коли я в років 11 замислилася про смерть, він виявився одним із трьох найдорожчих людей, яких я найбільше боялася втратити. Але його я втратила першим. Якраз коли йшли мої випускні іспити.

Юра Георгієвський. Був такий приятель у літклубі і в театралці. Обдарований з усіх боків, десь богемний. З тих, що вчилися в гімназії, я їх дуже поважала, вони були джерелом перших моїх знань про багатьох крутезних письменників, музикантів, загалом тямили в культурі й мистецтві, я в той час між ними була така неосвічена парася.
А на 4 курсі він ні сіло ні впало покінчив із собою.

Юра Ганошенко. Друг, якого поважаю без жодної зернини скепсису, а це тут і зараз уже рідкість. Поки ще були філологи, таких друзів було більше. Компетентних, таких, які вчаться не з примусу і без нудьги, яким багато що цікаво в світі, які знають більше за мене. У таких питаєш думки не для того, щоб "зробити їм приємне".
Подобається в ньому - розум, вірші і почуття гумору. Подобається навіть коли він скубеться з мене. Не подобається присікуватість і снобізм. Він ходить на якісь спортивні заняття, пильнує за тим, як вдягається - і дістає мене вимогами також пильнувати, у що я вдягаюся. Через це я злюся і часто почуваю себе якоюсь другосортною, починаю комплексувати, що може виглядаю нечистоплотно і взагалі смерджу. Блін, як це мене бісить, ліпше би завів спеціальну власну дівку і повчав її :(
Втім, коли я шукаю когось, із ким поговорити було б цікаво, вибір падає однак насамперед на нього.

Юра Міняйло. Один з друзів, яких я успадкувала від батька. Такий спадок найдорожчий. Їх четверо - і батько може бути спокійний: я захищена.
він був батьків дрг дитинства. Йому зараз років 55. Мав серйозні проблеми з алкоголем, саме батько допоміг йому виборсатися, і це той випадок, коли точно знаєш: назад людина не повернеться. Нереально працьовитий. Покинувши пити і взявшися за роботу, став заможним селянином. Балакучий - страх, коли він у товаристві - чути тільки його)

У школі всяка гра - як епідемія, за півдня увесь клас захоплений одною забавкою. То кілька днів поспіль усі бігають з хитро скрученими з паперу "пєстіками" (пістолетами), то плюються пластиліном через трубочки, то грають у хрестики-нолики.

Одна із найцікавших забавок, що скрашували нам уроки природознавства і співів, - це були "мультіки". Береться подвійний листок з зошита, розрізається уздовж навпіл або на третину. Тобто, так, щоб складені на згині аркуші не розділялися. На нижньому аркуші малювали буратіно із занесеною над чурбаком сокирою, на верхньому, строго по лініях, що "просвіщалися" через папір повторювали цього ж буратіно, але уже з опущеною сокирою. Потім верхній аркуш накручували на ручку до місця згину. А далі, рухали ручкою туди-назад, розгортаючи і загортаючи скручений аркуш. Буратіно починав рубати дрова. Чому саме цей сюжет був найпопулярнішим, досі не знаю. Канібалізм якийсь))))

Потім анкети друзів. Там неодмінно мав бути загорнутий у трикутник аркуш із написом "секрет". Всередині "секрету" за всіма правилами мусив бути напис:
"Ах ти рижая кобила,
Ти зачем секрет открила?"

А ще малювали палац із напівкруглими дверцятками. Дверцятка розколупувалися ручкобю так, щоб відкривалися, а за ними були принцеси. Найбільш романтичні діти (як я, наприклад) зверху на віконцях писали "дзеркало", а вза ними була волохата мавпа.

