![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaСлова «сингл» немає в українській мові. Цей шоубізнесовий універсалізм ще зовсім недавно був такий далекий від вітчизняних реалій, що наша мова довго не могла його засвоїти: одні вперто казали «сінґл», інші «синґль», треті на польський кшталт – «синґель». А головне – ніхто не розумів, що ж воно таке. «Single» в перекладі значить «окремий», «поодинокий», тому цим словом спершу називали без розбору будь-яку пісню, що існує окремо від «альбомів» (у совковій меломанській термінології – «концертів») певної групи або виконавця. Друге розумне слово, яке вивчили спочатку наші музиканти й телерадіомовники, а потім і слухо-глядачі – «макси-сингл».
Ці слова застосовувались у нас до касет з декількома піснями, до тих халтурних напівпіратських (де там олл райтс резервд!) підвального виробництва касет, які час від часу урізноманітнювали печальний асортимент розкладок української музики. «Будинок зі скла» групи «Океан Ельзи». «Купила мама коника» дніпропетровських клоунів «Шао-Бао». «Любов(ь)» «ВВ». «Танець Душ» Юлі Лорд. Можна згадати з десяток, а ще раніше таким захоплювались маловідомі галицькі естети – «Луні Пелен», «Опальний принц», «Клуб шанувальників чаю» тощо, чиї більш ніж скромних тиражів «сингли», випущені місцевими так званими Студіями Звукозапису, потрапляли переважно в приватні колекції друзів.
Що це було? Касети, рідше – компакт-диски, що не дотягували хронометражем до звиклого «альбомного» формату – 45 і більше хвилин, 8 і більше пісень. Макси-сингл відрізнявся від просто-синглу наявністю реміксів, часто склепаних безпосередньо перед записом спеціально для заповнення порожнього місця на плівці. Очевидно, передбачалось, що коли вже піпл не захаває саму пісню, то танцювальний ремікс піде йому неодмінно.
Навіщо це робилось? Як правило, не від хорошого життя: музиканти просто фізично не мали матеріалу на повний альбом, а релізнутись, датися чути Всесвіту, потрапити на радіо не терпілось. Крім того, вітчизняні виконавці практикували щедрі обіцянки скорих релізів, а що вся ця тусовка дуже тісна, то їм ці обіцянки часто пригадували. Наприклад, Катя Чілі, наш колись відомий вундеркінд-фольклорист від естради, погоріла і пропала, так багато років обіцяючи альбом «Русалки ін да хаус», що одна ця назва викликала сміх. Випустила б сингл – мала б чим заткнути сміхачам рота.
Для кого це робилось? Переважно для радіо, по яких і поширювався продукт. У продаж потрапляли невеликі кількості, відразу ж і зникаючи в хижих пащах меломанів. А часом і взагалі не потрапляли, зате дискографія-то все одно – поповнювалась.
Тепер, як то в пісні співалось, усе інакше. Вітчизняному чорному аудіоринку боляче наступили на хвіст, у багатьох квартирах зникли касетні магнітофони, нема вже «Території А» з її мільйоннорукою аудиторією, де можна було і кліп зняти, і пісеньку до збірки втиснути, й себе показати, й похвалитись новим «релізом» (слово-то яке!). Але описана вище практика не зникла. Нещодавно, приміром, нетримання творчого продукту в наших некоронованих монархів – Вакарчука і Ко. – проявилося синглом «Холодно»; не дотягнули хлопці до альбому, на якому сингловий вміст ніби також наявний. Дві пісні, три треки... Компакт за кілька баксів, - хм, задумається український обиватель, якщо він не закохана в Славка Вакарчука дівчинка.
І що найсмішніше: з поняттям «сингл» це все не має нічого спільного.
