fish_ua | (no subject)

Коли я була зовсім мала і гостювала в бабусі, мені часто бувало нудно. Там я привчилася читати товсті книжки. Хоча і їх було мало.
Зате там були цілі стопки журналу Піонер. Він мене цікавив тільки завдяки двом рубрикам: Весела перерва (смішні фрази з дитячих творів) і головоломки - Ума палата. Ці рубрики я любила пристрасно. Решта в ті часи являла собою купу заполітизованої нудятіни, ну і до літературної частини я часом докопувалася, але то пізніше.
Якийсь рік я багато малювала. Замальовувала степові квіти, які там росли і малювала ілюстрації до того, що вичитувала в тих журналах. Ілюстрації пам"ятаю краще, ніж читане.
Але найчіткіше пам"ятаю аркушик, закапаний моїми дитячими сльозами з віршиком про собаку, руду бездомну собаку. Я знала його напам"ять і зараз можу відтворити майже весь. Нічого в ньому особливого не було, насправді, але як він мене тоді штирив...
Бабуся до книжок і журналів ставилася без пієтету. Взимку, коли важко було з розтопкою, попалила багатенько того добра. Я їй наївним чином помстилася, вимагаючи усних казок щовечора, аж до повного виснаження, і слово "хррр..." було найпопулярнішим у її казках.

А тепер, нарешті, якась добра людина почала ті Піонери масово викладати в мережу (http://journal-club.ru). я спамповую їх пачками, гортаю у вільні хвилини, але хвилин так мало, що я наразі тільки до середини другого номера дійшла. І так над ними трушуся, як дурна, навіть часом думаю: ну чого ти їх не встигаєш читати? От візьмеш і вмреш, і ніколи-преніколи не знайдеш вірша про собаку.

Ну не дурне?)))))