(no subject)

Привезла була собі з Києва Бібісішну версію Хронік Нарнії. Я змалку страшенно любила цю казку. Позаторік, коли вийшов фільм за однією з частин, ходила до кінотеатру і дарма що багато народу розчаровані були - мені фільм той сподобався дуже і дуже. Саме такий як треба!
А от Бібісішка розчарувала. Я про існування цієї версії знала, навіть бачила уривок по телевізору колись давно, тільки з такими брижами на екрані, що нічого так і не розібрала. Так от: це серіал. Продавалися там диски з Левом, Чаклункою і Шафою, з Подорожжю Досвітнього мандрівця, зі Срібним кріслом (оцей останній я і купила). Знімався цей серіал у 1990, тоді, як видно, світовий кінематограф переживав не кращі часи. Дуже грубо зклеєні сцени з велетами: черег вкрай погану обтравку і через те, що ніхто й не подумав зробити однакову різкість і освітлення на об"єднаних частинах кадру, відразу видно, кого вирізали з іншого кадра і накладали зверху. Ось тут дітей вирізали, ось тут велетів... Ось тут діти їдуть на кентаврові неприродньо виструнчившись, тому що конячу голову треба ж потім замальовувати, в результаті людська частина переходить у якийсь наляпаний туман, а вже потім коняча. Каміння падає, як заведено в поганому кіно: підскакує так, що відразу видно, що його з пінопласту зробили. З усіх персонажів переконливі тільки Квакль і може Ріліан. Дітям дали придуркуваті тексти: ну навіщо 12-річній дівчинці давати репліку: "Цей блиск води зводить мене з розуму", якщо за автором це точно мало йти ремаркою?
Краєвиди гарні, але все одно відчуття павільйонної зйомки, та й загалом усе разом справляє враження шкільної вистави, де разом грають учні і вчителі. Дуже надумана Королева. Вона все--таки мала би бути вродлива леді, а не підстаркувата вчителька співів.
Коротше, серіал є серіал. Ні кроку від тексту, жодної знахідки, жодної ідеї. Ні, все, треба заборонити цьому жанрові торкатися класики взагалі.
Проте, хто дозволяє своїм дітям дивитися наші українські дитячі освітньо-розважальні програми, може спокійно дати їм і цей фільм, бо він стократ кращий.

Читане

Останнім часом переважно читала казки про Гаррі Поттера (тільки тепер їх собі купила) і привезені Мартою книжки Мілорада Павича.
Гаррі Поттер є Гаррі Поттер, з такими казками надзвичайно приємно проводити вечори.

А Павич підкинув кілька сюрпризів. У мене вже був курсі на четвертому період захоплення ним. Як я тоді дивувалася, що людина може витворяти з формою тексту! Тоді мені книжки теж давали друзі, я їх ковтала швидко і просила ще. А от тепер чомусь почала в"язнути. Тоненьку "Останню любов у Царгороді" мусолила чи й не місяць. Тільки тепер, діставшись старого доброго Хозарського Словника, зрозуміла, в чому річ: ті книжки, що я читала раніше, справді були простіші. У передмові до Словника не марно сказано, що читача за кожен прочитаний шматочок треба похвалити, цукерочку дати. Словник справді до читата ніжний, як яблучний мус, прослизає тобі в голову вмить, одна стаття чіпляє іншу, просто-таки вимагає - незчувся, як уже й кінець і хочеться ще.
Не всі тексти Павича такі. Наразі мені десь посередині, саме для мого не надто крутого рівня розвитку, не занато проста і не занадто складна, була Зоряна Мантія (її я теж раніше не читала). Це було хорошим тренуванням для моєї роз"їденої компом пам"яті: чим більше ти пам"ятаєш деталей, тим більше віднайдеш зв"язків, тим більше нот із цієї мелодії почуєш. В ідеалі деталі краще тримати в голові усі. Втім, це стосується усіх текстів Павича.

У мережі читала Квіти для Елджернона - про цю книгу вже писала. Ще на Альдебарані вичепила книжку "Поховайте мене за плінтусом", Павло Санаєв - оповідь від імені хлопчика, якого виховує істерична бабуся. Бабуся - кошмар якийсь, постійно всіх проклинає, дістає до печінок, плачеться на гірку долю, ще й з манією постійно лікувати онука, називає ж його не інакше як невдячним ідіотом... трапляється такий типаж. Книжка яскрава, але, схоже, така вона у автора єдина, зайшла на його сторінку - решта - попсня якась. "Кожна людина здатна написати одну справді хорошу книгу - книгу про самого себе".
Купила в Києві нову книжечку Нестайка "Чарівні окуляри". Простенька, але симпатична. Дітям рекомендую, дорослим - навряд чи.
Ще там-таки у Києві тримала у руках дитячі книжки Андрусяка. Про неслухняних дітей, яких украла зла казкова вчителька. Книжку відразу ж подарувала, втім встигла прочитати майже до кінця. Вона викличе цікавість і у дорослих, я думаю. Сподобався уривок, де дівчинка розмірковує, хто з казкової нечисті де мешкає: Бабай у камінному дядькові з картузом, Бабаїха - у здоровезній камінній тітці з мечем та щитом у піднятих руках...