Як воно в Них
Всі ми знаємо: Захід хижий, буржуазний, шанує лише Золотого Тельця. Хоч який ти талановитий музикант, а мусиш сидіти й чекати, поки хтось за тебе заплатить гроші. Якщо не маєш чим заплатити сам. «Розкрутка», «ротація», «рейтинг», «чарт», «блокбастер», «чартбрейкер», навіть «хіт» – нам уже відома їхня людожерська говірка. Як можна здогадатися, сингл – ще одна темна сила на службі в диявольського жовтого металу.
Припустимо, ви – молодий, обдарований, яскравий, неповторний, живете в Америці (Британії, Німеччині, будь-якій іншій розвинутій країні), співаєте краще за всіх і маєте твердий намір переконати в цьому людство. Підвальні репетиції, виступи в підземних переходах і на неформальних фестивалях вам тут не допоможуть; єдиний розумний шлях веде до рекордингової компанії, яких насправді там незліченна безліч. Вони називаються «лейблами» (label – буквально: «етикетка»), ми вже теж це слово вивчили.
Лейбли славні передусім номенклатурою музикантів, які на них випускались. Тобто, якщо в нас музикант з гордістю говорить: «Я записувався на «НОВА рекордс»!», то там копійчана провінційна студійка пишається, і не безпідставно, що колись випустила пару пісеньок якоїсь нині відомої групи, коли вона ще никалась по підвалах. Припустимо, вам пощастило, і продюсер прослухав ваші демозаписи й погодився, що пісні справді найкращі в світі, так що людство без них не проживе (хоча не сумнівайтесь, він зважить усі комерційні «за» і «проти», безсоромно втрутиться у внутрішню організацію вашого доробку, історія може бути набагато гостросюжетніша, ніж у «Тартаковому» «100%-ному плагіаті»). Тоді вам буде запропонований контракт на випуск сингла. Як у нас би не забули зазначити – дебютного.
(Ось коли, до речі, вам не завадить знання законодавства про авторські права. На радостях ви можете необережно відписати лейблові права не тільки на цей сингл, а на всю свою наявну й ненароджену інтелектуальну власність. У цьому плані, звичайно, українським музикантам простіше: нема особливо чого втрачати, крім своїх кайданів.)
Тут ми, власне, підійшли впритул до самої синглової системи. Її місцями дивна організація зумовлена обставинами виникнення й формування: це було тоді, коли світ був ще юний і слухав лише вінілові платівки. Тому основним для синглів форматом донедавна (а почасти навіть тепер, в епоху CD-MD-DVD) була саме платівка. Вона, як відомо, о двох сторонах; тому сингл складається з A-Side – власне, основної пісні, хіта, який повинен «діяти» на ринку – й B-Side, другої сторони. На B-Side зазвичай розміщують іншу пісню, яка повинна репрезентувати якісь інакші грані авторського таланту, рідше – ремікс. Музиканти часто навмисно не включають бі-сайди до майбутніх альбомів; це стимулює фанів до купівлі синглів, а ще колись можна потішити їх збіркою «B-Sides and Unreleased», яку вони просто не зможуть не придбати. Ще один пережиток ери платівок – формати 7’’ i 15’’. Власне, 15-дюймовий сингл має другу, неофіційну назву «макси-сингла», що прижилася в нас. На 15-дюймову платівку влізає вдвічі більше – це зрозуміло – одначе вона все одно має «провідний» трек і кілька другорядних. Часто B-Sides на 7’’ і 15’’ версіях одного синглу відрізняються, або сама синглова пісня представлена на 15’’ у відмінній, зазвичай подовженій версії: знов-таки, стимулює попит.
Ще в 90-х роках діяла сувора послідовність: спочатку виходить 7’’ вініловий сингл, потім 15’’, потім CD, а за ним уже можуть іти (в разі успіху, звісно) аудіокасети, DVD, компакт из бонусами і тому подібні фінтіфлюшки. Тепер усе зазвичай починається з CD, одначе вінілові пережитки – формати 7’’ і 15’’ і наявність бі-сайдів – не збираються відмирати.
