(no subject)
Sep. 27th, 2008 06:11 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaвперше в Ірпені мені таке на думку спало. Все-таки паскудно наша юна писюча братія ставиться до свого читача.
Зайшла була на одному з круглих столів мова про кон"юнктурність. Звісно, нарід занутрував, забринів, хоча кожен по суті дотримувався "правильної" позиції: мовляв, не піддамося смакам широкого загалу, треба не вгождати смакам публіки, а виховувати її, "тягти до свого рівня".
Боже, як це все-таки самовпевнено й зарозуміло звучить. Альтернативи розглядається дві - або читач - тупак, якому треба догоджати, бо він тебе не купить, або читач - тупак і його треба виховувати і тягнути до якогось міфчного "свого рівня". В кожному разі читач - тупак. Враження таке, що всі ми бачимо свого читача як гопніка, що про Пушкіна в кроссворді прочитав, і відразу після кроссворду взявся за твого паперового первісточка. Де він його взяв? Мама-лунатічка на день народження подарувала, сподіваючись пристрастити свого бугая до читання на бозна-якому році життя?
Ні, звісно, я перебільшую. За тупаків наше товариство має не так гопніків, як читачів усякої попси - Ден Браун, Коельйо... Яка різниця, про кого йдеться. Суть одна - одностайна зневага до того, хто нас читатиме.
Чому так склалося? Ніби цілком ясно, що на кожну літературну нішу є свій споживач. І література з репутацією "для розумних" не відлякує читацтво, а вабить, мов там медом помазано. Ціле змагання триває! Не читавши Джойса і Платонова, уже чуєшся якимсь неповноцінним. Якщо не зрозумію, то хоч куплю, може колись доросту. "Я попсу не читаю" - це гонорове гасло більшості моїх знайомих споживачів літератури. Зокрема й тих, хто Дена Брауна читає. А ви...
Кожному, звісно хочеться, щоб читацьке коло було ширше. Я уявляю собі два способи досягти виходу поза свою вузьку нішу. Або писати під усіх підряд, тобто попсу, або писати щось жостко елітарне, а вже найрозумніший читач знайде спосіб пояснити решті, що тебе читати престижно, що ти розвиваєш мисленнєвий апарат і так далі. Ми не вибираємо другого способу, чи то зі скромності, чи то з адекватного розуміння: "фіг я так зможу". Ну а якщо дуже-дуже хотіти?
Насправді оця думка про потребу виховувати читача здається мені значно слизькішою за оту "неправильну", "кон"юнктурну". Бо читач - не дитина (якщо ти тільки справді не пишеш для дітей). Читач не прилип до тебе навічно і не взяв тебе на роль пожізнєного гуру. Він всього-на-всього віддав тобі трохи свого часу. В кращому разі - трохи і ще трошечки.
Читацтво, на кого не глянь, прагне рости в своїх очах, рости до розумнішої літератури. От чому б і письменству юному не міркувати: "Я хочу дорости до розумнішого читача". Іти по читацьких головах, як по сходинках, аж до наймудріших.
Я точно знаю, що саме такого для себе хочу.
Вся фігня в тому, що часто й ті, хто сам пише розумні книги, бідкаються: сповзати до читача, чи тягти його до себе? Мені, як читачу, це неприємно.
Зайшла була на одному з круглих столів мова про кон"юнктурність. Звісно, нарід занутрував, забринів, хоча кожен по суті дотримувався "правильної" позиції: мовляв, не піддамося смакам широкого загалу, треба не вгождати смакам публіки, а виховувати її, "тягти до свого рівня".
Боже, як це все-таки самовпевнено й зарозуміло звучить. Альтернативи розглядається дві - або читач - тупак, якому треба догоджати, бо він тебе не купить, або читач - тупак і його треба виховувати і тягнути до якогось міфчного "свого рівня". В кожному разі читач - тупак. Враження таке, що всі ми бачимо свого читача як гопніка, що про Пушкіна в кроссворді прочитав, і відразу після кроссворду взявся за твого паперового первісточка. Де він його взяв? Мама-лунатічка на день народження подарувала, сподіваючись пристрастити свого бугая до читання на бозна-якому році життя?
Ні, звісно, я перебільшую. За тупаків наше товариство має не так гопніків, як читачів усякої попси - Ден Браун, Коельйо... Яка різниця, про кого йдеться. Суть одна - одностайна зневага до того, хто нас читатиме.
Чому так склалося? Ніби цілком ясно, що на кожну літературну нішу є свій споживач. І література з репутацією "для розумних" не відлякує читацтво, а вабить, мов там медом помазано. Ціле змагання триває! Не читавши Джойса і Платонова, уже чуєшся якимсь неповноцінним. Якщо не зрозумію, то хоч куплю, може колись доросту. "Я попсу не читаю" - це гонорове гасло більшості моїх знайомих споживачів літератури. Зокрема й тих, хто Дена Брауна читає. А ви...
Кожному, звісно хочеться, щоб читацьке коло було ширше. Я уявляю собі два способи досягти виходу поза свою вузьку нішу. Або писати під усіх підряд, тобто попсу, або писати щось жостко елітарне, а вже найрозумніший читач знайде спосіб пояснити решті, що тебе читати престижно, що ти розвиваєш мисленнєвий апарат і так далі. Ми не вибираємо другого способу, чи то зі скромності, чи то з адекватного розуміння: "фіг я так зможу". Ну а якщо дуже-дуже хотіти?
Насправді оця думка про потребу виховувати читача здається мені значно слизькішою за оту "неправильну", "кон"юнктурну". Бо читач - не дитина (якщо ти тільки справді не пишеш для дітей). Читач не прилип до тебе навічно і не взяв тебе на роль пожізнєного гуру. Він всього-на-всього віддав тобі трохи свого часу. В кращому разі - трохи і ще трошечки.
Читацтво, на кого не глянь, прагне рости в своїх очах, рости до розумнішої літератури. От чому б і письменству юному не міркувати: "Я хочу дорости до розумнішого читача". Іти по читацьких головах, як по сходинках, аж до наймудріших.
Я точно знаю, що саме такого для себе хочу.
Вся фігня в тому, що часто й ті, хто сам пише розумні книги, бідкаються: сповзати до читача, чи тягти його до себе? Мені, як читачу, це неприємно.
