“ЕКСАМПЕЙ”: ТЕ, ЩО НЕ ЗАРОСТАЄ
Jun. 5th, 2003 08:54 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaАвтентика вчергове переживає сплеск і виляск і писк моди. До попередньої хвилі, якщо пам’ятаєте, доклала пелюстисьок сама “Червона рута”, спонукаючи малих своїх студійозусів вклинювати автентичні мотиви де й миша не пролізе. Та й зараз не без того, щоб мудрий і поважний Дядько витягував ці добрі тенденції з музикантів за вуха. Хтось погідно киває, мовляв, це мудра політика, це примушує музикантів одлипати з накатаної лижні і шукати нових рішень. Інакший пророчить наслідки у вигляді нової епохи шароварництва. Треті (здебільшого — самі гурти) мовчки вважають то черговим маразмом. Лише якась їх частина приходить до такої музики з власного, особистого неповторного вар’ятства., А ми маємо навзамін іще одну типову категорію гуртів?
Не буду жовчно кпинити. Непересічних і самобутніх “автентиків” багацько, мабуть, вже точно більше, ніж непересічних і самобутніх “українських депешмодів”.
Є й ті, які з важкого небосоногого дитинства винесли досвід, що автентика — це “Калінов Мост”... Але ми про них не будемо, їм і так погано. Об’єктом нашої пильної уваги стають ті, що вміють копнути глибше.
І то таки правда, у вмінні глибоко копнути нашим сьогоднішнім співрозмовникам не відмовиш...
Отже, до вашої уваги один із учасників проекту “Тулумбаss”, молодий криворізький гурт “Ексампей” (з давньогрецької — “священні шляхи”, започаткована Геродотом географічна назва, що позначала територію між Дніпром і Бугом, заселену скіфами). “Ексампей” — це двійко сестер-близнючок, Тамара й Ірина Бутко. Їхнє музичне становлення тягнеться від наметів археологічних експедицій, а оскільки археологи завше трохи схиблені, спілкуватися з сестрами надзвичайно цікаво.
Свою музику дівчата називають скіфською, бо виникає вона тут же, на курганах, на свіжих враженнях від зрізаного пласту історії. Процес творення музики оповитий низкою таємничих ритуалів. Звісно, це багато в чому тільки гра, але ця гра допомагає створити особливий настрій для творчості. Адже по-справжньому ніхто не знає, якою була музика у скіфів!
Тамара:
— Почали таборувати цікавими місцями: річка Синюха, розкопки трипільської культури. Власне, там було створено мистецький табір, який називався “Ексампей”. Якось на відпочинку наш керівник почув, як ми разом співаємо. Прийшла ідея щось зробити, якийсь музичний проект. Записати кілька пісень на радіо, поклавши на музику тексти Бориса Мозолевського, відомого археолога.
— Цікаво, чи щось лишилося насправді зі скіфської музичної культури?
— Давай я, може, розкажу, як народжувалася ця музика. Чому можна говорити, що вона справді скіфська і чи можна взагалі так говорити. Можна, я думаю. Бо вона творилась на курганах, виїжджали спеціально, щоб десь усамітнитися з курганом і відчути його якусь... Це було при місяці, уночі, або вдень, це стан, коли музика витворювалась сама собою. Можна сказати, що скіфи до нас промовляли через роки.
— Ви видобували музику разом із археологічними знахідками?
— Так! Не порушуючи при цьому цілісність курганів.
— Але, якщо я розумію, питання ще іншого характеру: чи була музика у скіфів, так? Якщо говорити про музику, то вона була ще у трипільців. Навіть ще раніше, бо знайдені стародавні інструменти, дудочки з дірочками. Це вже був інструмент, так? Хоча першим звуком були оті дві краплинки, які капали по-різному в глечик з водою: “Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Дві нотки, вони постійно міняються, вони прийшли з природи. Чи спів пташиний, який відтворювався у піснях і дійшов аж до наших днів. “Подоляночка” — це вже розквіт трипільської культури, там інша історія походження тої мелодики.