Отже, ваш сингл випущений – зовсім непомітно для вас, без шампанського й феєрверків, відбувся той самий рясно згадуваний українськими музикантами «реліз»; тепер тираж потрапляє до музичних крамниць, які мають контракт із вашим лейблом. Але завважте: коли ми говоримо «Музична крамниця», уявляється щось на кшталт «Мелодії» у Львові або «Арки» в Києві, такий собі музичний гастроном. В останні кілька років почали, щоправда, в Україні з’являтися контори, подібні до західних Music Shops: на ваше прохання вам тут поставлять і дадуть послухати. Не в колонках по кілька секунд кожної пісні, а в навушниках і стільки, скільки влізе.
Людина, що приходить у західний м’юзик шоп, нічого не повинна просити, хіба запитає «що новенького?» – і їй покажуть відповідні стелажі. Набравши дисків, клієнт зникає в затишній кімнатці, звідки його ніхто не вижене, поки не наслухається й не вибере. Ось головна функція сингла: зацікавити людину в будці, коли вона неуважно перебирає купу нових дисків. Змусити її не лише запам’ятати назву, а купити сам сингл і альбом, який він репрезентує.
Як правило, для новачків випускають «пілотний», пробний тираж; якщо він скоро розійдеться – пісня оголошується «хіт-синглом», і тоді, можливо, йтиметься про альбом.
А як же «Прокрутіть цю пісню по радіо»? Нам тяжко уявити розкрутку молодих виконавців без радійних протекцій, платних ефірів і тому подібного. Ні, в умовах вільної конкуренції радіостанції самі прийдуть і попросять, бо вони зацікавлені в поповненні своєї фонотеки чимось моднішим, свіжішим і цікавішим. Як правило, певна кількість синглів таки потрапляє на радіо безпосередньо з лейбла, проте значна частина все-таки реалізується за посередництвом системі м’юзик-шопів. Така вже буржуйська природа.
До речі, кожен хіт-сингл повинен мати відеоверсію. Зйомки фінансує або лейбл, або самі музиканти, хто багатший. І навпаки: пісня, на яку існує (і демонструється по телебаченню) відеокліп, завжди є синглом. Навіть найпопулярніші музиканти не мають у цій сфері права голосу; вони можуть, звісно, з власної ініціативи назнімати кліпів на інші пісні зі своїх альбомів, але їх ніхто не покаже. Втім, то навряд чи спаде їм на думку.
Виходить, що сингли – своєрідна панщина, яку музиканти відробляють для своїх лейблів. Особливо це стосується вже розкручених і популярних; вони просто-таки мусять зі свіжозаписаного альбому пожертвувати одну пісню для «пілотного» сингла, щоб тримати ринок у тонусі, потім як мінімум одну – для «робочого». Коли популярність альбому визріє і почне спадати, часом випускають ще парочку синглів «навздогін». Альбом без синглів – катастрофа, провал, ринкове самогубство, таке собі дозволяють тільки так звані «культові» групи, певні своєї незмінної аудиторії, яка не потребує підігріву новими хітами.
Є також певні вимоги до самих хіт-синглів: навряд чи для цього підійде 10-хвилинний гітарний бойовик або 30-секундна мініатюра. Хоча, безперечно, бувають винятки. Хіт – це далеко не завжди найкраща пісня з альбому; більше того, хіт є свого роду жертвою, бо в процесі ротації неодмінно «затирається», приїдається, а в разі надмірної популярності загрожує своїм авторам статусом «One hit band».
Будь-яка спроба обминути цю систему призведе музиканта до дефолту. В результаті за повний життєвий цикл у популярної і продуктивної групи накопичується кілька десятків, а то й сотень релізів. Дискографія нормальної західної групи – довжелезний нудний перелік, у якому чисел більше, ніж букв.
