так треба

- Добрий день! – чемно привіталися вони. У хаті було темнувато. Назустріч їм піднялася з лави лагідна літня жінка у брунатній хустині.
- Ми – ваші родичі, йдемо здалеку. Чи не дозволите трохи у вашій хаті перепочити?
- І поїсти, - докинула Зоя.
- Хоча б малому! – попросила Марина.
- Родичі, кажете? – жінка вглядалася в обличчя дітей. - Чи ви не онуки старої Микитихи? Ото аж звідти ідете? Ой, біднятка… А куди ж ви оце подалися?
- До моря! – сказала Марина перше, що спало на думку. І тут же вкусила себе за язика – а раптом та невідома Микитиха живе ближче до моря, ніж вони тепер?
Але – пощастило.
- Нащо вам те море? – проказала сама до себе жінка і пішла до печі.
- Зараз вам трохи каші зварю, пождіть.
Вона хлюпнула в пузатий підпалений горщик трохи води з кухля, сполоснула, вихлюпнула надвір, тоді налила ще, засипала пшона і поставила на піч. Затріщав вогонь, і в хаті стало димно. Діти вийшли надвір.
Жінка й собі вийшла. Сіла прясти.
- То як там Микитиха? Як хазяйство? Вівці держите?
- Держимо, бабусю! – збрехала Марина, а Зоя вчасно затулила рота Андрійкові, який саме поривався щось пояснити цій чудній бабусі. Може, те, що у овець копитця, а копитцями ходити на четвертий поверх дуже незручно. А може, те, що у нього є одна овечка на коліщатках і ще одна у книжці з картинками. Дізнатися про це було б цікаво, але ніяк не можливо, тому що Зоя таки встигла затулити Андрійкові рота, і він зумів сказати тільки «Бе-е…».
Марина зрозуміла, що треба терміново міняти тему розмови, пошукала тої нової теми очима, побачила Горщик, і спитала:
- Бабусю…
- Чекайте, зараз кашу гляну… О, вже готова каша. Ну то я насипаю, а ти питай, що хтіла.
- Бабусю, а ви куди у вас заведено пісяти?
- Що? А-а! Та онде під кущик сходи.
- Ні, я не хочу зараз. Просто цікаво. А вночі куди?
- Та в горщик, куди ж.
- Ой, то у вас теж є горщик? – зацікавилася Зоя. – А покажіть?
- Та ось же він! – просто сказала бабуся.
- Де?
- Та ось. Із чого я вам кашу насипаю?
- Фе-е!!! – Зоя висолопила язика і сповзла з лави. Марина схопила Андрійка і вискочила з хати. Зоя - за нею.
- Чого ви? – чулося навздогін, - я ж його прополоскала, воно ж і не пахне.
Але каші дівчатам уже не хотілося.
- Ну, Горщик… Не міг попередити!
- З біологічної точки зору ви нічим не ризикували, - виправдовувався Горщик, - усі шкідливі мікроорганізми знищуються у вогні. Ну добре, добре, не хочете каші – поїжте горіхів. Онде у вас за спиною які кущі! А потім вирушаємо до Японії.
- Додому! – заперечила Марина.
- До Японії! – верескнула Зоя. – Ти обіцяла, я не піду додому, не хочу!
Марина затулила вуха:
- Добре, але це буде остання мандрівка. Домовилися? Ну!
Зоя сердито засопіла, але кивнула. Горщик урочисто й трохи печально заговорив, звертаючись в основному до Андрійка:

Зараз ми полинемо до раю
Раю, де народжується сонце.
Вчися й ти, мій юний самураю,
Пісяти безшумно, як японці.

- Ось тут, - показав Горщик на красивий будинок з паперовими ліхтарями біля входу, - мешкає один мій вельми заможний предок. Сідайте, скоро ви його побачите.
Діти всілися на землю і стали чекати. Андрійко грався камінцями. Аж ось двері будинку прочинилися, звідтам вийшов опасистий, барвисто вбраний японець із кумедною кіскою на голові. За ним ішли двоє носіїв з великою скринею. Скриня була на три чверті наповнена м’яким попелом.
- Знайомтеся, оце він і є. Горщик-сан.
- Хі-хі! – розвеселилася Зоя. - Чисто тобі котяча скринька з піском.
- Хіба що більша, - підтвердила Марина.
- Цікаво, цей дядько прикопує свої гівняшки задніми лапами?
- А потім, мабуть, стоїть і нявкає, доки його слуги не поміняють пісочок!
- Що ж до мене, - встряв Горщик, - то я котів поважаю більше за всіх інших тварин! Бо коти – єдині звірі, які мають свої власні горщики.
- А серед твоїх родичів часом немає котячих туалетів? – піддражнила Зоя.
Горщик ображено засопів: