так треба

Олька пройшлася щіткою по яскраво-синьому волоссю. Останній штрих ― намалювати на нижній губі знак скірі. Все.
― Ма, я на патрулювання!
Мама з’явилася у дверях:
― А чому сьогодні так пізно? Гаразд іще вдень...
― Ну ма...
― Чи у вас хлопців на таке не вистачає?
― Ну ма... ну що таке зможе хлопець, чого я не зможу? Мені ж там не навкулачки битися. Олька відчула роздратування: спізнюватися не хотілося. Але принцип скірі ― «Сила і відповідальність» вимагав потурбуватися про слабшого. Тому вона змусила себе сісти.
― Ма, пам’ятаєш себе в такому віці? У вас теж було всяке таке, субкультури, те-се?
Мати зітхнула.
― Олюнь, у нас все інакше було. Ми вдягалися цікаво, слухали музику... просто хотіли трохи свободи.
― Ну і ми ж такі! ― квапливо вставила Олька, ― вдягаємося, музику... слухаємо.
Музика. Вони обидві добре розуміли, що йшлося про різні речі.
Саме Музика змінила світ. Музика канадського гурту з дивною назвою «Скірі». Дала підліткам силу і владу над дорослими, а відповідальність вони взяли самі. Мало хто вірив, що вони, зелені та недосвідчені, впораються. А вони змогли. Виявилися чистішими, справедливішими, мудрішими.
Музика стала їхньою зброєю. Її ритм, здавалося, міняв ритм серця. А може й не здавалося, може й справді міняв, бо як інакше пояснити, чому підлітки, чуючи її, забували страх, а дорослі тікали, затуляли вуха, страждаючи від болю.
Перші почали вони, дорослі.
У невеликій азійській країні тривала війна, і проти літаків виставили дітей із плеєрами. Діти перемогли. Та здобувши перемогу, вони розвернулися і пішли на воєначальників.
Це був тільки початок. Скірі позбавили диктаторів 13 країн. Не вміючи відрізнити можливе від неможливого, робили неможливе. І, що найдивніше, витримали з честю випробування вседозволеністю. Їхній лідер, вокаліст Звір, співав: тільки слабкий може собі дозволити чинити, що завгодно. Слабкі не контролюють ані довколишній світ, ані себе самих. Сила є відповідальність.
Зараз Олька, як і її ровесники, із подивом відзначала, що батьки завжди були слабшими, ніж здавалися. Частіше ішли на компроміси. Частіше скорялися суспільній думці. Завжди легше було приховати від них свої проблеми, аніж потім заспокоювати.
Олька згаяла добряче часу і тепер кресала іскри з роликів.
На майдані Коперніка Єнота, її напарника, вже не було. Нічого, знайдуться. Олька окинула поглядом вулицю. Все спокійно. Вона проїхалася далі і побачила гуртик дітей. Ті із захватом розглядали її. Олька мимоволі поправила волосся.
― Не надто пізно гуляєте?
― Я батькам якраз щойно дзвонив! ― із готовністю вигукнув один із хлопчаків, ― там все гаразд.
― Молодчина! ― похвалила Олька.
― Сила і відповідальність! ― гаркнув малий і зашарівся.
― А ти своїх батьків заспокоїв? ― спитала Олька в іншого.
― Ні.
― Не хочеш бути сильним? ― Олька сліпучо всміхнулася. На малюків таке завжди діяло безвідмовно. Ватага засміялася.
― Я хочу бути вільним! ― відрубав хлопчик і зміряв її таким лютим поглядом, що Ольці на мить стало незатишно. Але вона опанувала себе.
― Добре, ― сказала вона, ― назви адресу або телефон, я сама скажу твоїм батькам, що з тобою все гаразд.
Хлопчик незворушно продиктував адресу, і Олька рушила туди.
У дверях стояв високий чолов’яга з таким же впертим поглядом, як і в малого. З-за його плеча визирала худорлява жінка.
― Ваш син просив переказати, що з ним усе гаразд.
― Так уже й просив? ― перепитав чоловік. ― Повернеться він, дістане у мене... А ти йди, не потрібна нам ваша турбота.
― Дістане? Це фізична погроза? Пані, відійдіть в дальшу кімнату і причиніть двері, ― наказала Олька, але жінка не послухалася.
Олька висмикнула дріт з плеєра.