Як пристосувалися східні брати
Словом, ми з’ясували, що українським музикантам, перш ніж уживати слово «сингл» у зв’язку зі своїми шедеврами, варто добре подумати. Натомість у Росії, де шоу-бізнес розвивається вище, глибше, ширше й інтенсивніше, це поняття набуло нових, незнаних у світі, суто російських аспектів.
Ой, Вань, - захоплено шепоче російська обивателька кавалерові, який щойно подарував їй збірку «Союз-27», - тут написано: «альбомы всех исполнителей, представленых на этом сборнике, вы можете приобрести в студии звукозаписи «Союз»!» І зовсім не знає, що тримає в руках не просто диск, а своєрідний полісингл.
Річ у тім, що рекординговий бізнес у Росії сильно монополізований. Ринок поділений на сфери впливу кільканадцяти великих студій звукозапису, під ногами яких визбирують крихти ще кількадесят дрібніших. Жодному західному лейблові й не снилося працювати відразу з такою кількістю «зірок», нехай навіть місцевого масштабу. Російські мегалейбли мають свої виробництва, мережі розповсюдження й реалізації, своїх дистриб’юторів у сусідніх країнах, а головне – володіють таємницями розв’язання проблеми «Прокрутіть цю пісню по радіо», яка таки гостро стоїть у Росії. Ці зухвалі монополісти, не бажаючи розмінюватись на окремі сингли для своїх підопічних, збирають їх докупи, викидаючи по десять-п’ятнадцять відразу в вигляді збірки.
На Заході до такого не додумались; якщо збірка виходить, то постфактум, і до неї включають сингли, що вже відгомоніли. Здобувати ж популярність кожен мусить окремо. Крім того, в умовах західної синглової системи така збірка радше б нашкодила.
Піпл у Росії побагатше за наш, йому можна продати не тільки життєве необхідне, а й просто цікаве. Тому тут прижився формат макси-сингла, або, якщо трошки точніше, міні-альбому (також совковий термін). Фактично, записавши кілька пісень, музиканти роблять пару реміксів (але, на відміну від наших, не самі - звертаються по платну допомогу до тямущих) і викидають «міні-альбом» на ринок; а потім, коли час прийде, продають доповнений новими піснями матеріал у вигляді повноцінного альбому. Звісно, жодних законів західної синглової системи: вихід «макси-синглу» супроводжується мас-медійною помпою, а велику частину тиражу несуть на радіо разом із грішми за ефір.
Українські «сингли» – плід нерозумного запозичення з російської системи. Частина їх у Росії ж і штампується. Наші музиканти потім довго плачуться, тягаються по російських чи українських судах зі своїми контрактами, нарікаючи на нефункціональність міжнародного законодавства про інтелектуальну власність у скіфських степах. Було не любити.
Що робити?
Українським музикантам – не винаходити велосипедів, надто ж на квадратних колесах. У тій Україні, де ми живемо, синглова система не має майбутнього. Оперативно записаний, майстерно зведений повноцінний альбом завжди продаватиметься тут краще, ніж його недогризки, названі гучним іменем «сингл». Зрештою, ще досі альбоми навіть найвидатніших наших музикантів виходять кількатисячними (!) тиражами. І ці мізерні кількості цілком задовольняють попит на ринку. А самі виконавці воліють випускатися в напівпіратських компаніях з російськими чи липовими ліцензіями, бо їхня продукція розповсюджується ефективніше, ніж те, що випускають «НАК», «Нова» чи їм подібні. Які тут ще сингли?
Нещодавно дивився я центральний веб-портал національно свідомих гагаузів, якийсь там гагауз-дот-ком чи нет. Побачивши розділ «Гагаузька поп-музика», я негайно кинувся туди й відразу виявив, що ця поп-музика створена самим патріотом-вебмайстром: він обробив на сучасний штиб у якійсь комп’ютерній програмі записи гагаузьких народних пісень. Адже мусить бути в його народу хоч якась поп-музика.
