так треба

Несподівану вакансію дочитала. Непогана книжка. Але один момент рве мені шаблони. За всіма принципами розвішаних по книзі рушниць, Арахіска мав померти. І нічого. Як так?

Прочитала також "Навчи її робити це" Ані Малігон. Початок не сподобався, середина, десь із моменту від"їзду Марти, сподобалася, а кінець... неочікуваний. І шось мені так і не ясно, нафіга.

Почала читати другу книжку Бриниха, про світову літературу. От блін... з Шидеврів української я пищала від захвату з початку й до кінця, а тут прочитала передмову, прочитала про Бредбері, і думка одна: ну й нагнааааав. Еее, так нечесно, я хочу таке ж гарне, як було в тій. Правда, на Мобі Діку уже пішло по ділу, а не про пушкіна, так шо я вспокоїлася і рішила книжку пока шо не викидувать.
Кстаті, в канонічному суржику інфінітив всігда на -ть, а не на -ти!

"Жесть" Ушкалова прочитала. Жеееееесть))))) Шкода, мало. Якщо хтось бачив цими днями у маршрутці дівку, яка постійно рже над книжкою - це була я.
З Варгасом Льосою добрела до другої частини Роти добрих послуг. Ги-ги. Несподіваний поворот!

"Останній світ" Райнсмаєра лежав у мене добрячих років 5. Подарував колись на день народження Юра Ганошенко. Але в той момент - чи то в мене мізки працювали слабкувато, але мені не пішло, не змогла зосередитися.
А от нещодавно, шукаючи, що б закинути на читання в транспорті в торбу, наткнулася на неї і почала. Леле, що мені там могло здатися таким складним? Читається, як воду п"єш.
Книжка про Овідія. Тобто, це не справжня біографічна книжка, а такі собі фантазії на тему. Овідій спалив рукописи "Метаморфоз", був висланий у глухе містечко і...
І далі в гру вступає Котта, по суті простий фанатіще поета, який вигадав собі класну ідею: повернути улюбленця публіки додому або хоч випросити в нього рукопис зниклої книги - бо ж мало хто вірить, що вона згоріла.
Книга дуже нагадує типове таке сновидіння із пошуками. Коли лишиш десь людину або річ - і решту сну намагаєшся відшукати. І вже от-от вхопив, а воно вислизає і вислизає.
Мешканці містечка поіменовані як усякі персонажі давньоримської міфології, і для кожного сміливо можна будувати паралелі з міфологічним тезкою.
Це знову магічний реалізм, так.
Дуже-дуже класна!
http://lib.rus.ec/b/78202/read

І далі товче мене думка: чому, якщо магічний реалізм, то в книзі конче має бути як не фотограф так кіномеханік?
А тут на додачу ще й проектор для слайдів фігурує...

Почала читати "Лексикон інтимних міст".
Воно відразу було ясно: книги такого штибу не читають з початку до кінця, підряд, з них спочатку шукаєш своє місто, потім вибираються найбільш знакові для тебе міста, потім ті, які тобі бодай чимось цікаві і ті, де автор імовірно міг щось цікаве наколупати...
Але я почала спочатку.

Першим містом було Аарау. І йшлося в цьому есеї переважно про назву, про те, що Андрухович в ті грєбєня таки заїхав і про пам'ятник, щодо якого Андрухович подумав "теж такий хочу".
Ентузіазм щодо читання якось криху підупав.

Далі була Алупка. Там теж ішлося про назву. Алупка-залупка. ха-ха.
Тут я не витримала і прогортала кілька міст. Невпевнено спинилася на Балаклаві (де Андрухович відпочив душею під пам'ятником Лесі Українці) - краще б я того не робила. Після чого вже впевнено почала гортати до першого-ліпшого важливого для мене міста.
Ним виявився Белград.
Ішлося в "Белграді" про провальну зустріч із студентками, які не полюбили Андруховича, зате зацінили віртуально присутнього Неборака.

Я відчула себе зовсім уже ні в сих, ні в тих і з лихим передчуттям полізла шукати Запоріжжя. Але спіткнулася об Детройт і не могла не зупинитися.
З Детройтом Андруховича пов"язував іграшковий томагавк, кілька музичних платівок і родичка, яка все це присилала.
Передчуття щодо Запоріжжя теж не обманули.

Тоді лишається Львів, - подумала я. Зі Львовом він не міг обійтися так, як із Запоріжжям, Дніпропетровськом (в якому його зустріли з табличкою "містер кхомскі, лєнінґрад") чи бідолашною Балаклавою.
І справді, Львову було присвячено декілька підрозділів. Андрухович чесно постарався нагородити про Львів трохи міфів. Про Львів і море. Про Львів - кіносимулякр всіх недоступних Парижів-Римів-Мадридів. Про Львів і гроші, про Львів і курвів, про Львів і калік... Це було не так і погано. Але чи було це круто? Не настільки, як очікувалося.

Зворушливо вийшло про Київ. Барв додали суперечливі відчуття під час опису Москви...

І все ж, мені дедалі менше хочеться тягати цей том у торбі.
Я до останнього не сумнівалася в Андруховичі. Коли всі довкола бурчали на "12 обручів", я вважала цю книжку потрясною. І Таємницю прочитала не без інтересу. Навіть коли він ото бовкнув. Навіть попри отой відкритий лист. Я не забула, що саме Андрухович був найпершим, хто відкрив мені, дитині без ідентичності, українську літературу з нового боку, показав, що українське може бути сучасним, харизматичним і розумним. Він був першим, потім ще Плач Єремії, кобзарі, ще кілька книжок і дисків - і от я вже знаю, хто я і де я, і більше нікуди не дінуся.
У мене нема причин бути упередженою чи несправедливою щодо Андруховича. І письменника Андруховича 2000 року я любитиму завжди. Але "Лексикон інтимних міст" - це погана, млява, як мертва рибина, книжка, написана людиною, яка повірила, що будь-яке її слово на вагу золота і зовсім перестала старатися.

p/s Мені сподобався есей про Єнакієве.
p/p/s Якщо я таки натраплю на золоте зерно в цій купі мотлоху, я неодмінно напишу.

Прочитала Винарні Ігора Померанцева.
Приємна книжка і чимось для мене ностальгійна. наче з тих часів, коли купувалося багато незнайомого, всліпу, але давало несподівану і нову інформацію, і ніколи не знав, чого від тої книжки чекати, тебе цікавило одне: це вибір сучасних українських видавництв. але на диво і розчарування тоді траплялися вкрай рідко. Досі пам"ятаю і по пальцях можу перерахувати.
Так от, Винарні чимось нагадують оті книжки Винничука, про кнайпи, про каву і т д. Думаю, він міг би написати таку книгу, але може надто довго відкладав цю тему на десерт, і її написав хтось інший. Якби я знала, що росіянин, навряд чи так зацікавилася б, тема "Росія і алкоголь" - ну, якось від неї не чекаєш нічого доброго. але то я зрозуміла вже в процесі, і далеко не відразу, бо з тексту здається - стопроцентно українець. відкритий, цікавий до інакшого.
Чим схоже власне на Винничука - тут є відомості про вино і є власне життя автора, і вони переплетені дуже міцно. Пише відчутно на кінчик язика, мені, як людині байдужій до вина, марно що це єдиний алкоголь, який я ще розумію, мені був зрозумілий цей смак, не чужий. Герой мандрує країнами, порівнює різне вино, спілкується з різними людьми, міркує за ним про різні штуки...
Десь посередині глянула на перекладача і зрозуміла, що про цю книгу читала якусь полеміку - хто які шматки перекладав і чиє гірше. Не знаю, я не такий глибокий знавець діалектів. в тому шматку, де була русинська, я її впізнала і мого досвіду вистачило, щоб знати всі слова - і на тому спасибі. Трохи кривилася на те, що не всі вірші перекладені з російської. Не розумію, чого так. В першій третині тексту знайшла дві чи три обдруківки. А за плюс мала те, що тривалий час взагалі не доганяла, що то росіянин - то я вже казала.
Кілька моментів викликали в моїй душі особливе веселе пожвавлення: про італійського письменника Ніколо Гоголя, котрий би був собі щасливий і нічого не палив, якби жив собі й далі в Італії. І провокативні натяки щодо походження назви Севастополь від святого Себастяна.

Дерево Бодхі Петра Яценка на моє прохання привезла з Києва Мартінка.
Книга безумовно приємна, а все ж не така, як Львівська сага. Ті ж прийоми, а якось ніби невизріле. Потім, в спогадах про сюжет, воно якось доперетравлювалося, а поки читала - отаке було враження.
Ідеться про жінку, в хаті якої починає рости дерево.
Про сусідів. Про прийшлих людей. Про тарганів, які густо населяють всі ці голови. Без пошуку причин, є, як є. Ну, все той самий магічний реалізм, ага. Я все ще дуже люблю таке.

Ягідна трилогія польки Ізабелли Сови насамкінець розрадила таки. Остання книжка (не певна, що остання в часі, але остання, прочитана мною) "Терпкість вишні" сподобалася більше за попередні. З усіх трьох дівчат Вишеслава наймолодша, власне, студентка-першокурсниця. Чогось ті картини мене більше гріють. Оця студентська невлаштованість, авторка кумедно змальовує пошуки житла з гіршого на ще гірше і прибацаних господарів, де студенти винаймають помешкання. Міркування про снобізм. Є там така героїня другого плану, яка зумисне кічувато вдягається, бо вважає огидним показне естетствування. Рядки, на яких я криво всміхалася і кивала в лад тексту. Власне, про хизування своїм естетством там немало йдеться. Той же аспірант-залицяльник, який говорив із героїнею фразами з Кундери, викликав у неї купу комплексів - бач, який високочолий, - і зрештою був викритий.
Відзначила, що попри простоту викладу, у Сови є власні знахідки, за якою її можна впізнавати серед інших авторів. Найпомітніше - іде виклад якихось подій, наприкінці хтось задає героїні запитання, а з абзацу ми переключаємося в її компанію, і на те ж запитання відповідає уже хтось із її друзів, так, наче вони обговорюють те, що сталося.

А зараз ношу в торбі свіжоподаровану мені на день народження щойновидану Таню Малярчук. і ще кілька куплених книжок в планах. мням)))))

Роберт Корм"є "Щоколадна війна" http://lib.rus.ec/b/366293
(підліткова література)

Книга про боротьбу із системою. Хлопчик відмовляється продавати шоколадні цукерки, на які їх вчергове підписав один із вчителів, котрий мітить на посаду директора і хоче вислужитися з тими цукерками.
Мені сподобалося, як подано шлях до спротиву. По суті причиною стає навіть не підлітковий нонконформізм, по суті хлопчик пливе за течією і прогинається. Спочатку його змушують сказати "ні" "стражі" - неформальна організація з кількох особливо нахабних учнів. Пізніше він говорить "ні", здавалося б, із власної волі, але чи це так? Сам він каже: "я мабуть здурів", "не знаю, чому я це роблю". По суті, він продовжує казати ні за інерцією. Але однаково, читається запоєм, весь час цікаво: прогнеться чи ні?

Дочитала Звонка Карановіча.
Не сподобалося.

Зараз читаю "Деніел мовчить" Марті Леймбах. Знову книга про аутизм. автобіографічна, звісно, тільки там, де йдеться про хлопчика, хоча й це видається фантастичним. а любовна лінія - фантазії, такі передбачувані, що відразу помітно.

Прочитала 4 книги Джаклін Вілсон. Написала рецензію для Чернишенка, перекладача. Мало вірю, що він її десь прилаштує, тим паче на Літакценті, вони такі вимогливі. але... вичекаю, не буду тут постити дочасно.

"День Народження Еліс" Тіма Кеннемора серед дарударівців просто бестселлером стає))) позавчора третя попросила почитати. Деякі впізнають своїх дітей. От тільки я тривожуся, щоб діти останньої її не погризли, бо там були прецеденти

Лоїс Ловрі - її я підчепила з посилання знайомих, з десятки топових англомовних авторів. Знайшла ось тут:
http://lib.rus.ec/a/17007
Той, що віддає - соціальна фантастика, антиутопія, тобто, жанр, ненависний мені. А однак, прочитала із задоволенням. Ідея в тому, що суспільство живе за чіткими правилами, розписаними для кожного віку, всі щасливі, люди відмовилися від травмуючого досвіду минулого. Все пам"ятає тільки одна людина - Той, Що Приймає. Одна-єдина людина знає, що таке сніг, як виглядає море, що таке сонячний опік, що таке війна. Все це він тримає не як знання, а як повноцінні відчуття, образи. Сюжет починається на тому, як хлопчик дванадцяти років приходить вчитися бути наступним Тим, Що Приймає. Йому страшно, бо сказали, що буде боляче. Йому дивно, бо сказали, що тепер йому можна брехати іншим. І він починає забирати всі ці образи, дізнаватися. Дуже цікавий, психологічно складний процес змальований. Варте уваги, я би залюбки ще щось прочитала

