так треба

Олька пройшлася щіткою по яскраво-синьому волоссю. Останній штрих ― намалювати на нижній губі знак скірі. Все.
― Ма, я на патрулювання!
Мама з’явилася у дверях:
― А чому сьогодні так пізно? Гаразд іще вдень...
― Ну ма...
― Чи у вас хлопців на таке не вистачає?
― Ну ма... ну що таке зможе хлопець, чого я не зможу? Мені ж там не навкулачки битися. Олька відчула роздратування: спізнюватися не хотілося. Але принцип скірі ― «Сила і відповідальність» вимагав потурбуватися про слабшого. Тому вона змусила себе сісти.
― Ма, пам’ятаєш себе в такому віці? У вас теж було всяке таке, субкультури, те-се?
Мати зітхнула.
― Олюнь, у нас все інакше було. Ми вдягалися цікаво, слухали музику... просто хотіли трохи свободи.
― Ну і ми ж такі! ― квапливо вставила Олька, ― вдягаємося, музику... слухаємо.
Музика. Вони обидві добре розуміли, що йшлося про різні речі.
Саме Музика змінила світ. Музика канадського гурту з дивною назвою «Скірі». Дала підліткам силу і владу над дорослими, а відповідальність вони взяли самі. Мало хто вірив, що вони, зелені та недосвідчені, впораються. А вони змогли. Виявилися чистішими, справедливішими, мудрішими.
Музика стала їхньою зброєю. Її ритм, здавалося, міняв ритм серця. А може й не здавалося, може й справді міняв, бо як інакше пояснити, чому підлітки, чуючи її, забували страх, а дорослі тікали, затуляли вуха, страждаючи від болю.
Перші почали вони, дорослі.
У невеликій азійській країні тривала війна, і проти літаків виставили дітей із плеєрами. Діти перемогли. Та здобувши перемогу, вони розвернулися і пішли на воєначальників.
Це був тільки початок. Скірі позбавили диктаторів 13 країн. Не вміючи відрізнити можливе від неможливого, робили неможливе. І, що найдивніше, витримали з честю випробування вседозволеністю. Їхній лідер, вокаліст Звір, співав: тільки слабкий може собі дозволити чинити, що завгодно. Слабкі не контролюють ані довколишній світ, ані себе самих. Сила є відповідальність.
Зараз Олька, як і її ровесники, із подивом відзначала, що батьки завжди були слабшими, ніж здавалися. Частіше ішли на компроміси. Частіше скорялися суспільній думці. Завжди легше було приховати від них свої проблеми, аніж потім заспокоювати.
Олька згаяла добряче часу і тепер кресала іскри з роликів.
На майдані Коперніка Єнота, її напарника, вже не було. Нічого, знайдуться. Олька окинула поглядом вулицю. Все спокійно. Вона проїхалася далі і побачила гуртик дітей. Ті із захватом розглядали її. Олька мимоволі поправила волосся.
― Не надто пізно гуляєте?
― Я батькам якраз щойно дзвонив! ― із готовністю вигукнув один із хлопчаків, ― там все гаразд.
― Молодчина! ― похвалила Олька.
― Сила і відповідальність! ― гаркнув малий і зашарівся.
― А ти своїх батьків заспокоїв? ― спитала Олька в іншого.
― Ні.
― Не хочеш бути сильним? ― Олька сліпучо всміхнулася. На малюків таке завжди діяло безвідмовно. Ватага засміялася.
― Я хочу бути вільним! ― відрубав хлопчик і зміряв її таким лютим поглядом, що Ольці на мить стало незатишно. Але вона опанувала себе.
― Добре, ― сказала вона, ― назви адресу або телефон, я сама скажу твоїм батькам, що з тобою все гаразд.
Хлопчик незворушно продиктував адресу, і Олька рушила туди.
У дверях стояв високий чолов’яга з таким же впертим поглядом, як і в малого. З-за його плеча визирала худорлява жінка.
― Ваш син просив переказати, що з ним усе гаразд.
― Так уже й просив? ― перепитав чоловік. ― Повернеться він, дістане у мене... А ти йди, не потрібна нам ваша турбота.
― Дістане? Це фізична погроза? Пані, відійдіть в дальшу кімнату і причиніть двері, ― наказала Олька, але жінка не послухалася.
Олька висмикнула дріт з плеєра.