Це так нагадує Україну з її хоч якимись фестивалями, хоч якимись зірками, хоч якимись музичними телеканалами, хоч якимись рокерами-реперами-рейверами. Україну, яка не зрозуміла, що пам’ятну Кобзареву пораду треба виконувати диференційовано: свого не цуратися, якщо воно цінне, а чужого навчатись, коли воно потрібне й доречне.
Отар Довженко
Ці слова застосовувались у нас до касет з декількома піснями, до тих халтурних напівпіратських (де там олл райтс резервд!) підвального виробництва касет, які час від часу урізноманітнювали печальний асортимент розкладок української музики. «Будинок зі скла» групи «Океан Ельзи». «Купила мама коника» дніпропетровських клоунів «Шао-Бао». «Любов(ь)» «ВВ». «Танець Душ» Юлі Лорд. Можна згадати з десяток, а ще раніше таким захоплювались маловідомі галицькі естети – «Луні Пелен», «Опальний принц», «Клуб шанувальників чаю» тощо, чиї більш ніж скромних тиражів «сингли», випущені місцевими так званими Студіями Звукозапису, потрапляли переважно в приватні колекції друзів.
Що це було? Касети, рідше – компакт-диски, що не дотягували хронометражем до звиклого «альбомного» формату – 45 і більше хвилин, 8 і більше пісень. Макси-сингл відрізнявся від просто-синглу наявністю реміксів, часто склепаних безпосередньо перед записом спеціально для заповнення порожнього місця на плівці. Очевидно, передбачалось, що коли вже піпл не захаває саму пісню, то танцювальний ремікс піде йому неодмінно.
Навіщо це робилось? Як правило, не від хорошого життя: музиканти просто фізично не мали матеріалу на повний альбом, а релізнутись, датися чути Всесвіту, потрапити на радіо не терпілось. Крім того, вітчизняні виконавці практикували щедрі обіцянки скорих релізів, а що вся ця тусовка дуже тісна, то їм ці обіцянки часто пригадували. Наприклад, Катя Чілі, наш колись відомий вундеркінд-фольклорист від естради, погоріла і пропала, так багато років обіцяючи альбом «Русалки ін да хаус», що одна ця назва викликала сміх. Випустила б сингл – мала б чим заткнути сміхачам рота.
Для кого це робилось? Переважно для радіо, по яких і поширювався продукт. У продаж потрапляли невеликі кількості, відразу ж і зникаючи в хижих пащах меломанів. А часом і взагалі не потрапляли, зате дискографія-то все одно – поповнювалась.
Тепер, як то в пісні співалось, усе інакше. Вітчизняному чорному аудіоринку боляче наступили на хвіст, у багатьох квартирах зникли касетні магнітофони, нема вже «Території А» з її мільйоннорукою аудиторією, де можна було і кліп зняти, і пісеньку до збірки втиснути, й себе показати, й похвалитись новим «релізом» (слово-то яке!). Але описана вище практика не зникла. Нещодавно, приміром, нетримання творчого продукту в наших некоронованих монархів – Вакарчука і Ко. – проявилося синглом «Холодно»; не дотягнули хлопці до альбому, на якому сингловий вміст ніби також наявний. Дві пісні, три треки... Компакт за кілька баксів, - хм, задумається український обиватель, якщо він не закохана в Славка Вакарчука дівчинка.
І що найсмішніше: з поняттям «сингл» це все не має нічого спільного.
Як воно в Них
Всі ми знаємо: Захід хижий, буржуазний, шанує лише Золотого Тельця. Хоч який ти талановитий музикант, а мусиш сидіти й чекати, поки хтось за тебе заплатить гроші. Якщо не маєш чим заплатити сам. «Розкрутка», «ротація», «рейтинг», «чарт», «блокбастер», «чартбрейкер», навіть «хіт» – нам уже відома їхня людожерська говірка. Як можна здогадатися, сингл – ще одна темна сила на службі в диявольського жовтого металу.