Читаю наново переписану для сучасних дітей П"ятірку з хвостиком. Нестайка, ага.
Чим більше читаю, тим більше думаю: не треба було її осучаснювати. Бо вийшло серединка на половинку і геть неправдоподібно.
Ось у хлопчика тато - директор супермаркета. Чудово, чому б і ні. Але далі виявляється, що його старший брат, бажаючи вступати до торгово-економічного, наймається попрактикуватися в овочевий кіоск. Чому в кіоск? У супермаркетах завжди вистачає вакансій - практикуйся, скільки влізе.
Інший хлопчик міркує про знаменитого футболіста, який живе в його будинку, мовляв, Бекхем, Шевченко і Рональдо в одній особі. А в цей час його ровесник не робить домашку, бо йде в кіно на Фантомаса. Бо ж Фантомаса в кіно тільки двічі на рік показують.
А, ще той хлопчик колекціонує значки. його однокласник - марки. А їхні однокласниці захоплені паперовим листуванням з іноземними дітьми.
А ще там є тьотка, яка має купу золота, комп"ютер, джип і дорогий мобільник, тому що вона торгує.
І всі хочуть бути космонавтами.
Блін...

Нарід, ні в кого з вас останнім часом не виходила дитяча книжка?

Дочитую книжку Щигела "Зроби собі рай". Я її не купувала на Форумі, купила її собі Марта і дала почитати мені. І про що я думала? Ця книга маст хев для таких, як я. Якщо я і далі хотіла би перекладати з Чеської, нехай навіть серце лежить винятково до дитячої літератури - вона необхідна. Адже в перекладі найважче - не слова, а реалії. те, чого у твоїй країні не було як явища і годі зрозуміти самому, не те що іншим пояснити.
Зрештою, все склалося правильно і я її читаю.
Це не просто книга про Чехію. Це книга поляка-чехофіла про Чехію. Погляд зі сторони - він не те що правильніший, він виразніший. Бо все подає у порівняннях. Тому для тих, хто хотів би зрозуміти Польщу вона така ж корисна, як і для тих, хто хотів би зрозуміти Чехію.
Написано досить легко і цікаво. Багато персоналій, історичних фактів - не знаю, чи це цікаво іншим, мені ж просто потрібно все це знати і заповнити ці прогалини.
Насправді цікаві теми розходжень між поляками і чехами - це польська побожність і чеський атеїзм, а ще чеський гумор, чеська нетерпимість до страждань, втеча в комічне...
Направду, цей рік мене тішить книгами, але я й не беру до рук того, в чому не певна.

Цього місяця купила чергову самокатівську книгу "Ночные птицы" Турмуда Хаугена. Давно на неъ задивлялася.
Анотація (а точніше уривок з книги на звороті) свідчить, що це книга про страхи, дитячі страхи. Коли починаєш читати, розумієш, що страхи хлопчика, сильні, на межі з неврозом - наче відображення такого ж невротичного батька. Якщо хлопчик боїться залізних птахів у шафі, сусідів-чаклунів, убивцю в підвалі і, як з усіма фобіями буває, рятує себе ритуалами, то батько-соціофоб значно гірше дає собі раду. він немов заперечує той факт, що йому нема куди тікати від обов"язків, від почуття власної неспроможності, від сусідів, які говорять про нього, від учнів, яких він просто боїться - він таки тікає. постійно іде кудись блукати. І синові доводиться боятися ще й за нього.
І все це на тлі дитячого світу, змальованого непривабливими, грубими мазками: ієрархічність, практично кастовість дитячої спільноти, агресивність, огидні правила життя, яких мусиш дотримуватися, аби не опинитися в самих низах чи просто не бути побитим.
Це все не докладно, тільки намітками. але цього вистачає. дуже контрастує зі звичною дитячою літературою. і навіть із чесною дитячою літературою теж контрастує - там діти, як павило, знаходять способи виходу з чесно змальованих життєвих ситуацій. тобто, тло не ідеалізоване, але діти все одно ідеалізовані. Тут все залишається без виходу. Хлопчик начебто попервах і розв"язує частину своїх проблем, знайомиться з сусідкою, яку вважав відьмою, робить висновки, що його приятелька багато бреше і тільки пусто лякає його, змушує батька зробити якусь домашню роботу, знайомиться з дівчинкою... але ці маленькі перемоги мало що міняють. хлопчик лишається надто безпорадним і конформним. на останніх сторінках це дуже ясно видно.