Гадалочки робилися так. Квадратний шмат паперу, всі 4 кути загинаємо досередини, перевертаємо, знов загинаємо всі квадрати, перевертаємо і просовуємо пальці під хрестоподібну щілину посередині, вказівні і великі, на кожен кутик по пальцю. На кожен з 8 сегментів всередині писали, скажімо, назви машин: жигулі, волга, запорожець, камаз, і неодмінно інвалідка. Потім пропонували комусь погадати Охочий мав назвати число. Стільки разів треба було проробити нехитру вправу: розведені пальці вказівні разом, великі разом - розведени пальці правої і лівої руки. Потім читали, яка машина тобі випала. Всі дуже тішилися, якщо випадала інвалідка. Це була така ж загальна радість, як у вас, дорослих, "гвалтівничок" у грі в мафію.

Бавилися в комікси. Теж чомусь правила нав"язували сюжет: схематичний кораблик і матроси на ньому. Один мав неодмінно впустити бескозирку у воду. Нагорі у бочці неодмінно мав сидіти інший і кричати "Земля!". З нього і починали, а потім по черзі домальовували "пузирі" зі словами. Все це робилося на одному малюнку, тому комікс був зрозумілий лише в динаміці.

Єдина книга, яка справді змінила моє життя - це була прочитана в підлітковому віці "Над прірвою в житі".
Після цієї книжки я стала регулярно чистити зуби.

Давно не викладала дитячих оповідань, а тут свіже чогось захотілося викласти. Даю під кат, розуміючи вузькість цільової аудиторії. Називається...

Вороги
( Read more... )

Ліда Іванівна нам загадала написати твір на тему "Як я врятував пташеня, що випало з гнізда". Або ще можна було не про пташеня, а про кошеня. Мені так соромно було, бо я ніколи не рятувала таких пташенят, я тільки раз бачила синичат у гнізді, але вони ніяк не могли випасти, бо гніздо було на самому дні труби, що правила нам за стовпчик від паркана. І ще бачила ластів"ят у бабусі під стріхою, але вони теж не випадали, бабуся каже, що мати-ластівка прив"язує ластів"ят за ноги до гнізда і ті випасти не можуть.
Отже, ніякого твору я написати не могла. Це була б підла брехня. А знаєте, як страшно, коли вчителька каже щось написати, а ти не можеш?
Я півуроку сиділа і думала що мені робити, поки Ліда Іванівна не побачила, що я не працюю. Тоді вона спитала, чого це я не пишу. І я пояснила, що не можу, бо не рятувала ніяких пташенят. Ліда Іванівна сказала: Овва! Ну то напиши, як би ти діяла, якби нібито рятувала.
Я так і написала, просто вставляла у кожне речення одне слово "нібито", а часом і кілька. І так вийшло, що я написала по-правді. Тільки Ліда Іванівна нічого мені на мій твір не сказала, хоч він і вийшов задуже короткий і якийсь трохи ненормальний, а тільки похвалила Толю Кота, який написав про бездомне собача.
А от Лєнка сказала, що я дурна, бо могла би дуже гарно написати про нашу мишу і то все була би правда. Лєнка дуже гарно придумала, я написала все про нашу мишу, але Ліда Іванівна ніколи більше про той твір нас не запитувала, так що він у мене так і лишився.

