![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaО, Криворіжжя, Терра нова!
Твої пісні, мов брук, прості.
І фестиваль “Струна Тернова” –
“Як кошеня в моїм житті”, –
з борту криголаму “Санта-Марія” телеграфує Fish
Такий цинізм — писати статтю про фестиваль авторської пісні після того, як сидів із цими ж пацанами в гуртожитку, пив з ними горілку і їв з ними сало, співав з ними пісень і вже десь під ранок витримував оборону перед навалою знавіснілих сусідів, яким цих пісень вже стало надміру.
Маленьке зауваження. Fish горілки не уживає. Сало шанує виключно як національний символ. Сусіди, попри марш на трубі о третій ночі, поводилися толерантно. А пісні, яких співали розслаблені після фесту барди, вишибали розпачливу сльозу, сягаючи аж “сєводня в танце ми закружимся, навєрна ми с табой падружимся”. Нічого глибшого за чайфівське “Ой-йо-ооо!”. Нічого україннішого за “Там, де нас нема”.
Леле, як мені там не вистачало... гм, мабуть, патріотизму. Не отого вранішнього, коли Марійка Михайличенко (оргкомітет) переконувала впертого Андрія (гурт “Самі Свої”, Київ), що бити москалів – так само негарно, як бити, приміром, французів. А отого, що ґрунтується на розумінні: наше – це бест, фест і рулєз! Про що я, власне: всі намагання самотнього в своїй ідеї Єгора Ільченка (дует Ільченко-Кривов, Кривий Ріг) налаштувати нарід на співання власних пісень були марні. Наче й не барди зібралися.
Ще раз згадаю, як уся ця ватага хором співала Мурку – з надривом, ширака душа мая русская! – скрипну востаннє зубами і почну свою чорну справу.
Фестиваль авторської пісні “Струна Тернова” проходить у Кривому Розі вшосте. Бардівських фестивалів в Україні взагалі густенько (в ці ж самі дні ще один проходив у Житомирі а за тиждень геть інакший буде в Києві). Відтак загальноукраїнської масштабності дійство не передбачало: Криворіжжя, Сумська область, Київ, ще кілька авторів-виконавців із півдня й заходу. Втім, цікаво було отримати уявлення, що сьогодні являє собою українська авторська пісня і, якщо підфартить, намітити собі зо кілька перлинок, які ще ніхто не встиг зауважити.
Чому вибір зроблено було на користь “Струни Тернової”? Умовою участі була наявність у репертуарі принаймні однієї пісні українською мовою. (Щоправда, як виявилося уже на місці, то зовсім не означало, що саме ця пісня й прозвучить). Можна було принаймні відпочатку сподіватися, що все це не перетвориться на тотальне стократ відображене “как здораво, что всє ми здєсь...”
Гурт “Час”. Повний гітарний набір плюс скрипка (здалося, остання була ледь розлаштована). Прозвучала композиція “Поняття про смерть дитини” або ж “Дитяча смерть”. Ймовірно, одна з цікавих команд, але на них звукорежисер лишень тренувався і це завадило як слід почути слова.
Кірьєв Олег почав свій виступ, уголос пошкодувавши, що традиція авторської пісні втрачена. Пісня “У сні і наяву” (з альбому “Во сне и наяву” – ха-ха-ха) вочевидь, мала на меті цю традицію відновити. Оскільки вищеозначена традиція ще не стала “добре забутим старим”, на звання нового вона теж не претендувала.
Дмитро Бунчук, Павло Волошин (Кривий Ріг), пісня “Вбивця”. Якось визначається емоційна аура початку фестивалю :). Втім, ці потішили незлим на мій смак зворотом: “Тримаю ніжно обличчя багно. Кого зустрів – все одно”.
Єгор Ільченко, Дмитро Кривов (Кривий Ріг), пісня “Марності”. Урізноманітнили вокал невеликою врізкою під фолк, вийшло цікавенько. Правда, у тексті безжально експлуатували образ набутих / втрачених крил. Правда, з деяким елементом самобутності.
Світлана Сафонова “На Івана...” – голосиста тіточка. Співала без музичного супроводу, але доста впевнено. Радіо Промінь, мабуть, взяло б охоче.
Далі виступили кілька поетів-декламаторів, потім – двійко дрібнесеньких дівчаток по черзі заспівали дитячі пісеньки. Акомпанувала їм Марія Михайличенко.
Ярина Ярмолова (м. Саки, Крим) виконала пісню на вірш Марії Матіос “Люби”. Ну що сказати, романс класичний.
Сергій Большенко “Мене уже нема”: “Раніше був я твій, та перейшов у вірші, за праведність твою най Бог тобі воздасть”. Дипломант у номінації “найкраще виконання”.
Андрій Думний, маючи в наплічнику звання офіцера, певно ж мав право написати пісню з назвою “Воїнська пам’ять”. З авторськими правами було набагато гірше. Але не лякайтеся, до суду справа не дійде, хіба з небес запустив би каменюку невідомий автор “Там, під львівським Замком”.
Ладихін Сергій. “Без Тебе”: “Ти не відкриєш мені двері, я не скажу тобі прощай”. Тільки соціологи знають, скільки віршів містили в собі подібні слова...
Денис Кищук “Віднині”. Так і не вдалося розібрати, чи то пісня писалася в стані інакшої свідомості, чи то виконувалася, чи то була вона геніальна. Розірваність мислення притаманна кожному з варіантів.
Формація “45-й калібр”. 2 гітари, 3 вокали. Текст простенький, але вокал вибудуваний красиво. Вокалістка взагалі – соловейко.
Чернова Ірина, Зубко Ганна “Все чекала”. Квазіфолк. Недарма дядько звукорежисер пів пісні крутився поряд, поправляючи кріплення на мікрофонах.