— Інструмент у вас такий цікавий... Начебто і не старосвітський, але...
— Це не один інструмент, їх близько двадцяти. Ми їх робимо за спеціальною технологією. Є спеціальний час, молитви. Є одяг спеціальний (теж власноруч шитий), який треба одягати, коли робиш цей інструмент. Деякі інструменти ми все ж замовляли у Кобзарському Цеху, ту ж кобзу. — Кілька назв, я думаю, мають пролунати: дримба, це відомий карпатський інструмент, окарина, торбан, кобза, гудок, джоломига (або джоломия) – подвійна сопілочка. Ну й різного роду перкусія, яка робиться не з дерева, а вже більш сучасних матеріалів — банка кави обклеюється гарно папером, туди засипається рис абощо. Гречка. Ми ж гречкосії, підтримуємо все-таки традиції. Тобто, тут можна говорити про живу традицію. Нам часто закидають, що це ж не скіфська музика. Немає скіфської музики, так. Є сучасна інтерпретація, відчуття, як воно твориться.
— Що завжди мені було цікаво... Гурти, намагаючись додати неповторності своєму звучанню, починають використовувати якісь незвичні інструменти... Мене завжди цікавило, як можна за короткий час опанувати його, так, щоб звучало гармонійно...
— Насправді це дуже просто. Коли воно народжується в твоїх руках, воно вже саме тебе слухається. Як воно може не заграти? ...Ми над цим навіть ніколи не замислювалися.
— Звичайно, над технікою треба працювати, хоча б по годині в день пальці розігрівати.
— У мене така думка виникла... мабуть, вас відпочатку було більше?
Дівчата перезираються.
— Ви читаєте думки? Річ у тім, що відпочатку нас було дванадцятеро.
— У кожного був свій інструмент: група струнників, перкусіоністів, сопілкарів. Було й так, що пройшли посвячення, але не витримали випробування часом. Були розходження, чи варто взагалі цим займатися...
— Посвячення?
— Був ритуал. Відбувалося все вночі. Ми були зодягнені в наші теперішні скіфські костюми.
— Скіфські — мається на увазі, зі знаками. Лляна тканина, вишита за давніми трипільськими орнаментами. Знак живого вогню, те, що притаманне трипільській культурі. Відварювався напій з дев’яти трав...
В цей момент Іра швидко притуляє пальця до вуст.
— Називати не можна.
— Розповідати не можна. Хто “скотився з гори”, випробування не пройшов.
— А що, можна було скотитися? — невдало пробую жартувати.
— Та ні. І ці ритуали... це скоріше... ну от, всі скажуть, мовляв, сектанти якісь...
— Це, мабуть, скоріше занурення в атмосферу? — намагаюся зловити думку.
— Так-так! Це занурення, творчий процес...
У “Ексампей” вже вийшов і диск. Сестри дивують мене дедалі більше, виявляється, вони вже встигли зняти кліп, тасьми десь на 15 хвилин. Щоправда, показували його лише на регіональному телебаченні. Іра розповідає:
— Мова йшла про події на Дівич-горі. Там збиралися дівчата, вагітні жінки, вмивалися святою водою. У нас вийшов фільм хвилин на 15, коні, скіфські костюми... Цікаво, що за сюжетом мало бути літо, але зйомки проводилися вже восени. Жовте листя, а ми в легеньких сукнях. Береш вмиватися святою водою, а вона така холодна!
Ще там мав бути епізод з конем. На іподромі нам виділили коней, дозволили то відзняти. Ми вчилися їздити. Той епізод — там дівчина розмовляє до коника, щось на зразок “конику мій милий-хороший, хлопець поїхав, нас самих лишив...” А кінь наступив Тамарі на босу ногу! І от вона до нього лагідно так, ласкаво: “Ах ти ж зараза, паскуда ти така, зійди з ноги, зійди, кажу!”
— Звук потім накладався?
— Так, треба було тільки щоб видно, наче вона щось говорить.