Ігорю і Сашкові пощастило, у них між віконними рамами миша живе. Не звичайна миша, яких дівчата і вчительки бояться, а дика. У неї шерстка гарна, оксамитова яскравого коричневого кольору. Ігор хотів мишу дістати і вбити, а я хотіла мишу погодувати, але нам це не вдалося, бо між рамами вікна ніяк не залізеш. Зате мишею дуже зручно милуватися, можна роздивитися, які у неї лапки і зовсім короткий хвіст. Я думаю, це мишеня-мандрівник. Дуже цікаво, де воно було і що бачило, доки не влізло між рамами.
У нас дома теж живуть миші, але я вам того не казала, домовилися? Бо мама не любить, щоб люди знали, як у нас у хаті, це з тих пір як один мамин учень в школі з нас насміявся, що у нас книжок багато. Але він дурний, бо багато книжок - цим навпаки пишатися треба. Не розумію, чому мама цього йому не сказала...
Миші гірші за книжки. Через мишей мама мені не дозволяє чіпати лялькову швейну машинку. Бо по ній миші лазили. І свариться, коли я беру книжки з шафи, бо в щілину теж може миша залізти. І тоді як вона туди залізе, неодмінно всі книжки погризе. Я зовсім не хочу, щоб мені миші книжки погризли, але брати їх з шафки я все одно хочу і тому роблю це крадькома від мами.
Найгірше, що може зробити миша - це перегризти електричні дроти. Електрика дуже небезпечна! Якось я взяла млинок на каву, щоб перемолоти трохи цукру на пудру. Просто у мене була жуйка, вже несолодка, і я хотіла до жуйки домішати трохи цукрової пудри. Простий цукор для цього не годиться, бо він потім у жуйці хрускотить і висипається. Отже, я увімкнула млинок, а він мене як цьопне у палець! я ледве не перекинула, ото б була біда, якби я ще й млинок розбила і цукор розсипала! А то миша дріт погризла і через це струм зміг вилізти у дірки. Тато подивився і замотав погризений дріт у синій ізоляційний пластик. Він липкий такий, кінці стирчать, негарно зовсім, але електрика більше не вдарить.
Я Лєнці розповіла про жуйку і про мишу, а Лєнка сказала, що миші завжди дроти від усяких приладів гризуть. Це тому що у пластик, яким ці дроти ізолюють, домішують сир. Миші пахне сиром і вона починає дріт їсти. І часом, як дуже необережно їстиме, її може струмом вдарити і миша так і вмре з дротом в зубах. Я не повірила, але Лєнка сказала, що сама сто раз бачила мертвих мишей із дротом у зубах. Я дома понюхала дріт кавового млинка, але він зовсім не пахнув сиром. Але у мишей, я так думаю, нюх значно кращий, ніж у людини, такий, як у собак, а може і ще кращий.
Ще Лєнка навчила мене, як можна мишу спіймати по-юннатському, щоб її не мучити і не вбивати. Треба взяти велику пляшку з-під кефіру і налляти туди трохи олійки, насипати зерняток і налити води, щоб у миші все було, і їсти й пити. Потім поставити так, щоб миша могла підлізти до самого горлечка - і вона туди впаде! Коли мами не було вдома, ми з Лєнкою так і зробили і стали чекати.
Але миша все не приходила. Лєнка сказала, що то через мене, бо миша чує, як я тупаю. Насправді Лєнка незгірш тупала, навіть гучніше за мене! Тоді я замкнула хату і ми пішли в лісок.
Миша не впіймалася, навіть коли мама прийшла. Мама, мабуть, хотіла мене налаяти, бо я олією замацала половичок, але при Лєнці вона не свариться, а Лєнка дуже добре все пояснила, як наша миша впіймається і як нам добре буде без миші.

Насправді миша впіймалася аж у суботу! Я відразу з мишею побігла до Лєнки, бо не знала, куди її подіти. Ми насипали миші ще трохи насіння і підлили водички, а потім принесли мишу в пляшці назад до нас, бо Лєнка теж не знала, куди її подіти. Я запропонувала, щоб віднести мишу до лісу, але Лєнка слушно зауважила, що наша миша не лісова, а хатня і у лісі вона може порушити екологічний баланс. І взагалі, в лісі її точно хтось з"їсть, а ми цього не могли аж ніяк допустити.
Я знайшла вдома мотузку і ми прив"язали мотузку за горлечко і підвісили на прищіпці на шворку, де мама вивішує випрану білизну. Миша не знала, що ми юннати і нічим їй не зашкодимо, тому дуже стрибала в пляшці. Вона не з"їла анітрохи насіння, а крихти хліба розмазала разом з водою і олією по всій пляшці, ще й сама вся вибарбалася в олії, від чого стала схожа на колючого їжачка.
Ми сумно дивилися на мишу і вмовляли її не боятися і трохи поїсти. Але миша їсти не схотіла. Вона сиділа і тремтіла. Їй, мабуть, було ще й холодно від того, що шерстка в олії злиплася і не прикривала як слід її тільце.
Ми з Лєнкою вирішили скинути для миші ковдрочку, щоб миша могла трохи прикритися, я знайшла у себе в іграшках клаптик вовни, але він застряг збоку і миші було незручно. Тоді я принесла шматок вати. Вата всотала залишки олії і води і Лєнка закричала, що миша тепер стане їсти вату з олією і вдавиться, задихнеться! Я побігла шукати олівця, щоб дістати вату, але у нас ніяк не виходило, і олівець впав. Тоді ми пішли в лісок пошукати якогось дроту. Але коли повернулися додому, ані миші, ані пляшки уже не було на прищіпці!
Ми з Лєнкою розійшлися з важким тягарем на серці. А ввечері я чула, як мама казала татові: "Уяви, приходжу додому, а на прищіпці висить пляшка з-під кефіру. І в пляшці - жива миша, олівець і ще якесь сміття!" Я маму запитала, що вона зробила миші.
- Випустила - зітхнула мама. Звісно, випустила.