Дорослі застогнали, зіщулилися. Олька тримала плеєр. Її серце стугоніло від жалю, але й від щастя. Їй ніколи не подобалося завдавати болю, але вона не могла не радіти рідкісній можливості випустити Музику на волю, не замикати її в маленькому динаміку, чути, як вона вільно шириться і множиться, відбиваючись від усіх поверхонь. Відрахувавши належні секунди, вона знову спрямувала звук у навушники. Чоловік не дивився на неї, з носа йому стікала краплина крові. Жінка ховала обличчя.
― Вибачте, пані. Ваш чоловік виказав агресивні наміри щодо до слабшого. Вашу квартиру контролюватимуть. До побачення.
Олька проїхала вулицю до кінця і вирішила повернутися до кафе. Єнот, мабуть, там.
Так і було. Олька замовила кави і підсіла до хлопця.
― Чого спізнилася, Оль?
― Мати розпанікувалася.
― У-ууу...
― Уяви, зараз малюка одного бачила... сказав, що не хоче бути сильним, а тільки вільним.
― Ого, як! ― заіржав Єнот.
― Знаєш, що смішніше? Мати каже, що в моєму віці того ж хотіла.
― Серйозно?
― Мабуть, є щось у цьому ― бути вільними.
― А ми не вільні, Оль? Мати хотіла свободи ― вона її мала?
― Навряд. Контроль, вдома бути до полуночі, і ніяких хлопців.
― Ну! А ми тут, вдвох. І зараз глупа ніч. Вони хотіли, а ми справді вільні! ― Єнот узяв її пасмо синього волосся і почав накручувати собі на палець.
Олька похитала головою.
― А що воно буде, коли нам стукне тридцять?
― Тю, це коли ще буде! ― заіржав Єнот. ― Хоча… Хотів би я побачити обличчя Звіра, коли той не зможе витримувати власного співу! Ха-ха-ха…
Олька спохмурніла, і Єнот припинив сміятися.
― І не факт, що буде. Теперішні тридцятирічні ніколи й не були сильними. Тому вони й не витримують Музики. А ми треновані. Чого нам ставати слабкими?
― Олька похитала головою.
― Слухай, кінчай із цим, бо вже голова болить!
Олька хотіла огризнутися. Але зиркнувши на Єнота, узяла паперову серветку і ледь торкнулася його верхньої губи. Потім мовчки поклала серветку на стіл.
На серветці червоніла плямка крові.
Єнотові очі тільки на мить потемніли.
― Гадство, ― вилаявся він, ― я реально забагато кави випив. Треба відвикати.
― Так, ― сказала Олька, і натисла кнопку «стоп» на його плеєрі. ― Від кави таке буває. Не пий більше сьогодні.
Того вимагав принцип відповідальності.
Минув місяць. Гіршого в її житті не було. Єнот і далі ходив із нею на патрулювання, і їй не стало рішучості сказати йому: ти більше не скірі, лишайся вдома. Та він сам усе розумів. Став дратівливий, злий. Усе частіше Олька помічала на його обличчі вираз отого чоловіка, якого вона карала в той день.
Останньою краплею стала сутичка з групою агресивних дорослих. Олька опинилася проти них сама, та найгірше, Єнот і не думав відійти і дати їй можливість застосувати зброю. Він поліз у бійку ― кричуще порушення! Потім вона таки ввімкнула Музику.
― Ти мене зрадила! Ти зробила це на очах у них! ― кричав він потім, зриваючись на фальцет.
― Вибач, але міг би сам відійти!
― Я би впорався, якби ти не лізла! Не потрібна мені твоя турбота! Ну, піди, донеси на мене, на!
Він рвучко витер знак скірі з губи, сплюнув і пішов.
Олька не стала його наздоганяти. Попри правила.
Вдома вона набрала номер. Номер заборонений, але відомий кожному підлітку. Номер Звіра.
― Це Олька… у мене… спеціальна ситуація… ― Олька нервово підбирала англійські слова. ― Людина рано стала не скірі. П’ятнадцять років. Що робити?
У слухавці помовчали. А потім її серце розітнув голос:
― Ти про себе?
― Ні. Друг.
― Олька, робити слід те, що робили всі покоління до нас. Не бути лише скірі. Бути кимось іще. Всередині, Олька, розумієш? Музика зовні, справедливість всередині. Синє волосся зовні, відповідальність всередині. Гадаєш, я все ще слухаю її? Олька, знаєш, скільки мені років?
Олька поклала слухавку.
Відповідь була надто проста, щоб нею можна було скористатися.