Дорослі застогнали, зіщулилися. Олька тримала плеєр. Її серце стугоніло від жалю, але й від щастя. Їй ніколи не подобалося завдавати болю, але вона не могла не радіти рідкісній можливості випустити Музику на волю, не замикати її в маленькому динаміку, чути, як вона вільно шириться і множиться, відбиваючись від усіх поверхонь. Відрахувавши належні секунди, вона знову спрямувала звук у навушники. Чоловік не дивився на неї, з носа йому стікала краплина крові. Жінка ховала обличчя.
― Вибачте, пані. Ваш чоловік виказав агресивні наміри щодо до слабшого. Вашу квартиру контролюватимуть. До побачення.
Олька проїхала вулицю до кінця і вирішила повернутися до кафе. Єнот, мабуть, там.
Так і було. Олька замовила кави і підсіла до хлопця.
― Чого спізнилася, Оль?
― Мати розпанікувалася.
― У-ууу...
― Уяви, зараз малюка одного бачила... сказав, що не хоче бути сильним, а тільки вільним.
― Ого, як! ― заіржав Єнот.
― Знаєш, що смішніше? Мати каже, що в моєму віці того ж хотіла.
― Серйозно?
― Мабуть, є щось у цьому ― бути вільними.
― А ми не вільні, Оль? Мати хотіла свободи ― вона її мала?
― Навряд. Контроль, вдома бути до полуночі, і ніяких хлопців.
― Ну! А ми тут, вдвох. І зараз глупа ніч. Вони хотіли, а ми справді вільні! ― Єнот узяв її пасмо синього волосся і почав накручувати собі на палець.
Олька похитала головою.
― А що воно буде, коли нам стукне тридцять?
― Тю, це коли ще буде! ― заіржав Єнот. ― Хоча… Хотів би я побачити обличчя Звіра, коли той не зможе витримувати власного співу! Ха-ха-ха…
Олька спохмурніла, і Єнот припинив сміятися.
― І не факт, що буде. Теперішні тридцятирічні ніколи й не були сильними. Тому вони й не витримують Музики. А ми треновані. Чого нам ставати слабкими?
― Олька похитала головою.
― Слухай, кінчай із цим, бо вже голова болить!
Олька хотіла огризнутися. Але зиркнувши на Єнота, узяла паперову серветку і ледь торкнулася його верхньої губи. Потім мовчки поклала серветку на стіл.
На серветці червоніла плямка крові.
Єнотові очі тільки на мить потемніли.
― Гадство, ― вилаявся він, ― я реально забагато кави випив. Треба відвикати.
― Так, ― сказала Олька, і натисла кнопку «стоп» на його плеєрі. ― Від кави таке буває. Не пий більше сьогодні.
Того вимагав принцип відповідальності.
Минув місяць. Гіршого в її житті не було. Єнот і далі ходив із нею на патрулювання, і їй не стало рішучості сказати йому: ти більше не скірі, лишайся вдома. Та він сам усе розумів. Став дратівливий, злий. Усе частіше Олька помічала на його обличчі вираз отого чоловіка, якого вона карала в той день.
Останньою краплею стала сутичка з групою агресивних дорослих. Олька опинилася проти них сама, та найгірше, Єнот і не думав відійти і дати їй можливість застосувати зброю. Він поліз у бійку ― кричуще порушення! Потім вона таки ввімкнула Музику.
― Ти мене зрадила! Ти зробила це на очах у них! ― кричав він потім, зриваючись на фальцет.
― Вибач, але міг би сам відійти!
― Я би впорався, якби ти не лізла! Не потрібна мені твоя турбота! Ну, піди, донеси на мене, на!
Він рвучко витер знак скірі з губи, сплюнув і пішов.
Олька не стала його наздоганяти. Попри правила.
Вдома вона набрала номер. Номер заборонений, але відомий кожному підлітку. Номер Звіра.
― Це Олька… у мене… спеціальна ситуація… ― Олька нервово підбирала англійські слова. ― Людина рано стала не скірі. П’ятнадцять років. Що робити?
У слухавці помовчали. А потім її серце розітнув голос:
― Ти про себе?
― Ні. Друг.
― Олька, робити слід те, що робили всі покоління до нас. Не бути лише скірі. Бути кимось іще. Всередині, Олька, розумієш? Музика зовні, справедливість всередині. Синє волосся зовні, відповідальність всередині. Гадаєш, я все ще слухаю її? Олька, знаєш, скільки мені років?
Олька поклала слухавку.
Відповідь була надто проста, щоб нею можна було скористатися.