Мені вже новий портфель купили, я з ним у третій клас ходитиму. Хороший, кишеньок в ньому багато. Це мама в Районо їздила і купила. Мама сказала все зі старого портфеля в новий скласти - ручку, лінійку... Я стала вибирати старий портфель, залізла до одної кишеньки, а там - біляш. Я про нього забула, виходить, два місяці носила, а може й більше. Просто біляші такі несмачні, що я їх не їм на перерві, а лишаю на потім. А потім прибігає Волга і я їй віддаю, вона навіть інколи з"їдає. Але я часом просто забуваю, і так ношу, ношу...
В першому класі до нас на великій перерві приходила тітка з великим кошиком. У кошику були смачні пиріжки з повидлом, ще білящі і гуляші, вони однакові, тільки біляші круглі, а гуляші - трикутничком, і ще котлети з хлібом, теж смачні, особливо хліб. Нас Ліда Іванівна вишиковувала в чергу і ми кожен собі щось купували.
Потім нас стали у столову водити, туди, де старий дитсадок був. Сідаєш за стіл, а там уже стоїть миска з супом. І ти цей суп їси і їси, і кінця-краю цьому нема, а коли вже сил нема ніяких, треба підняти руку і вичителька з продовженого дня подивиться на твій суп і скаже, можна його вже лишити, чи не можна. З другою стравою сяк-так впоратися можна, її трошки, гречка чи макарони, а зрідка навіть бувають млинці. Не такі, як бабуся робить, але теж нічого. Я весь час як нас вели у столовку, думала: от якби млинці... але бували тільки макарони. А на тртю страву дають чай або компот з пиріжком. Словом, найстрашніше - це був суп.
А коли мене з продовженого забрали, мама стала мені пиріжок купувати. Але коли замість пиріжка буває біляш - куди його дінеш? Не в парту ж класти - є такі погані діти, що шкільні парти біляшами загиджують, а я так ніколи не роблю.

(чергове дитяче оповідання)
( Read more... )

Мене звуть Таня. Мені вісім років. Я ходжу в другий клас.
Коли я виросту, я в школі кажу, що буду вчителькою, як мама, але це неправда. Я взагалі не знаю, ким я хочу бути. Трошки я хочу бути письменником. Але Ліда Іванівна, наша вчителька, може сказати, що у мене трійки з письма. І взагалі, я ж не можу сказати: "Коли я виросту, я буду письменником, тому що це почесна й потрібна людям професія" - це якось зовсім по-дурному звучить. Просто я ж обдарована! Я в два роки написала вірша: "У папуги була мамуга, у мамуги була папуга". А зараз ми з татом разом віршики складаємо. Ми склали дражнилку на Вітьку Лапіна, коли Вітька мені лінійку поламав: "Вітька Лапін - імпортний дурак, він уроки учить абияк..." Я про імпортного дурака придумала, а тато - про уроки. Ну, там ще багато було, там довгий віршик.
У мене найкращий в світі тато. Ми стільки всього разом робимо! І мама теж найкраща. Хоча маму я трошки боюся, бо вона вчителька і після роботи бува приходить сердита. Але вона все одно найкраща. Вона вчителька історії, це в старших класах. Вона мене якось запитала, чи я буду любити її предмет. Я могла б сказати, що буду, але сказала правду: що не буду. Бо я про війну і революцію взагалі читати не люблю, і мультфільми про війну і революцію не люблю. Але мама не розсердилася, вона сказала, що це тому що я ще мала, але потім я виросту і все полюблю.
А тато у мене лікар у психіатричній лікарні. Я психів анітрохи не боюся. Я їх всіх знаю. Я знаю тьотю Валю, яка ходить з бантиками, хоча й доросла. У неї довга зелена сукня і дуже багато намиста на шиї, я більше ніде стільки намиста не бачила. Тьотя Валя любить намисто і я теж люблю, воно таке красиве! Ще я знаю Середу, і алкоголіків. Вони ходять незамкнені, тому що вони добрі. Тьотя Валя навіть в магазин може ходити, скільки їй заманеться.
Є ще психи замкнені, але я їх теж не боюся. Коли я після уроків іду до тата по ключ від дому, вони якраз гуляють в двох клітках обабіч стежки. А на лавках у них матраси сохнуть. Деякі просто ходять, а деякі співають. Ми з нянею раніше теж колись співали, але тепер я вголос соромлюся. Якщо я іду повз них, декякі кричать: "Петровича дочка" і вітаються. Я їм теж кажу: "Добрий день".