ВДГ нове дитяче оповідання надрукували. Про бегемотів і щастя.
https://www.facebook.com/ZurnalVigadujDumajGraj

みつ ー みづ

Вода дзвінкіша за мед.
Наповнена дзвоном вщерть.
У ній вирує життя,
Яке обіцяє смерть.
А вода, що нижча трави,
А вода, що тихша води,-
То мед. То мертва вода,
Якій течія набрида.

Усе, що вона омиває, міняє
みづ - жива вода.
Усе, що вона огортає, спиняє
みつ - мертва вода.

Козлику, порахуй мене одинадцятою.
Хочеться бути зрозумілою панною.
Із твоєю неслухняною паствою
Благослови мене на кораблик. Стане
Плисти він, у порти заходячи вчасно.

І зітхне докірливо вітер в листячку
І несхвально скрипне криниця корбою,
Бо мені часу на мандри не вистачить
З однойменним Умберто у екоторбі.
в білий світ не виведе серце-вискочка.

Давно наживо письмнників не бачила, то давно й письменницькі лімерики не писалися. А тут поперло.
Мені особисто про Марію Матіос подобається найбільше))

Змалку свій береже Матіос
Від лихих язиків наголОс,
Та лиш чемні французи
Не беруть Вас на глузи
Й завжди наголос ставлять на "ос".

Літератор Іван Андрусяк
Все у дискурс не втрапить ніяк,
Та не журиться: "Бігме,
Для мужчин - парадигма,
Хай той дискурс пасе 'кийсь маньяк!"

Літератор Капранов, що з Києва
Загадався, й думки отакі його:
Що людини доброї
Мусить були хоч двоє,
Або й більше - то хто як зуміє.

Винничук, архіваріус з Винників
Підробив сім літописів інків,
Раптом крикнули майя:
- Хай і нас не минає! -
Йой, роботи ж тепер йому в Винниках...

Давно колись обіцяла викласти тут казку про нічний горщик.
Нагадаю. Її мені замовили. Навіть заплатили, а потім, як це зі мною постійно буває, так і не взяли до друку, знайшли варіант, який їм більше сподобався. Цю книгу ви бачили, імовірно, у дитячих відділах книгарень. З моєю вона має рівно стільки спільного, скільки було у творчому завданні:
а) дозвіл на відповідні темі жарти і слівця
б) виклад історії виникнення і розвитку предмету нашого інтересу.
А решта - все різне.
Мені здається, моя казка вийшла смішніша)) Хоча й та по-своєму хороша.
Сміливих прошу під кат))
( Read more... )

читаю на одному російському порталі рубрику "осторожно, книга" про ляпи в дитячому книговидавництві.
от, стаття на знайому і нам тему: коротенькі вірші для малят, нудні й жахливі http://bibliogid.ru/articles/4159
там згадується віршик "Для чего коту усы" і мені відразу спало на думку, як він мав би звучати насправді:

Для чего котам усы?
Всем понятно: для красы.
А зачем усам коты?
Ясно всем: для красоты!

До сьогоднішньої річниці самі-знаєте-кого (гм. ні. не того. і взагалі - тої) дам те, що маю. Уривочок зі свого Мануалу.
Отже, батько що мандрує разом із мамою, пише додому листи. Наразі - з Белграда. До речі, френди, вас тут з Белграда багато? ;-)


Листи від батька. Белград

Були в Белграді.
Перше, що впадає в око: місцеве населення має якийсь трохи розгублений вигляд, так, наче всі вони лиш недавно сюди приїхали і ще не звикли до нового місця. Характер у сербів гордий і почасти вредний. Просто ми цілу ніч спілкувалися з чималим натовпом сербів, тож наїлися вражень – вище голови.
Ми з Мамою вписалися до гуртожитку. То нам іще пощастило, що ми встряли, одна кімнатка була вільна, а решту простору займала ціла зграя сербських літературознавців із якоїсь конференції, присвяченій півсотріччю зо дня смерті їхньої найвидатнішої жінки-письменниці Ісидори Секулич. Оця їхня Ісидора, до речі, нас просто переслідувала! Скільки народу під час нашої прогулянки запитували, чи були ми в музеї Ісидори Секулич? Мама підказує – десь чоловік шість запитали. А мені здається, щонайменше десятеро.
Народилася вона, до слова, зовсім не в Белграді, а в селі Мошорині. Це теж звідси недалеко, але якщо зважати на метраж території, то не так і близько. Але белградці на такі дрібниці не зважають, Секулич їхня – і край. Цікаво, вони завжди такі, чи то на честь роковин усі знавісніли?
Коли ми йшли від вокзалу подивитися місцевий замок Калемегдан, то дорогою побачили стелу, справді дуже високу. До речі, ці серби дуже горді, мають схильність до позерства. Оця стела височенна – раз, а ще, як пройти трохи далі, там є недобудований собор, що його планують зробити найвищим у Європі. Спитай будь-кого на вулиці, кожен гордо відповість: оце буде найвищий в Європі собор. А запитайте лишень, скільки років вони його будують. Будівництво триває вже хтозна-скільки літ, і кінця-краю не видно. Просто якась волинська вежа. Тобто, тьху, вавилонська.
Але чекайте, то ж я говорив про стелу. Про стелу і про те, який стосунок все це має до Секулич. Штука в тому, що при цій стелі стоїть скульптура жінки, напрочуд схожої на нашу загальну улюбленицю. Хоча сам пам’ятник присвячений загиблим воїнам, як стелі й належить. Мені це здалося кумедним. Принаймні, я спробував запитати одного серба, чи багато Секулич писала про війну, чи брала участь у бойових діях? Довгий погляд нашого випадкового співрозмовника однозначно свідчив про його оцінку моїх розумових якостей після такого запитання. Авжеж, а ліпити її скульптуру до пам’ятника загиблим воїнам – оце страх як розумно.
Дивовижних пам’ятників тут багатенько. Що б ви сказали про пам’ятник святому Миколаю? Ще декілька споруд навернули мене на думку, що тутешні скульптори дуже люблять прості геометричні форми. Виходять такі абстракції... Ось одна така споруда: вузька арка, на одному стовпчику розташований ромб, нагорі – поділене навхрест коло. Що б воно мало означати? Інший пам’ятник – начеб розколотий надвоє камінь, з якого вирізано зірку і хрест. Камінь наполовину чорний, наполовину червоний. Красиво.
Бачили дуже гарний костел в неоготичному стилі. Католиків у Сербії не так багато, але трохи є. І це прекрасно, бо я насправді дуже люблю готику.
Та найголовніше в місті – замок Калемегдан. Кінця 13 – початку 14 століття.