Припустимо, ви – молодий, обдарований, яскравий, неповторний, живете в Америці (Британії, Німеччині, будь-якій іншій розвинутій країні), співаєте краще за всіх і маєте твердий намір переконати в цьому людство. Підвальні репетиції, виступи в підземних переходах і на неформальних фестивалях вам тут не допоможуть; єдиний розумний шлях веде до рекордингової компанії, яких насправді там незліченна безліч. Вони називаються «лейблами» (label – буквально: «етикетка»), ми вже теж це слово вивчили.
Лейбли славні передусім номенклатурою музикантів, які на них випускались. Тобто, якщо в нас музикант з гордістю говорить: «Я записувався на «НОВА рекордс»!», то там копійчана провінційна студійка пишається, і не безпідставно, що колись випустила пару пісеньок якоїсь нині відомої групи, коли вона ще никалась по підвалах. Припустимо, вам пощастило, і продюсер прослухав ваші демозаписи й погодився, що пісні справді найкращі в світі, так що людство без них не проживе (хоча не сумнівайтесь, він зважить усі комерційні «за» і «проти», безсоромно втрутиться у внутрішню організацію вашого доробку, історія може бути набагато гостросюжетніша, ніж у «Тартаковому» «100%-ному плагіаті»). Тоді вам буде запропонований контракт на випуск сингла. Як у нас би не забули зазначити – дебютного.
(Ось коли, до речі, вам не завадить знання законодавства про авторські права. На радостях ви можете необережно відписати лейблові права не тільки на цей сингл, а на всю свою наявну й ненароджену інтелектуальну власність. У цьому плані, звичайно, українським музикантам простіше: нема особливо чого втрачати, крім своїх кайданів.)
Тут ми, власне, підійшли впритул до самої синглової системи. Її місцями дивна організація зумовлена обставинами виникнення й формування: це було тоді, коли світ був ще юний і слухав лише вінілові платівки. Тому основним для синглів форматом донедавна (а почасти навіть тепер, в епоху CD-MD-DVD) була саме платівка. Вона, як відомо, о двох сторонах; тому сингл складається з A-Side – власне, основної пісні, хіта, який повинен «діяти» на ринку – й B-Side, другої сторони. На B-Side зазвичай розміщують іншу пісню, яка повинна репрезентувати якісь інакші грані авторського таланту, рідше – ремікс. Музиканти часто навмисно не включають бі-сайди до майбутніх альбомів; це стимулює фанів до купівлі синглів, а ще колись можна потішити їх збіркою «B-Sides and Unreleased», яку вони просто не зможуть не придбати. Ще один пережиток ери платівок – формати 7’’ i 15’’. Власне, 15-дюймовий сингл має другу, неофіційну назву «макси-сингла», що прижилася в нас. На 15-дюймову платівку влізає вдвічі більше – це зрозуміло – одначе вона все одно має «провідний» трек і кілька другорядних. Часто B-Sides на 7’’ і 15’’ версіях одного синглу відрізняються, або сама синглова пісня представлена на 15’’ у відмінній, зазвичай подовженій версії: знов-таки, стимулює попит.
Ще в 90-х роках діяла сувора послідовність: спочатку виходить 7’’ вініловий сингл, потім 15’’, потім CD, а за ним уже можуть іти (в разі успіху, звісно) аудіокасети, DVD, компакт из бонусами і тому подібні фінтіфлюшки. Тепер усе зазвичай починається з CD, одначе вінілові пережитки – формати 7’’ і 15’’ і наявність бі-сайдів – не збираються відмирати.
Отже, ваш сингл випущений – зовсім непомітно для вас, без шампанського й феєрверків, відбувся той самий рясно згадуваний українськими музикантами «реліз»; тепер тираж потрапляє до музичних крамниць, які мають контракт із вашим лейблом. Але завважте: коли ми говоримо «Музична крамниця», уявляється щось на кшталт «Мелодії» у Львові або «Арки» в Києві, такий собі музичний гастроном. В останні кілька років почали, щоправда, в Україні з’являтися контори, подібні до західних Music Shops: на ваше прохання вам тут поставлять і дадуть послухати. Не в колонках по кілька секунд кожної пісні, а в навушниках і стільки, скільки влізе.