Якось воно не дуже вчасно, але склалося. ще й російською, чого бозна-скільки не було...

Fimo*

Длинная-длинная колбаса людей,
Черствая с одного конца.
Длинная-длинная колбаса, а в ней
Цепочкой сердца.

Вниманье Его - вода, ее много но,
Вся та, что есть, не подходит им все равно.

Бисеринки глаз, нераскрытые до конца,
Различают что-то знакомое.
Черты своего собственного лица.
Демиург, насекающий насекомое.


* хто не в курсі - це така кольорова маса для ліплення всякої всячини типу такого:

Шото Романа Скибу переклалося. Задля різноманітності - не на японську.

Я живу в телефонной будке.
Мне звонят какие-то люди.
Этот спросит: что дальше будет,
Тот: ноябрь на висках - откуда?

Или спросят, где бы взять денег,
Или спросят, куда бы деть их.
Где-то - добрые сновидения,
У кого-то - болеют дети.

Я не сплю которые сутки.
Как же, будешь тут, к черту, сонным...
я живу в телефонной будке,
Так как дома нет телефона.

Френди мої українсько-японсько-зацікавлені, вчора я слухала дещо і подумала, тю, так я це вже можу японською висловити практично не зазираючи в словник (я тільки не знала, як утворюється форма "хтось говорить ПРО щось"), і як, правильно вийшло?

俺は きれいない 水を ゆめ見る。
この水は上げると
俺の足の指 をふれた。
あなた は舟 の中え乗る。
俺はあなたの手 を忘れる。
水 は上げる。
俺はあなたの唇 を忘れる。
水 は膝まで上げる。
俺はあなたの香り を忘れる。
俺はあなたの目 を忘れる。
水 は腰まで上げる。
俺はあなたの顔 を忘れる。
俺はあなたの名 を忘れる。
水 は首まで上げる。
ひとり あなたの遠い声 は太陽 と きれいな海 について囁く。
あなたは舟 の中に、俺は水の中に。
あなたは舟 の中に、俺は きれいない 水の中に。

те саме ромадзі
Ore wa kireinai mizu o yumemiru.
Kono mizu wa agaru to
Ore no ashinoyubi wo fureta.
Anata wa fune no naka e noru.
Ore wa anata no te wo wasureru.
Mizu wa agaru.
Ore wa anata no kuchibiru wo wasureru.
Mizu wa hiza made agaru.
Ore wa anata no kaori wo wasureru. Ore wa anata no me wo wasureru.
Mizu wa koshi made agaru.
Ore wa anata no kao wo wasureru. Ore wa anata no namae wo wasureru.
Mizu wa kubi made agaru.
Hitori anata no tooi koe wa taiyo to kireina umi ni tsuite sasayaku.
Anata wa fune no naka ni, ore wa mizu no naka ni.
Anata wa fune no naka ni, ore wa kireinai mizu no naka ni.

(далі ввечері допишу)

Фотку смішну найшла. Дядько тримає в руці дві свічки точно як китайські палички. Мабуть, про їжу думає.

Несподівану вакансію дочитала. Непогана книжка. Але один момент рве мені шаблони. За всіма принципами розвішаних по книзі рушниць, Арахіска мав померти. І нічого. Як так?

Прочитала також "Навчи її робити це" Ані Малігон. Початок не сподобався, середина, десь із моменту від"їзду Марти, сподобалася, а кінець... неочікуваний. І шось мені так і не ясно, нафіга.

Почала читати другу книжку Бриниха, про світову літературу. От блін... з Шидеврів української я пищала від захвату з початку й до кінця, а тут прочитала передмову, прочитала про Бредбері, і думка одна: ну й нагнааааав. Еее, так нечесно, я хочу таке ж гарне, як було в тій. Правда, на Мобі Діку уже пішло по ділу, а не про пушкіна, так шо я вспокоїлася і рішила книжку пока шо не викидувать.
Кстаті, в канонічному суржику інфінітив всігда на -ть, а не на -ти!

