Черговий уривок з майбутнього роману

Листи від мами. Франція.

Інна має 25 років, Ольга – 20, Юра – 24, Михалька – 22 роки, Зоя – 16, Юра-молодший 14 років, Варварка – 11 років.

Юра-молодший пояснює Варварці уроки.
– ...І тоді він уже нічого гарного написати не міг.
– Хто?
– Та Тичина ж! – терпляче повторює Юра. – Ти може втомилася? Припинити уроки?
– Хай буде. Я хочу.
– З нього – з Тичини – всі стали насміхатися поза очі, казати, що він геть зійшов на пси.
– Зійшов на пси – повторює Варварка. Їй хочеться, аби Юра бачив, як вона все гарно запам’ятовує.
– Віршик такий про нього склали: «Краще з’їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину». Це було так. Одного разу він – Тичина – сам почув, як котрийсь із письменників читає цього віршика в колі інших письменників. Він почув, що вони гуртом стоять і сміються, підійшов і все сам почув. А всі тоді на нього обернулися, бачать, що він все почув і мовчать. А він, такий, питає: «А що, вам здається, дотепно? А я думаю, не дотепно, бо нема такого слова – кирпичина! Але ж є стільки значно красномовніших способів дошкулити Тичині...» І знаєш, що він зробив? – Тичина? – Він почав один за одним видавати дошкульні віршики на самого себе – один дотепніший за інший:


Я краще з’їв би цю стару свитину,
Щоб не читать того Павла Тичину.

Я краще з’їв би дідову лозину,
Що змушував читать Павла Тичину.

Я з’їв би весь папір, що є в країні,
Щоб не лишилось на книжки Тичині

Я власні б вуха вигриз з-під чуприни,
Щоб не було чим слухати Тичини

Каміння я би жер, я гриз би стіни:
Прийміть з мого життя вірші Тичини!

Я втік би з дому, я би втік з країни,
Щоб цілий вік не бачити Тичини.

...Шкода. Для вишуканішого змісту
Дошкульнику не вистачило хисту.


– І з тим гордо пішов – закінчив Юра-молодший.
– І його знову всі стали поважати?
– Та ні...
– Чому?
– Ну... Про «кирпичину» ж усе-таки смішніше було.