Людина, що приходить у західний м’юзик шоп, нічого не повинна просити, хіба запитає «що новенького?» – і їй покажуть відповідні стелажі. Набравши дисків, клієнт зникає в затишній кімнатці, звідки його ніхто не вижене, поки не наслухається й не вибере. Ось головна функція сингла: зацікавити людину в будці, коли вона неуважно перебирає купу нових дисків. Змусити її не лише запам’ятати назву, а купити сам сингл і альбом, який він репрезентує.
Як правило, для новачків випускають «пілотний», пробний тираж; якщо він скоро розійдеться – пісня оголошується «хіт-синглом», і тоді, можливо, йтиметься про альбом.
А як же «Прокрутіть цю пісню по радіо»? Нам тяжко уявити розкрутку молодих виконавців без радійних протекцій, платних ефірів і тому подібного. Ні, в умовах вільної конкуренції радіостанції самі прийдуть і попросять, бо вони зацікавлені в поповненні своєї фонотеки чимось моднішим, свіжішим і цікавішим. Як правило, певна кількість синглів таки потрапляє на радіо безпосередньо з лейбла, проте значна частина все-таки реалізується за посередництвом системі м’юзик-шопів. Така вже буржуйська природа.
До речі, кожен хіт-сингл повинен мати відеоверсію. Зйомки фінансує або лейбл, або самі музиканти, хто багатший. І навпаки: пісня, на яку існує (і демонструється по телебаченню) відеокліп, завжди є синглом. Навіть найпопулярніші музиканти не мають у цій сфері права голосу; вони можуть, звісно, з власної ініціативи назнімати кліпів на інші пісні зі своїх альбомів, але їх ніхто не покаже. Втім, то навряд чи спаде їм на думку.
Виходить, що сингли – своєрідна панщина, яку музиканти відробляють для своїх лейблів. Особливо це стосується вже розкручених і популярних; вони просто-таки мусять зі свіжозаписаного альбому пожертвувати одну пісню для «пілотного» сингла, щоб тримати ринок у тонусі, потім як мінімум одну – для «робочого». Коли популярність альбому визріє і почне спадати, часом випускають ще парочку синглів «навздогін». Альбом без синглів – катастрофа, провал, ринкове самогубство, таке собі дозволяють тільки так звані «культові» групи, певні своєї незмінної аудиторії, яка не потребує підігріву новими хітами.
Є також певні вимоги до самих хіт-синглів: навряд чи для цього підійде 10-хвилинний гітарний бойовик або 30-секундна мініатюра. Хоча, безперечно, бувають винятки. Хіт – це далеко не завжди найкраща пісня з альбому; більше того, хіт є свого роду жертвою, бо в процесі ротації неодмінно «затирається», приїдається, а в разі надмірної популярності загрожує своїм авторам статусом «One hit band».
Будь-яка спроба обминути цю систему призведе музиканта до дефолту. В результаті за повний життєвий цикл у популярної і продуктивної групи накопичується кілька десятків, а то й сотень релізів. Дискографія нормальної західної групи – довжелезний нудний перелік, у якому чисел більше, ніж букв.
Як пристосувалися східні брати
Словом, ми з’ясували, що українським музикантам, перш ніж уживати слово «сингл» у зв’язку зі своїми шедеврами, варто добре подумати. Натомість у Росії, де шоу-бізнес розвивається вище, глибше, ширше й інтенсивніше, це поняття набуло нових, незнаних у світі, суто російських аспектів.
