fish_ua | Читане

Осяча фабрика, Ієн Бенкс
Історія про молодого хлопця, що в дитячому віці убив кілька людей, бо вважав, що так треба. І його брата, що мучить тварин. Перший другого вважає божевільним. Уже цікава розкладка.
Передмова, складена з рецензій, обіцяла море крові і бридких подробиць, що з точки зору рецензентів було огидною дешевою провокацією. Також рецензії обіцяли яскравий гумор і купу символів.
Символи мені розгадати, мабуть, не дуже вдалося. Гумору взагалі не побачила. мабуть, під час перекладу на російську він десь загубився. Таке трапляється. До крові була готова, тому не злякалася, хіба коли йшлося про дитину з клініки, щось ворухнулося. Коротше, читалося рівненько, спокійно, помірно цікаво. По-справжньому сподобався тільки фінал, коли автор кілька разів змушує тебе повірити у щось, а тоді розкриває пару нових фактів, ти будуєш іншу схему - і знову порція інформації, яка все міняє. А головна таємниця, що відкривається наприкінці - взагалі дуже несподівана.
З тих книжок, які треба читати двічі: коли ти ще-не-знаєш і коли ти вже-в-курсі.
http://lib.ru/INOFANT/BENKS/fabrika.txt

Книга сміху і забуття, Мілан Кундера
Це третя його книжка, яку я читаю. Тут знову йдеться про окуповану радянську Чехію. Окремі історійки окремих людей, котрі об"єднують ключові поняття: сміх і забуття. Теоретичні відступи читати цікавіше, ніж самі історії, вони, хоч і пояснюють смисл історій і були би голі без них, а все одно залишаються такими яскравими острівцями. Без них текст розпався би на шматки безповоротно.
Відчуваю щось таке спільне у цій східноєвропейській літературі і ніяк не можу вловити, що саме. Зокрема, ця книжка за атмосферою чомусь мені нагадувала Фердідурке Гомбровича. Особливо шматок про Острів Дітей.
Просто одна з книг Кундери. Якщо Кундера подобається - читати, але починати знайомство з автором саме із неї не варто, краще щось інше.
http://reliquarium.by.ru/html/fiction/kundera/kniha_smichu_a_zapomneni.shtml

Нескінчена історія, Міхаель Енде

Історій як мінімум дві. Одна про хлопчика з низькою самооцінкою і купою проблем, який читає книгу, стає її персонажем, щоб у книзі навчитися самому дбати про інших, замість чекати підтримки і турботи. Друга - про країну Фантазію, якій спочатку загрожує зникнення через те, що люди не вірять у фантазії, а потім страждає від того самого хлопчика, чиї фантазії не доста логічні, а можливості - просто як у деміурга.

Лежить у мене ще з Форуму, нарешті дісталася.
Тільки недавно на сайті БібліоГід у розділі "Обеежно книга" читала рецензію на якусь манірну даму, що пише манірні дитячі казки. Рецензент їй закинула нелогічність сюжету, коли головна героїня забуває щось про себе кожного разу, коли робить якийсь вчинок. Себто, не важливо, хороший вчинок чи поганий - результат той самий. Оце рецензентові здалося неправильним.
А тепер я знаю, звідки та манірна авторка це запозичила. З Нескінченої історії! Саме там такий прийом застосовано. І він мені теж здався не дуже логічним.

Книжка ця вважається класикою дитячої літератури, але я не можу сказати, що мені справді сподобалося. По-перше, книга справді "нескінчена", але не через товщину (товсті книги - це круто!), а через те, що за смислом відчуваєш, як все йде до завершення, і тут автор наче з пальця висмоктує щось іще. Більше схоже на кілька книг в одній. Дуже дратують початі і кинуті сюжети. Тільки зібрався насолодитися історією - як усе обривається в найнезручніший момент. Фантазія у автора справді багата, але мені не вистачало цілісності.
http://lib.ru/INPROZ/ENDE/istoriya.txt

Труд, Еміль Золя
Я з тим Золя уже, мабуть, усім нав"язла в зубах. Потроху просто скуповую у букіністиці його книжки і читаю.
Труд купила, бо продавець переконував, що це з Руггон-Маккарів. Але це виявилася ненависна мені утопія, до того ж саме та, котру я вже пробувала читати. Ну, вирішила, нехай уже, дочитаю її таки до кінця.
Я чесно не розумію, як може автор, настільки спостережливий, який стільки знає тонкощів життя без скидок усіх верств населення Франції, настільки раціональний в решті книг, нести таку цукрово-сопливу пургу, вибачте на слові. І до того ж постійно повторюватися. А чого вартий кінець книги? Десь півсотні сторінок присвячені тупо весіллям. Уже діти тих багатіїв і робітників переженилися, уже онуки, ні, треба за правнуків узятися. Іще й пркоментувати кожне весілля тим, що "от уже остаточно сполучилися колись ворогуючі класи, довершивши будівництво Міста Щастя". Скільки ж можна довершувати?