— Скільки ж часу ви існуєте?
— Скоро буде 5 років.
— Ну а далі як ви? Збираєтеся виходити на великі майданчики?
— Хочеш насмішити Бога — поділися своїми планами — мудро зауважують сестри. Тамара пояснює:
— Виходити на великі майданчики... У вузькому колі, в камерній атмосфері це прийнятніше, це цікаво. Творити не для себе, а для спільного нашого тезаурусу. Як сьогодні.
Fish
Не буду жовчно кпинити. Непересічних і самобутніх “автентиків” багацько, мабуть, вже точно більше, ніж непересічних і самобутніх “українських депешмодів”.
Є й ті, які з важкого небосоногого дитинства винесли досвід, що автентика — це “Калінов Мост”... Але ми про них не будемо, їм і так погано. Об’єктом нашої пильної уваги стають ті, що вміють копнути глибше.
І то таки правда, у вмінні глибоко копнути нашим сьогоднішнім співрозмовникам не відмовиш...
Отже, до вашої уваги один із учасників проекту “Тулумбаss”, молодий криворізький гурт “Ексампей” (з давньогрецької — “священні шляхи”, започаткована Геродотом географічна назва, що позначала територію між Дніпром і Бугом, заселену скіфами). “Ексампей” — це двійко сестер-близнючок, Тамара й Ірина Бутко. Їхнє музичне становлення тягнеться від наметів археологічних експедицій, а оскільки археологи завше трохи схиблені, спілкуватися з сестрами надзвичайно цікаво.
Свою музику дівчата називають скіфською, бо виникає вона тут же, на курганах, на свіжих враженнях від зрізаного пласту історії. Процес творення музики оповитий низкою таємничих ритуалів. Звісно, це багато в чому тільки гра, але ця гра допомагає створити особливий настрій для творчості. Адже по-справжньому ніхто не знає, якою була музика у скіфів!
Тамара:
— Почали таборувати цікавими місцями: річка Синюха, розкопки трипільської культури. Власне, там було створено мистецький табір, який називався “Ексампей”. Якось на відпочинку наш керівник почув, як ми разом співаємо. Прийшла ідея щось зробити, якийсь музичний проект. Записати кілька пісень на радіо, поклавши на музику тексти Бориса Мозолевського, відомого археолога.
— Цікаво, чи щось лишилося насправді зі скіфської музичної культури?
— Давай я, може, розкажу, як народжувалася ця музика. Чому можна говорити, що вона справді скіфська і чи можна взагалі так говорити. Можна, я думаю. Бо вона творилась на курганах, виїжджали спеціально, щоб десь усамітнитися з курганом і відчути його якусь... Це було при місяці, уночі, або вдень, це стан, коли музика витворювалась сама собою. Можна сказати, що скіфи до нас промовляли через роки.
— Ви видобували музику разом із археологічними знахідками?
— Так! Не порушуючи при цьому цілісність курганів.
— Але, якщо я розумію, питання ще іншого характеру: чи була музика у скіфів, так? Якщо говорити про музику, то вона була ще у трипільців. Навіть ще раніше, бо знайдені стародавні інструменти, дудочки з дірочками. Це вже був інструмент, так? Хоча першим звуком були оті дві краплинки, які капали по-різному в глечик з водою: “Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Дві нотки, вони постійно міняються, вони прийшли з природи. Чи спів пташиний, який відтворювався у піснях і дійшов аж до наших днів. “Подоляночка” — це вже розквіт трипільської культури, там інша історія походження тої мелодики.
— Інструмент у вас такий цікавий... Начебто і не старосвітський, але...