Якось так смішно було... Це торік сталося. Ми на восьме березня мали виступити для мам. Ми вивчили пісні і віршики. І вчителька нас повела виступати. А як ми стали підходити до психлікарні, всі стали говорити: "Ой, у психушку виступати йдем!"
Ми йшли по одному в рядок, як на фізкультурі, і я йшла остання, бо я в класі найменша. А тут всі стали один за одного перебігати, ховатися. І якось так вийшло, що я перша йду. От дурні, вони думали, що ми будемо виступати там, де самі психи лежать. Ясно, що ми в контору йшли! Я іду і про себе сміюся з них. І так збоку виходить, що я серед усього класу найхоробріша. Іду перша, а за мною, чую, і досі одне за одного перебігають.
А я знаю, куди йти, і всіх правильно привела.
Я ж у конторі сто раз була! Там няня Ніна прибиральницею працювала, я там всіх давно-давно знаю! В першій кімнаті сидять секретарки Таня і Оля. Я Таню найбільше люблю, бо вона мені інколи дозволяла на машинці подрукувати. Вона добра!
Від секретарок є хитрі дверцята до головного лікаря. Вони подвійні. Це щоб коли людина заходила до Міли Григорівни, вона відчувала, що не прості собі двері відкриває!
Біля кімнати секретарок стоїть сміттярка. Там сміттярка така - найкраща з усіх! Внизу педалька, щоб щось викинути, треба натискути ногою. І тоді віко відкривається.
З іншого боку сидять бухгалтери. У них над дверима написано: Бух-галтерія. Їх багато, четверо, і кімната у них велика, і все столи, столи... У них є сейф. А в сейфі - знаєте, що? Я знаю, тільки нікому не кажіть! Я довго дядю Мішу питала, аж поки він мені показав. Прийду і питаю. А він каже: покажу, як рак на горі свисне. А потім взяв і показав, що там всередині. Він мене на стіл поставив, відчиняє сейф, а там - металева коробочка з ментоловими льодяниками! Круглими такими, зеленими, я їх страшно люблю! І він мені чотири штучки дав а потім ще пригощав кілька разів. Я завжди в бухгалтерію заходила, думаєш, а раптом сьогодні є?
Потім після бухгалтерії йде бібліотека, а навпроти - процедурна кімната. Потім там ще є Червоний куточок з трибуною, де Новий рік святкують. А в самому кінці, після туалету - дві великі дошки з малюнками. Там намальований їжак з блискавками замість голок. І ще про те, що треба лити білу воду в сіру, а не навпаки, бо все розбризкається. І ще що дітям не можна давати сірники - там півень намальований. І ще всяких багато. Тепер розумієте як в конторі гарно? А вони, дурненькі, боялися туди йти!

Ще у мене є подруга Лєнка, але про неї я, мабуть, уже потім розкажу.