“ДAЛІ...”: ЛЬВІВСЬКИЙ ВИМІР

Сталося так, що знайомство з львівським гуртом “Дaлі...” (наголос на “а”) відбулося під час звитяжних спроб львівського студентства відвоювати свій клуб “Лялька”. Все було в жорстоко польових умовах. Звук у репетиційній комірці вперто виводив вокал за межі сприйняття людського вуха. Та й завтрашній концерт-протест біля Лялькового театру, просто неба, під дощем, під бурчання електрогенератора, зі щойно підпаяною всоте апаратурою більшого не обіцяв. І все ж вухо сказало: цікаво! “Дуже цікаво” – повторило воно, прослухавши те ж саме з демо-диску в теплій хаті. Ретельно прописані настроєві частини музичного твору, небанальні рішення, приємний тембр голосу., Музику до пісень “Далі...” переважно пише басист Юрко Козій, тексти – Соломія Чубай. Первинними, як правило, є тексти, Юркові випадає робота ловити настрій, намагатися музично повторити сказане у словах. Часом Юрко свідомо міняє настрій пісні засобами музики, як то можна помітити в “Запалювали Зорі”. Відпочатку текст сповнений безнадії і смутку, прощання з мріями. Але музика надає інакшого відтінку - світлого смутку, мрійливості, а насамкінець добирає ефекту “світанку нового дня”.
Треба зауважити й те, що тексти – це верлібри, “проза”, яку теж покласти на музику не так просто. Але хлопці пишаються тим, що роблять нетипові мелодії, що акорди не позначені в жодному найхитрішому самовчителі гри на гітарі, пишаються, що “зняти” пісню “Цвіркун” з третього прослуховування ого як складніше, ніж славнозвісну “Завтра прийде до кімнати...” :-))). Слово “складне” є для них певним ідеалом, до якого “Далі...” торують шлях. Властиво, в назві й відобразилося це прагнення постійного розвитку і ускладнення.

Про що співають “Далі...”? Якщо слухати або навіть просто читати тексти пісень “Далі”, в якийсь момент відчуваєш, що слухаєш давню знайому казку про Мавку або Русалку, або Снігуроньку, лісову панну – що кому ближче. Це наскрізний образ, який дозволяє бачити єдність навіть у досить несхожих між собою піснях. Це можна помітити у специфічному світобаченні дівчини-лісовиці, що складається з образів міфологізованої природи; в її лексиці; у способі все незвичне тлумачити в зрозумілих для лісовиці символах:

“Сльози - це смуток душі,
Зібраний у краплини роси.
Це - солоний дощ,
Це - сніг, що топиться в мене в долонях”

Є певна відторгненість у цій описовості. І в цьому теж Мавка: для неї сльози – це теж щось нове й незвичне. І бажане, бо це складова довершеності інакшої істоти.

“Це - радість
Спокуса, біль і, деколи, пристрасть
Це - щирість,
Відчуття, яких у мене немає” –

Дитяче розуміння світу: якщо ти відрізняєшся від мене і ти довершений, значить я – ні?

Пісня “Хтось…” – це вже безпосередній дотик до міфу про лісову дівчину, яка пішла за людським коханням. Підманули Галю, забрали з собою. Річка, і трави, і дерева, і роса й веселка застерігають, і трохи ревнують, почувають ворожість до чужого, а найбільше – бояться за свою лісову панну, як боїться мати за шалену доньку, що втекла з дому із коханим:

“Засумували верби й трави -
Хтось до когось повернувся.

Він забрав її, не заслуговуючи на неї.”

Чому трави й дерева бояться людського кохання і прагнуть вберегти свою сестру від такої долі? О. Це вже зовсім не схоже на типову мамцю, яка найбільше боїться і сварить звично: “у подолі принесеш!”. Трави й дерева того не бояться, не бачать небезпеки в тілесному коханні, воно звичне для їхнього світу. Вони бояться саме людського – “духовного” почуття, бо воно здатне вирвати з корінням. А трава як ніхто знає, як це страшно – коли тебе вирвали з корінням:

“Хтось кохав очі, хтось покохав тіло,
Але хтось таки покохав її
Її очі, душу й серце –
Хтось когось покинув...

