так треба

- Звісно, є! - заперечив горщик. По батьківській лінії один із моїх предків походить якраз із Японії. Звали його, - Горщик замріяно зітхнув, - Загублений У Снігах.
- І давно його загубили? - поцікавилася Зоя.
- Та ніхто його не губив. Просто туалети в Японії завжди ставили на північ від будинку. І то якнайдалі. Північ, розумієте? Північ - сніг...
- Красиво, - погодилася Марина. Вона й не помітила, що говорить про це вже без жодної іронії та сарказму.
- Справді, гайда в Японію! – скочила на рівні Зоя.
- Ні, - відповіла Марина, – ми їдемо додому.
- Чому додому? Ми ж іще нічого не встигли побачити!
- Тому додому. Усім їсти давно час. Андрійко так набігався, заснув. А мама що скаже, коли з роботи прийде?
- А нічого не скаже, вона й не знатиме! Горщичок нас просто поверне в ту ж мить, коли ми вилетіли. Правда, Горщичку?
- Правда, - підтвердив Горщик, – де взяв, там і покладу.
- Все одно, усім пора поїсти, - стояла на своєму Марина.
- Я не голодна!
- Це ти можеш думати тільки про себе! – зірвалася Марина, - А я – старша, я про вас усіх маю дбати. Андрійка теж давно треба нагодувати.
- А чому нам конче треба їсти вдома? Нехай нас хто-небудь почастує.
- Хто? Цезар тутешній? Ага, іди, просися на обід.
Зоя насупилася і нікуди не пішла.
- Горщичку! От ти нас зі своїми родичами знайомиш… А у нас є родичі в минулому?
- Звісно, є, - хмикнув Горщик, - але хіба такі шляхетні, як мої? Прості собі селяни, в основному.
- Горщичку, повези нас до наших родичів! Ми їм скажемо, що ми рідня. І вони нам дадуть їсти! Ну Горщичку, хороший, красивий!
- Ох ти ж лисеня, - розтанув Горщик, - ну, гаразд, є в мене одна ідея. В одній родині, що доводиться вам родичами, жив старший брат мого діда. Ото до них і поїдемо.
- Правильно! Марисюню, ми ж до родичів, ми ж не до чужих людей. Поїхали, га?
- Ну… добре, - згодилася Марина.
- А тоді - в Японію?
- Побачимо.
Вони узяли за руки сплячого Андрійка і неголосно проказали вслід за Горщиком:

Сорока-ворона кашку варила,
Кашку варила, діток кормила…

- Це ж не твій віршик! – встигла вигукнути Марина. – Це ж…
І вони опинилися на березі струмка.
- Ой, джерельце! Можна скупатися і напитися! – зраділа Марина.
Зоя, не скидаючи плаття, залізла у воду.
- Хоч плаття прополощу, а то й досі Андрійковими цюньками смердить. Не йти ж у такому вигляді до нашої бабусі.
- Вона нам не бабуся, а давній-давній предок! – заперечила Марина. – А дотепер тобі смердюче плаття не заважало?
- Не забувай, що це ти мене облила! – нагадала Зоя і плюснула холодною водою в Марину. Марина верескнула, і сестри почали бризкатися у воді. Бризки дістали й Андрійка, він позіхнув і сів на моріжку. Потім підповз до води, і собі став ляпати долоньками, ганяючи дрібних рибок. Сестри вийшли з води, повикручували спідниці. Зоя взяла за руку Андрійка, Марина підняла Горщик, і вони рушили в напрямку, який показував їхній емальований провідник.
Показалися хати. Біля одної з них Горщик велів зупинитися. Відганяючи сердитих гусей, Марина пропустила вперед Зою з Андрійком, а тоді зайшла й сама.