Форум книговидавців

дуууже багато буквочок.
( Read more... )

Постфорумне

А ще був вечір Москальця.
Москалець не приїхав, я це вже знала. Я ще ніколи не бачила його, не знаю, як виглядає і наскільки харизматичний чи навпаки ніяковіючий на велику аудиторію. Не Журись - це було так давно, я мала була і нічого такого не знала. Так само як Тарас Малкович не знає, що вулиця Дж. Дудаєва - це Джохара, а не Джаміля. Всього кілька років - і, мабуть, була би в курсі.
Дуже кльовий був Морозов. Він багато розповідав, ділився якимись історійками. Потім ще був сюрприз, на який я і не знала, чи сподіватися колись - співала Соломія. Гарний у неї все-таки голос.
Плач Єремії - все як завжди, вони найкращі.
В холлі зустріла Семенчука, Малковича, а більше й нікого з форумчан. Хоча певна, що мало бути більше народу. Ми під час Форуму купували квитки без проблем.

Останні вечори проводила у Марти й Павла. Слухала рольовицькі і не дуже історійки. Особливо вразила історія про ігуану.
Якийсь фотограф, приятель Павла, засватав його разом із другом на якийсь підробіток - фотографувати ігуану. Ну, ігуана з клітки на волю вилізла - і шасть під диван. Її витягли. Ага. Поки лаштували різкість і освітлення, вона могла десять разів повторити свій маневр. Її знов витягли з-під дивана, запхали назад у клітку і пішли пити пиво з горя.
Пиво розвиває креативність. За якийсь час комусь спало на думку. що ігуана - істота холоднокровна. А значить від холоду її реакції гальмуються.
Словом, запхали бідолашну ігуану до холодильника.
Попили ще пива, витягли ігуану. Та, ясна річ, уже в стані кататонічного ступору.
Повигинали як треба, познімали... Як розмерзлася - ще раз остудили. За двадцять хвилин посередник прийшов позловтішатися. А ті вже поскидали фотки на комп"ютер, роздивляються собі...

Колись я бачила в мережі серію фоток якогось фотохудожника з ящірками у історичному вбранні, в кріслах і т п. Тепер я знаю, як це робиться. Живодери...

Додому їхала потягом, мала коронне місце, нижнє, по центру. Правда, тут же мусила помінятися на верхнє, бо зі мною на блоці була бабуся. Та то не біда. Навпроти сиділа вишуканих манер жінка, яка теж сподівалася помінятися. Але їй пощастило менше - в її блоці хлопчина їхав тільки доТернополя, тож треба було чекати.
А потім стався Хмельницький. І уявіть: усіх хмельничан нам запхали в один вагон. Ви можете собі уявити цю посадку? Дві хвилини стоїть, всі кричать, матюгаються, кидають величезні челночні торби, тягають тачки з брудними колесами, всі мокрі, брудні - бо дощара ллє!
А у вагоні всі пригрілися, чайок собі п"ють і ця навала, можна зрозуміти, сприймається як орда агресорів з іншої планети. Чемна й вишукана пані навпроти несподівано перетворюється на істеричну бабегу, обзиває жінку, що прийшла в наш блок на нижнє місце торбешницею і кидає їй "лізьте нагору". Звісно, "торбешниця" дико ображається, кричить на нашу сусідку, відбуваєься сварка, бійка, тут ще й скриня під сидінням стає зоною конфлікту, бо у хмельничанки дві великі торби - якраз на всю скриню, а наша сусідка з якогось дива вимагає половину скрині для своєї торбинки, по суті не такої і важкої. Становище ускладнює те, що вона виявляється залізничницею. Біжить до провідника скаржитися. Провідник реагує мляво і при нагоді тікає. Ми з бабусею віднімаємо у двох жінок, що скубуть одна одній патли, торбу і ховаємо в свою скриню, де хо танці танцюй. Компанію зіпсовано. Вражі тітки сидіть поряд, віддихуються, але одна на одну зиркають звіром. Я обом тицьнула по шматку шоколадки. Не взяли. Злі-і... То ми з бабусею з"їли.
По черзі повтішали то одну то іншу. якось воно і притихло. Як уже тільки мовчанку мовчали, дістала їм Зумчину книжечку, типу, дивіться, яку штуку зі Львова везу в подарунок - про те, як треба дівчатам поводитися. То одну спитаю, що вона думає про це, то іншу... За розгляданням малюнків якось компанія відтанула зовсім, всі відчулися не "темнозеленими і світлозеленими", а просто собі дамами. Коли я нарешті залізла на верхню полицю, жінки навіть взаємно вибачилися.

От що-що, а ворожі класи мені ще мирити не доводилося.