Формою Калемегдан нагадує півколо. Зубчасті башти важкі й урочисті. Туди можна вилізти, згори оглядати внутрішню будову замку навіть цікавіше. Єдине, що мені не сподобалося – надто вже він розреставрований, вилизаний. Ну не можна так поводитися зі старовинними замками, в них має лишатися хоча б частково атмосфера запустіння і поруйнування. Я, зрештою, хочу, коли йду всередині сходами, іти темними сходами і думати про привидів, а не про хот-доги. І щоб пахло не хот-догами, а землею і сирістю, і зовні щоб зі стіни якийсь мох ріс. Я хочу підійти до криниці з дашком і корбою – і побачити там викладений замшілим камінням колодязь і воду десь унизу, а не замасковану колонку. Оце в моєму розумінні замок!
А ще у них тут резиденція рольовиків, цілком офіційна. Ходять, як у себе по хаті, хто з мечем, хто з дрином... хто з хот-догом...
Надвечір трохи подивилися на рольовицькі ігрища. У них саме був якийсь фестиваль. Ледве перейнялися духом, якийсь незграба запустив феєрверки. Дуже середньовічно… Повернулися до гуртожитку.
Наскільки в гуртожитку було тихо й безлюдно, коли ми заселялися, настільки гамірно тут стало тепер. Серби-літературознавці сиділи у загальній кімнаті на пуфах і просто на килимку, дехто курив на балконі, дехто блукав з рушниками на голові. У них були якісь гарячі напої і їдло. Ми акуратно намагалися пройти до своєї кімнати, коли один із сербів, кучерявий і бородатий, гукнув до нас, питаючись, із якого ми міста приїхали. Ми пояснили, що ми з України і не маємо стосунку до конференції, просто собі мандруємо.
– З України? – перепитав один із літературознавців. – А в музеї Ісидори Секулич уже були?
– З України, – кажу, – це на сході. Між Польщею і Росією.
– Та я знаю, – сказав серб, – є така місцинка десь біля Туреччини. У вас там іще річечка протікає, правда ж?
Річечка – чули? Для цих сербів з їхньою гігантоманією усе, що не їхнє, називалося зменшувально-пестливими словами. Місцинка. Річечка. Я розумію, може Дунай і переконливіший за Дніпро, але не набагато, панове. Аж ніяк не настільки, щоб називати його «річечкою». Звісно, я кинувся сперечатися, мусив же захищати національну гідність. Ми ледь не побилися, та двоє сербів поспішно налили нам по склянці сливової настоянки, і це відразу позбавило суперечку і сенсу, і яскравості.
Ми так просиділи до четвертої ранку. Співали пісень. Вірніше, більше слухали. Серби дуже гарно співають. Але трохи й співали нашого. Мама співала. Трохи танцювали. Мама танцювала. Я собі під кінець задрімав, як опинився у ліжку, навіть не пригадую. Єдине, що пам’ятаю крізь сон, це те, що мене знову хтось запитував: «А в музеї Ісидори Секулич ви вже побували?»
Коли ми прокинулися, літературознавців уже не було. Як і порожніх пляшок у великій кімнаті. Я би подумав, що мені то наснилося, якби Мама не повторювала на всі лади, які серби чудові, і як гарно вчора з ними сиділося.
Нарешті вибралися знов до міста. Куди? Та до музею тієї Секулич, куди ж іще.
Музей той знаходиться десь посередині між учорашнім костелом і замком. Ми трохи поблукали разом з навіженою екскурсоводкою, яка захоплено ділилася радістю, як її колеги, проводячи якийсь кабель, випадково вивернули вигрібну яму Секуличів, і скільки всього «майже цілого» там знайшли. Потім ми сіли відпочити під деревом, і до нас кілька разів підходили різні люди, запитуючи, чи відомо нам, що оце дерево, під яким ми сидимо, – та сама груша. Що то за груша і чому вона «та сама» ми не знали, а запитувати було якось ніяково. Але знайте, ваші тато і мама посиділи під «Тією Самою» грушею!
Потім просто тинялися містом. Місто лежить на двох річках. Значну частину його території забирає міський парк, цілком у дусі гігантоманів-сербів. Він такий великий, увесь прокреслений каналами. Приємне місце. Місцинка.
Бачили також дивну споруду, що її тут називають «хата архітектора». Еклектика. Камінна кладка поряд із сірою цеглою, візерунчасті бортики балконів, якісь вигнуті штуки стирчать, краса!