— Це не один інструмент, їх близько двадцяти. Ми їх робимо за спеціальною технологією. Є спеціальний час, молитви. Є одяг спеціальний (теж власноруч шитий), який треба одягати, коли робиш цей інструмент. Деякі інструменти ми все ж замовляли у Кобзарському Цеху, ту ж кобзу. — Кілька назв, я думаю, мають пролунати: дримба, це відомий карпатський інструмент, окарина, торбан, кобза, гудок, джоломига (або джоломия) – подвійна сопілочка. Ну й різного роду перкусія, яка робиться не з дерева, а вже більш сучасних матеріалів — банка кави обклеюється гарно папером, туди засипається рис абощо. Гречка. Ми ж гречкосії, підтримуємо все-таки традиції. Тобто, тут можна говорити про живу традицію. Нам часто закидають, що це ж не скіфська музика. Немає скіфської музики, так. Є сучасна інтерпретація, відчуття, як воно твориться.
— Що завжди мені було цікаво... Гурти, намагаючись додати неповторності своєму звучанню, починають використовувати якісь незвичні інструменти... Мене завжди цікавило, як можна за короткий час опанувати його, так, щоб звучало гармонійно...
— Насправді це дуже просто. Коли воно народжується в твоїх руках, воно вже саме тебе слухається. Як воно може не заграти? ...Ми над цим навіть ніколи не замислювалися.
— Звичайно, над технікою треба працювати, хоча б по годині в день пальці розігрівати.
— У мене така думка виникла... мабуть, вас відпочатку було більше?
Дівчата перезираються.
— Ви читаєте думки? Річ у тім, що відпочатку нас було дванадцятеро.
— У кожного був свій інструмент: група струнників, перкусіоністів, сопілкарів. Було й так, що пройшли посвячення, але не витримали випробування часом. Були розходження, чи варто взагалі цим займатися...
— Посвячення?
— Був ритуал. Відбувалося все вночі. Ми були зодягнені в наші теперішні скіфські костюми.
— Скіфські — мається на увазі, зі знаками. Лляна тканина, вишита за давніми трипільськими орнаментами. Знак живого вогню, те, що притаманне трипільській культурі. Відварювався напій з дев’яти трав...
В цей момент Іра швидко притуляє пальця до вуст.
— Називати не можна.
— Розповідати не можна. Хто “скотився з гори”, випробування не пройшов.
— А що, можна було скотитися? — невдало пробую жартувати.
— Та ні. І ці ритуали... це скоріше... ну от, всі скажуть, мовляв, сектанти якісь...
— Це, мабуть, скоріше занурення в атмосферу? — намагаюся зловити думку.
— Так-так! Це занурення, творчий процес...
У “Ексампей” вже вийшов і диск. Сестри дивують мене дедалі більше, виявляється, вони вже встигли зняти кліп, тасьми десь на 15 хвилин. Щоправда, показували його лише на регіональному телебаченні. Іра розповідає:
— Мова йшла про події на Дівич-горі. Там збиралися дівчата, вагітні жінки, вмивалися святою водою. У нас вийшов фільм хвилин на 15, коні, скіфські костюми... Цікаво, що за сюжетом мало бути літо, але зйомки проводилися вже восени. Жовте листя, а ми в легеньких сукнях. Береш вмиватися святою водою, а вона така холодна!
Ще там мав бути епізод з конем. На іподромі нам виділили коней, дозволили то відзняти. Ми вчилися їздити. Той епізод — там дівчина розмовляє до коника, щось на зразок “конику мій милий-хороший, хлопець поїхав, нас самих лишив...” А кінь наступив Тамарі на босу ногу! І от вона до нього лагідно так, ласкаво: “Ах ти ж зараза, паскуда ти така, зійди з ноги, зійди, кажу!”
— Звук потім накладався?
— Так, треба було тільки щоб видно, наче вона щось говорить.
— Скільки ж часу ви існуєте?
— Скоро буде 5 років.
— Ну а далі як ви? Збираєтеся виходити на великі майданчики?
— Хочеш насмішити Бога — поділися своїми планами — мудро зауважують сестри. Тамара пояснює:
— Виходити на великі майданчики... У вузькому колі, в камерній атмосфері це прийнятніше, це цікаво. Творити не для себе, а для спільного нашого тезаурусу. Як сьогодні.
Fish