До поїздки у Вінницю ставилася з абстрактним інтересом, але, якщо чесно, не чекала чогось особливого. Центр ніколи не здавався мені справді цікавим і я мало що про нього знала. Захід - архітектура, купа діалектів, екзотика. Північ - замки і ліси. Південь - химерна природа. Схід уявляти не треба, я сама звідти. А Центр? В голові пустка.

Вінниця виявилася навдивовижу чепурним містом. Транспорт там пережив реформу, маршруток, як мені пояснили, стало менше. а муніципального більше, і він дуже зручний. Зупинки всі оголошують, навіть пояснюючи, що музей Коцюбинського - це знаменитого письменника, а Пирогова - це славетного хірурга.

(Фото тут і скрізь далі - Сашка Вешелені)


Сашко водив мене спочатку у парк Пирогова, де ростуть сосни такої товщини, що я таких і не бачила, а інші дерева підписані латиною. А потім ще ходили до дурки. Там був фонтан, і я не знаю, котрий з двох фонтанів - цей чи рошенівський, справив на мене глибше враження! З боків мультяшні герої. Посередині печера. На печері два амурчики обійнялися, а під ними внизу дві мультяшні жаби в такій же позі. і баба яга з моторчиком на мотузці. Літає і ніжкою дригає.

Річка Буг красива, спокійна, з очеретом і вербами на берегах. І вона скрізь. Куди не йдеш - виходиш або до ріки, або в якийсь парк. У парках бігуни й білочки. Чого в нас білочок нема? Ех...
Центр Вінниці на узвишші, вулички з нього стікають донизу, видно дашки будівель. Будинків багато в стилі модерн. Один на вулиці Пушкіна при цьому мав дуже незвичне оздоблення. Як Сашко пояснив, то так господар собі хотів. Щось ні на що не схоже.


А ще в центрі прикольні ковані чоловічки є. Саксофоніст, Поет, і Стоматолог. казали, ще є Скрипаль, тільки ми його не знайшли, бо вони пересувні.


У Поета кумедні пальці ніг, а от із долонями скульптор шото налажав: руки долонями вгору, а пальці великі всередину дивляться.



У Стоматолога бормашина справжня. Сашко каже, Вінниця взагалі славиться стоматологами.


Це будинок, в якому жив досить передбачливий пан, який відправив свою родину і майно за кордон якраз перед візитом Петлюри. Петлюра сприйняв це як гостинність і там і поселивсь. Чи не в ценральних кімнатах, що над ними прокляття отаке? Центральна частина цього будиночку належить державі.


Багато де чудні розписи на сірих поверхнях


І ще чудніші


Презентація пройшла начеб гарно, народу було багатенько і книжок куплено було вісім - Сашко каже, це багато, тож я всьо зробила, мабуть, добре. Хоча було трохи лячно, бо позаду, праворуч від проходу сидів пан із дуже похмурим і скептичним виразом. Мене це так бентежило, що я намагалася обминати його поглядом.
До речі, хлопцеві, котрий зажадав автограф у вигляді головоломки і побажання одночасно, я транслітерувала хіраганою слово "читай". Це напровсяк, якщо він сюди зайде у пошуках відгадки)))))




Катя Калитко прийшла!!!! Це була така приємна несподіванка, я чогось не знала, що вона з Вінниці. Вона на мою превелику радість приєдналася до нас і ми трошки погуляли ще разом.

Потім Сашко повів мене поглянути на фонтан. Там стільки людей було, дивитися на фонтанне світлове шоу ходять, як на театральні вистави. Воно прикольне! Річкова поверхня, кольорове світло, струмені води перетворюються то в квіти, то в крила, а часом утворює екран, куди проектують відео.

Про Форум так досі й не писала гаразд... ну...
(не факт, що чогось цікавого не забуду)

Найгостріше враження Форуму
Це презентація німців вкупі з Йоко Тавадою. Я її досі не знала, але вірші у неї класні. В одному було щось про хліб російський, хліб український... хтіла б я прочитати його і зрозуміти повністю.
Переважно вона читала німецькою, і в неї німецька дуже гарна. Один, той що зі зрозумілим для українців натяком на Фукусіму, був японською - вона сказала, що просто хоче, щоб ми почули, як звучить мова.
А найгостріше відчуття... після всього я наважилася підійти і похвалити її вірші. і здається, вона мене зрозуміла! Ііііііііі! це вперше в житті я наважилася говорити іноземною мовою не на уроці, а в польових умовах.