Друзі-френди, якщо ви ще не читали Еміля Золя і вам до рук трапила першою ця книжка, дуже прошу, запхайте її подалі, інакше ви назавжди зіпсуєте собі можливість закайфувати від справді хороших його творів. Яких більшість.
лінку не даю, хоча в мережі і є.

Повелитель мух, Вільям Голдінг

Діти опинилися після аварії літака на острові. Організувати себе вонинамагаються, та не можуть, бо надто легковажні. А найменші скаржаться, що їм страшно, бо на острові є Звір.

Ще в процесі. Рекомендували як вартісну літературу.
http://lib.aldebaran.ru/author/golding_uilyam/golding_uilyam_povelitel_muh/

Електронний Пластилін, Михайло Бриних
Історія про кількох людей - більшою чи меншою мірою незвичайних - з несподіваним кінцем.
Я від цієї книги чекала трохи іншого. Просто про Бриниха у мене склалося уявлення ще років 10 тому з коротенького тексту під назвою "Уривок хворого на вікні". Цей текст являв собою нагромадження дивних. але прикольних думок, картинок і символів. "Добре бути маркою. Мати штепселя на морді..." - досі пам"ятаю. Там було саме "штепселя", а не "штемпеля", але мене просто прошило!
Ні, Електронний пластилін не такий.
Також я думала, що буде якась алюзія на Механічний Апельсин. Окрім того, що в Пластиліні теж місцями ідеться про естета-маніяка, ніяких подібностей не помітила. Але знов-таки, може я пропустила якийсь знак.
Найбльше всім подобається оцей несподіваний фінал. І рожеві зуби.
Мені теж сподобався несподіваний фінал і рожеві зуби.

100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки, збірка есеїв
Пачка українських письменників написали по есейчику на тему любові.
Тут є всі троє з сімейства Андруховичів, Жадан, Винничук, Малярчук, рохасько, покальчук, Поваляєва, Цибулько, Забужко... гадаю, що хтось із них та й зачепить увагу, хоч і тема для роздумів такенька собі.

Іздрик, наприклад, як завжди, побудував вежу з кубиків. Тобто. його текст насамперед цікавий формою. Щоб було цікавіше, слово "любов" скрізь замінено словом "байдужість"
Таня Малярчук нагромаджує свою картину любові з коротких вражень: жуйки love is, яими обмінюються школярі, ревнива любов до виховательки у дитсадку... Її висновок у тому, що нас забагато навчають, яка вона штука - любов.
Ірена Карпа дає стрімку "обмірку": ось в аварії загинуло п"ятеро, скільки часу за своє життя вони використали на любов?
Сняданко подала цілком самостійне оповіданнячко про всяких, хто ляпає нам на вуха. як треба, а як ні. Жадан також просто написав ще одне гостросюжетне оповідання.
Прохасько згадав: Любов - це Бог. Його текст - звернення до Бога.
Андрухович пропонує екскурс в історію. Цибулько пише про політику.
Винничуків текст називається "Мистецтво споювання панни" - і тим усе сказано)))
тощо.

Прочитала дуже швидко і отримала задоволення, хоча й не розраховувала багато на що.
http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3251/art/1203971147.html - тут есейчик Тані Малярчук, для прикладу. Інших не знайшла в мережі.

Вгору по сходах, що ведуть униз, Бел Кауфман

Книжка про школу. Складається здебільшого з протоколів, довідок, пояснювальних, записів у журналі тощо. І з цього всього паперового роздрібу таи вибудовується сюжет. Бюрократія у всій її красі, просто вінок ~~сонетів~~ протоколів!
Школа кошмарна, хоча багато хто свою впізнає, дарма що автор зарубіжний. Книжка хороша.
http://lib.aldebaran.ru/author/kaufman_bel/kaufman_bel_vverh_po_lestnice_vedushei_vniz/

Поховайте мене за плінтусом, Павло Санаєв

автобіографічна історія, яка викликає купу емоцій. Але купувати не раджу: книжка невиправдано дорого коштує. Краще закачайте з Альдебарану.
Оповідь від імені хлопчика, котрого виховує деспотична бабуся. Характер бабусі прописаний - просто лагоминка, дуже правдоподібно, тільки й думаєш: а такі ж ненормальні люди справді раз по раз трапляються, самі нещасні і іншим життя псують. Дитину бабуся повсякчас називає то гнилим то ідіотом, лікує від неіснуючих хвороб, нарікає, що її турботу не цінують, не дає спілкуватися з мамою. А хлопчик має вибирати, на чий бік ставати в суперечках. І вибирає бабусю, бо мама як прийшла так і проженуть, а бабуся...
Просто зовсім недавно чула дуже подібну історію від одної подруги.
http://lib.aldebaran.ru/author/sanaev_pavel/sanaev_pavel_pohoronite_menya_za_plintusom/