Чого сумуєте, трави? –
Вона не приходить зранку покупатися у росі
Не приходить увечері набратись сили,
Щоб далі йти!”

Вибираючи між людським світом і своїм звичним, Мавка і сама усвідомлює, що вона втрачає:

“Я напевно уже
Не політаю
В безкраїм морі небес
За руки з пташками”. –

але вибір робить. Бо вже не належить їм, бо вже знає, як то: коли Його немає поряд, і ніжність борсається у тобі, мов у клітці, не знаючи виходу, б’ючись у стінки, прагнучи вихопитися і обігріти хоча б першу-ліпшу змерзлу квітку – це проекції, це шлюзи:

Вона танцює з осіннім сонцем,
З літними бурями у думках.
Танцюючи, згадує
Рухи його, слова його...

Історія Мавки це не просте означення: лісова дівчина покохала людського сина. Може бути й навпаки. Але кохання Мавки за визначенням трагічне, і то не просто тому, що не росте гірська рослина у лісі. У людських почуттях Мавка – це дитина, яка бавиться з сірниками, не знаючи ще досконало вогню, не вміючи себе захистити. По-дитячому вона не вміє чекати:

“Листя довго кружляло над її головою,
I, сівши їй на плечі, промовило:
“Він прийде. Ти тільки чекай!
Він ще прийде. Ти тільки чекай!”

Вітер вирвав з календаря
Останній день зими
Прийшла весна і привела
З собою його...

Але її вже не було, - вона померла від туги
Одного зимового ранку, сівши коло вікна
З вишиваним рушником собі на весілля”.

Мавка не є смертною і тому не гине в повному розумінні цього слова. Правильніше буде сказати – в ній гине можливість ідеальної людини. Але можливість і далі існувати життям лісової панни із досвідом людського світу для неї теж втрачена. Поєднання світобачення лісовиці і усвідомлення себе як людини примушує її брати на себе гріх скошеного жита:
“Ми донищили світ,
І природа мстить,
Мстить, бо ми - потвори
З ангельським обличчям.
Ми - ніхто, порівняно з деревами,
Ми - ніхто, порівняно з травами,
Бо ми є плями на сонці,
Бо ми - плями самі на собі”


P.S.: “Я б не хотіла бути мавкою, вона погано закінчила, але чомусь постійно чекаю неминучої трагедії. Смерті. Вічного сну серед лісу, трави... А потім Ромко мене повертає до реальності і каже не вмирай, бо ти мені потрібна :))))Дивно!” (Соломія)

P.P.S. - від редактора. Теорії вигадали люди, яким треба було інших людей вчити жити. За решти випадків користь від будь-якої теорії - як собаці від сухої кістки, тимчасова заміна нормальної вечері духу:) Музика “Далі...” - специфічно рідкісна пастка, з тої категорії, про яку на позір не годиться писати легко і зверхньо, як не годиться про актора, який грає Гамлета, писати “Шекспір сьогодні був не в дусі”. Хоча б тому, шо Шекспір під деяким кутом зору принципово більший за сцену. Саме тому (а не тому, що не можна насправді) не випадає зводити цю історію до зразка “спадкового несення прапора львівського року”. І ми того не робимо, принаймні поки що. Медитативний арт-рок на Заході має відомих гуру і відомі традиції, і вони такі, як є, тому що підпирають спільну, дуже виразну філософію. Зрештою, якщо Львів стоятиме де стоїть, а й не тільки ним єдиним, і у нас з музики постане не тільки жменя ярмаркоподібних фестивалів. Шкода лиш, що гурти, при розмові про які не може йтися без згадок за філософію, у нас або уже нидіють в легендах, або - іще замолоду живуть в минулому. Єдина надія “Далі...” в тому, що “Далі...” - все-таки “буде”...