Найпереконливіша презентація Форуму
Бриних. Оооо, це було пряме попадання, я бігом купила обидві книжки, а одну ще й у двох екземплярах.

Найзатишніша презентація Форуму
"Хто робить сніг" Прохаськів. Та мені взагалі здається, Прохасько такий портативний затишок скрізь із собою носить.

Найвидовищніша презентація Форуму
Це те, що Мухтарський вигадав. Жлобологія. Презентація була стилізована під науковий симпозіум, де нам продемонстрували два жваві екземпляри гопника-самця. Фахівці говорили про їхні повадки і відповідали на запитання. Я теж спитала, мовляв, чи є гопники в інших країнах і чи не планують вони обмінюватися молодняком із Італією чи Китаєм... З цього розмова перейшла на порівняльний аналіз гопника російського і гопника українського. Що цікаво, у Франіку Тоня Ряховська розповіла мені дещо про гопника польського. Я здивувалася, які вони подібні до наших.
І друга частина перформансу - гопники в клітці. Їх годували. Ясна річ, сємками і пивасіком. Мені сподобалося, як Мухтарський говорив до присутніх дітей, мовляв, собачка як каже? Гав-гав. А киця? Няв-няв. А гопник? А гопник робить отак: гигиги! гигиги!
Діти сміялися і повторювати за гопниками не хотіли.
Але Марися казала, попереднього дня якісь діти в них палицями кидалися. Оце мене просто обурило, невже жодного дорослого не знайшлося, щоб їх перепинити?

Забава Форуму
Хаммерман знищує віруси. Ой, як же давно я не бачила їх наживо! Пахолюк, хто, ну яка зараза тобі сказала, що ти забагато триндиш між піснями? Але ж це і є найпрекрасніше, я дурію з того, як ці хлопці спілкуються з публікою і мені мало!
Цього разу хлопці були вбрані у вишивані рушники з дірками для очей і нагадували Алісу і Базіліо, коли ті ганялися за Буратіно. Співали давно знайомі пісні. Легко погоджувалися, коли публіка просила щось конкретне. Вони класнііі))

Найвлучніше потрапляння пальцем в небо
Часом буває ж і так, що кілька пунктів у програмі нічого тобі не кажуть і ідеш навмання. Мене спокусила назва заходу "японська грамота". За цими словами могла ховатися якась поетична імпреза, котра до Японії має дуже опосередкований стосунок. А втім це виявилася дійсно презентація підручника для початківців. Я погортала, вправи непогані, щоправда, верстка слабенька, надто густий текст, важко сприймати, до того ж треба ще очима пошукати, де завдання, а де навчальний матеріал. Але з подивом з"ясувала, що мені то вже трохи пізно купувати, вже треба трохи складнішого.

Найбільший жаль за тим, куди не потрапила
По-перше - велика презентація П"ятикнижжя Чубая, яке було кількома днями пізніше Форуму. Соломія завжди робить справжню виставу, і виходиш з таких імпрез наче побувавши в якомусь прекраснішому світі... Ех...
А по-друге це презентація Валерія Шевчука. Нереально! Мені здавалося, він так не любить публічності, що на Форумі його ніколи не побачу. А тут шанс трапився, а за іншими презентаціями й не встигла.

Найсуперечливіші відчуття
Презентація алкогольної антології КСД. Не знаю, сама книжка може й добра, але на презентації стільки говорилося про те, що пити погано... я не п"ю, а й то почала дратуватися цим надміром повчань.

Найбільший бардак з організацією
Тільки один захід, на який я ішла, не відбувся. І це, як не сумно, презентація журналу Крилаті. Редакторці подзвонила - та каже, її заявку не підтвердили і вона гадки не мала, що їхати таки треба. Ну, показала свої примірники журналу єдиній жінці, яку там застала, та й пішла.

Найвдаліше проігнорована презентація
Книги Бойченка. Колись я захоплювалася ним як найкращим модератором Форуму. Тепер все інакше. Терпіти не можу його сепаратистське петросянство. Суцільний фейспалм.

Найбільше розчарування Форуму
Стронґовський не приїхав :((( А я йому цукерки везла...

ВДГ нове дитяче оповідання надрукували. Про бегемотів і щастя.
https://www.facebook.com/ZurnalVigadujDumajGraj