Ой, Вань, - захоплено шепоче російська обивателька кавалерові, який щойно подарував їй збірку «Союз-27», - тут написано: «альбомы всех исполнителей, представленых на этом сборнике, вы можете приобрести в студии звукозаписи «Союз»!» І зовсім не знає, що тримає в руках не просто диск, а своєрідний полісингл.
Річ у тім, що рекординговий бізнес у Росії сильно монополізований. Ринок поділений на сфери впливу кільканадцяти великих студій звукозапису, під ногами яких визбирують крихти ще кількадесят дрібніших. Жодному західному лейблові й не снилося працювати відразу з такою кількістю «зірок», нехай навіть місцевого масштабу. Російські мегалейбли мають свої виробництва, мережі розповсюдження й реалізації, своїх дистриб’юторів у сусідніх країнах, а головне – володіють таємницями розв’язання проблеми «Прокрутіть цю пісню по радіо», яка таки гостро стоїть у Росії. Ці зухвалі монополісти, не бажаючи розмінюватись на окремі сингли для своїх підопічних, збирають їх докупи, викидаючи по десять-п’ятнадцять відразу в вигляді збірки.
На Заході до такого не додумались; якщо збірка виходить, то постфактум, і до неї включають сингли, що вже відгомоніли. Здобувати ж популярність кожен мусить окремо. Крім того, в умовах західної синглової системи така збірка радше б нашкодила.
Піпл у Росії побагатше за наш, йому можна продати не тільки життєве необхідне, а й просто цікаве. Тому тут прижився формат макси-сингла, або, якщо трошки точніше, міні-альбому (також совковий термін). Фактично, записавши кілька пісень, музиканти роблять пару реміксів (але, на відміну від наших, не самі - звертаються по платну допомогу до тямущих) і викидають «міні-альбом» на ринок; а потім, коли час прийде, продають доповнений новими піснями матеріал у вигляді повноцінного альбому. Звісно, жодних законів західної синглової системи: вихід «макси-синглу» супроводжується мас-медійною помпою, а велику частину тиражу несуть на радіо разом із грішми за ефір.
Українські «сингли» – плід нерозумного запозичення з російської системи. Частина їх у Росії ж і штампується. Наші музиканти потім довго плачуться, тягаються по російських чи українських судах зі своїми контрактами, нарікаючи на нефункціональність міжнародного законодавства про інтелектуальну власність у скіфських степах. Було не любити.
Що робити?
Українським музикантам – не винаходити велосипедів, надто ж на квадратних колесах. У тій Україні, де ми живемо, синглова система не має майбутнього. Оперативно записаний, майстерно зведений повноцінний альбом завжди продаватиметься тут краще, ніж його недогризки, названі гучним іменем «сингл». Зрештою, ще досі альбоми навіть найвидатніших наших музикантів виходять кількатисячними (!) тиражами. І ці мізерні кількості цілком задовольняють попит на ринку. А самі виконавці воліють випускатися в напівпіратських компаніях з російськими чи липовими ліцензіями, бо їхня продукція розповсюджується ефективніше, ніж те, що випускають «НАК», «Нова» чи їм подібні. Які тут ще сингли?
Нещодавно дивився я центральний веб-портал національно свідомих гагаузів, якийсь там гагауз-дот-ком чи нет. Побачивши розділ «Гагаузька поп-музика», я негайно кинувся туди й відразу виявив, що ця поп-музика створена самим патріотом-вебмайстром: він обробив на сучасний штиб у якійсь комп’ютерній програмі записи гагаузьких народних пісень. Адже мусить бути в його народу хоч якась поп-музика.
Це так нагадує Україну з її хоч якимись фестивалями, хоч якимись зірками, хоч якимись музичними телеканалами, хоч якимись рокерами-реперами-рейверами. Україну, яка не зрозуміла, що пам’ятну Кобзареву пораду треба виконувати диференційовано: свого не цуратися, якщо воно цінне, а чужого навчатись, коли воно потрібне й доречне.
Отар Довженко