Склала віршик на замовлення одної знайомої. абсолютно прикладний віршик. соціальна реклама, можна сказати. Її мета - мотивувати співробітників тої знайомої не тільки пити чайок, який вона приносить, але й самим інколи поповнювати запаси.

Если вдруг на полке пусто,
только чашки и стакан,
И выглядывает грустно
из-за блюдца таракан
А на праздник в перспективе
Даже хлебца ни куска,
Это значит, в колективе
Поселяется тоска.

Если есть на полке нашей,
кофе, ройбуш и мате,
Чай и много чистых чашек,
Сушки, пряник, каркаде,
А на праздник в перспективе
Образуется и торт,
Это значит, в коллективе
Есть согласье и задор

В селі Білоткане
За синім парканом
В бабусиній хаті
У дальшій кімнаті
Є шафа,
Велика, як скеля, як дім!
І дуже цікаво, що в сховищі тім.
Та замкнено шафу на три повороти,
А ключик
бабуся тримає у роті,
Або на одній із горішніх полиць.
А може закопаним поміж суниць.
І я все канючу: будь-ласка, бабусю,
Дозволь я хоч оком одним подивлюся!
Бабуся сміється: Цікаво? Дарма.
Нічого цікавого в шафі нема.
Ага! Та якби була шафа порожня,
Хіба би казала бабуся "не можна",
Хіба б не відкрила таємних дверцят?
Тривала б мені невідомість оця?
Хіба б зачинила на три повороти?
Хіба би ключа заховала до рота?
Я знаю, я певен, там справжні дива!
Від здогадів навіть тріщить голова...

Напевно, у шафі смарагди та перли,
І навіть кришталь із самої Говерли,
І навіть корона, така золота.
Або там бабуся тримає кота!
Щоправда, дарма вона кішок не мучить...
А може... А може, той кіт - балакучий?
І знає великий-великий секрет!
Я знаю, там кіт! І торбинка котлет.
Ні. В шафі, мабуть, зіпсуються котлети.
Тоді там бабуся тримає скелета, -
Я чув, що в дорослих (і це не секрет)
Є звичка тримати у шафі скелет.
А може, там велет у шафі?
Ну звісно!
Він склався утричі,
і велету тісно,
І велету тисне
коліно в живіт,
І велетів ніс
визирає в просвіт,
І думає велет:
"Я тут задихнуся!"
І треба скоріше гукати бабусю!
Бабуся сміється: "Злякався? Дарма!
ніякого велета в шафі нема".

А може, там тістечка? Може там торти?
А може, цукерки найвищого сорту?
Я, мабуть, в бабусі небажаний гість,
Якщо вона все це без мене поїсть.
Та ні! На кричущий цей вчинок, клянуся,
Ніколи-ніколи не здатна бабуся!
То може там сукні, пальто й піджаки?
Хоча я в останнє не вірю таки,
Бо хто б це у шафі такій пречудовій
Тримав піджаки? Ну хіба нездоровий!
В такій дивовижі - тримати пальто?
На це божевілля не здатен ніхто!

А може бабуся моя - чародійка?
І в шафі - барвисті пробірки і лійки,
Подумаєш: в слоїку джем або сік,
З'їси його ложку - бабах! І ти зник.
Тоді зрозуміло, боїться бабуся
За мене.
Хоч сам я - авжеж не боюся!
Тому й не пускає мене до дверцят,
Тому і трива невідомість оця,
Тому й замикає на три повороти,
Тому і ключа заховала до рота,
Або на одній із горішніх полиць.
А може закопаним поміж суниць.

І знов зазираю у шпарку даремно.
У шафі всередині тихо і темно.
Я знаю, хоч я і не перевіряв,
Що там достеменно нема ліхтаря!