(no subject)

В Дніпропетровську, театр Крик, виявляється, вже нову виставу запустив - Мутація. Хотіла поїхати, але подивилася, що лишилося після оплати комунальних послуг... і не поїхала.
Хто є з Дніпропетровська, розкажіть, чи гарна вистава?

Барліг почав здорово втомлювати, вперто навертає мене до конфліктування. Франківна мабуть перестане відчиняти вікна, бо стало зимно. Дімка приносить тільки радість. За Ганошенками скучила. У Шинкаренка 20-го день народження, а я досі ще не придумала, що йому подарувати. Хоч би зайшов у суботу, навістив, зараза забудькувата. Іра знов була прихворіла.

Вчора плакала від ніжності. при свідках! свідки нічо не зрозуміли. це добре.

Електронна пошта принесла чудову звістку. Іще дехто з письменників, можливо, приїде до Запоріжжя. Це ще не точно, але мені цього страшенно хочеться.
Ага, до речі! Наступного тижня я нарешті позбудуся урочисто своєї вишивки №2. Бо 22-го Карпа приїде з презентацією. Мені вже обіцяно книжечку.

Вишивка №3 теж уже от-от буде готова. Я починаю думати про наступну і у зв"язку з цим величезне прохання: хто має гарні фотографії Тараса Компаніченка? Чи не будете ви ласкаві поділитися зі мною? Бо саме його я хочу вишити наступним.

3 березня у нас в ЗНУ проходитиме відбірковий тур поетичного конкурсу Молоде вино. Я теж буду в журі, як то не дивно. Треба б афіші намалювати.

Коли твій кращий друг хворіє

Коли ваш кращий друг хворіє - його треба провідувати, тому що друг пізнається в біді. От я в біді пізнаюся, тому коли Лєнка захворіла на пневмонію, я відразу вирішила, що буду її провідувати кожного-кожнісінького дня!
Мама сказала, що я можу їй уроки носити, а не просто так. Це правда, мені дуже навіть легко, коли Ліда Іванівна диктує домашку третьому класу, взяти і записати собі тихцем на папірчик.
Я спочатку так і робила, а потім перестала, бо домашку Лєні носить Лєнка Лихогуб, її однокласниця. Ну і хай собі носить, вона все одно приходить двічі на тиждень, і то тому що в школі сказали, а я не так, я по-справжньому.
Ми познаходили у Лєнки дуже багато журналів Малятко і цілими днями вирізаємо з нього саморобки. Я вирізаю, а Лєнка склеює, тому що вона на рік старша і має дрібну моторику дуже хорошу, кращу, ніж у мене.
Найбільше мені хотілося вирізати великого жовтого песика. Як дістанемо журнали, я дивлюся на песика і думаю, який він гарний вийде, жовтий, у квіточку... А Лєнка тут мене раз - і кличе: "Таня!" Я: "А?" А вона: "Бе, тоже вітамін!". Ага, я швидко від неї перевчилася і тепер теж, тільки вона замріється - а я їй відразу - "Лєна!"- "А?" - "Бе, тоже вітамін!".
Так ми і не встигли тоді того песика зробити, бо Лєнку в лікарню забрали. Вона казала, що не заберуть. І я не хотіла, щоб її забрали, бо там уколів стократ більше роблять, ніж дома. Ф-фу! Але її все-таки забрали. Хоча вона цілий місяць уже дома хворіла.
Коли ми все-таки міркували, заберуть її чи ні, я обіцяла, що я і там її провідуватиму, якщо тільки мене пускатимуть. Але тато якраз сказав, що мені туди не можна, бо Лєнку поклали в заразне. Але я їй листа можу написати. Я так і зробила і тато відніс, бо він же лікар, його кругом пускають. Я написала:
"Здрастуй, Лєна!
Мене до тебе непускають, бо ти в заразному. Не скучай. Чи тобі багато роблять уколів? бажаю виздоровкати до весни, бо жалко буде якщо хворіти, коли тепло. Таня."
Лєнка мені теж потім написала, не відразу, а пізніше-пізніше. Вона писала, що в лікарні їй нудно, бо надворі травичка вже зелена і тепло, а в лікарні можна тільки в карти гуляти. Мені її теж дуже жалко було, бо травичка вже така гарна була, і мені зовсім майже ні з ким було гуляти.
Але одного чудового дня Лєнка прийшла в школу і сказала, що я можу до неї після уроків прийти і що у неї є сюрприз!
По обіді дощ пішов і мама мене ледве не не пустила. Але коли він минув, я все одно впросила. Так страшно хотілося взнати, який сюрприз придумала Лєнка!
Лєнка повела мене за лікарню, в якісь хащі. І там... Лююю-диии! Там ціле багатство було! Ми ж коли Лєнка захворіла, постійно гралися в лікарню. Тільки у нас нічого не було. А тут була ціла купа викинутих шприців. Тільки без голок. Це добре, що без голок, бо Лєнка іноді любить мене лякати і я б боялася, що вона мене насправжки захоче вколоти. Ми там собі навибирали, яких хотіли: і з залізною ручкою, і зі скляною, такою як трубочка одна в іншій. Я не знала, для чого зі скляною, а Лєнка сказала, що ними кров беруть і що в них у всіх повно крові було. Я аж трошки злякалася. Ми там ще знайшли старий замок - можна буде на халабуду начепити і по-кабуткі замикати, коли ми нібито підемо в магазин. Тепер точно можна буде по-справжньому гратися.
Надвечір, коли ми вже перетягли всі свої скарби в лісок до халабуди і потомилися, ми пішли до Лєнки додому. Ой, як я давно там не була! Ми дістали журнали Малятко і я сказала: Давай зробимо песика. І ми його таки зробили. Він, правда, погано стояв на лапах і весь час перехилявся. Лєнка ніяк не могла його поставити як слід.
-Лєна!- погукала я.
- А?
- Бе, тоже вітамін! - задоволено відгукнулася я.
Лєнка подумала і сказала:
- А давай домовимося і поклянемось більше ніколи-ніколи не казати "Бе, тоже вітамін".
- Чого? Це ж ти сама перша придумала!
- Бо Вітаміном називалися уколи, які мені там робили.
- Неправда, вітамін - це таблетки, смачненькі такі, круглі.
- Ти в лікарні була? Не була. А я - була.
З цим не посперечаєшся. Тож ми поклялися ніколи-преніколи більше не казати "Бе - тоже вітамін".
- А знаєш, що я придумала? - сказала Лєнка. Давай на честь нашої клятви назвемо песика Вітаміном!