Бондаренко Леонід Пилипович вочевидь ціле життя був палким прихильником творчості Шевченка, бо канав під Тараса Григоровича безбожно. Не забув і про те, що не менше чверті народних пісень починаються з “ой”. Ойкав дядько багато й натхненно, так, наче йому зуб болів. Втім, дипломант у номінації “Кращий літературний текст”.
Надія та Ірина Кулікови теж запропонували квазі-народний варіант, пісня “Ой ти, місяцю”. Досить приємний і не пафосний. Визнані кращим ансамблем (дипломанти конкурсу).
Тарас Близнюк “Твоє серце або Другий день”. Ще один, хто “втратив крила” на цьому фестивалі: “Але я не маю більше крил, я не хочу так...”
Ігор Єгоров “Буде все якнайкраще”. Голос дрібненький. Музика теж. Текст теж. Зате оптимістично, про “прапор веселкових мрій і корабель надій”.
“Оле Лукойе” пісня “Фигуры из льда”. Російськомовний гурт, на жаль, це не дозволило їм пройти в фінал, проте формація варта уваги. Поєднання гітари й фортепіано – уже цікаво.
Тетяна Швачич і Роман Жогін (м.Глухів) “Молитва”. Простенька пісенька, голоси приємні.
Микола Саєнко, Сергій Іванов “Вільна пісня”. Зразок християнської авторської пісні. Теж доволі типовий.
Павло Трунов, Леонід Токар “Ностальгія”. “Поміняв я село на місто і розсипалася доля, як намисто”.
Юрій Максим’юк “Мандрівник”. Мелодія не надто вигадлива, текст доволі пафосний, проте взяв лауреатство за краще поетичне рішення.
Формація “Нові стрільці” потішили знахідкою: “І тільки очі твої сірі мов кошеня в моїм житті”. Я теж люблю тварин, але кошеня як еквівалент вагомості...
Олеся Найдюк: “Вона шукала у картах долю, але сама від неї ховалась, вона уміла любити до болю, а може це їй лише здавалось.” Приз глядацьких симпатій. До симпатій приєднуюся.
Олександр Музика: “Я цілував її через вікно бо в неї були заплющені очі” – поцінуйте.
Дует “Тренос”. Тренос – з грецької жалобна пісня, тризна. Хлопці мають серйозну музичну освіту, виконують як класичні твори, перекладені для гітари й сопілки, так і власні. Полюбляють етнічну музику з усього світу, що й відобразилося у запропонованій композиції.
“Імідж” – ще одне дітище місцевого музучилища. Хлопчик з гітарою і двоє дівчат. Дівчат навчили не тільки гарно співати, але й синхронно кидати в зал жагучі погляди та з тремом опускати повіки. Про що співали – вже якось було й не до того. Номінація “Дебют фестивалю”.
Олег Руженко з міста Ромни Сумської області справедливо зауважив, що пафосу й трагіки на сьогодні було досить. Цитати: “Розляглося на дивані тіло твоє, Затулило телевізор й все, що в хаті є” – далі йдеться про страждання чоловіка пані Корівки, детально описані її жіночі принади і, як кульмінація: “...і як прищик, виглядає з тіла голова”. Принаймні, відпочили. Журі такій нагоді зраділо найбільше і віддало Олегові нагороду за кращу авторську пісню.
На закуску були кияни “Самі Свої”, пісня “Колесо”. В столиці живучи, певно, легше вхопити напрямок вітру, може й решта шукали, але знайшли ці. Розплющила перкусія (Павло Зозуля) – дуже влучний, дуже винахідливий. Лауреати в номінації за краще виконання.
Наостанку баєчка з фестивалю.
Вечір в гуртожитку. Нарід гріється, співає, балакає. Tут заходить ще один хлопець:
— Пацани, хтось може позичити оце... ну, оцю штуку...
— Камертон, чи що?
Твої пісні, мов брук, прості.
І фестиваль “Струна Тернова” –
“Як кошеня в моїм житті”, –
з борту криголаму “Санта-Марія” телеграфує Fish
Такий цинізм — писати статтю про фестиваль авторської пісні після того, як сидів із цими ж пацанами в гуртожитку, пив з ними горілку і їв з ними сало, співав з ними пісень і вже десь під ранок витримував оборону перед навалою знавіснілих сусідів, яким цих пісень вже стало надміру.
Маленьке зауваження. Fish горілки не уживає. Сало шанує виключно як національний символ. Сусіди, попри марш на трубі о третій ночі, поводилися толерантно. А пісні, яких співали розслаблені після фесту барди, вишибали розпачливу сльозу, сягаючи аж “сєводня в танце ми закружимся, навєрна ми с табой падружимся”. Нічого глибшого за чайфівське “Ой-йо-ооо!”. Нічого україннішого за “Там, де нас нема”.
Леле, як мені там не вистачало... гм, мабуть, патріотизму. Не отого вранішнього, коли Марійка Михайличенко (оргкомітет) переконувала впертого Андрія (гурт “Самі Свої”, Київ), що бити москалів – так само негарно, як бити, приміром, французів. А отого, що ґрунтується на розумінні: наше – це бест, фест і рулєз! Про що я, власне: всі намагання самотнього в своїй ідеї Єгора Ільченка (дует Ільченко-Кривов, Кривий Ріг) налаштувати нарід на співання власних пісень були марні. Наче й не барди зібралися.
Ще раз згадаю, як уся ця ватага хором співала Мурку – з надривом, ширака душа мая русская! – скрипну востаннє зубами і почну свою чорну справу.
Фестиваль авторської пісні “Струна Тернова” проходить у Кривому Розі вшосте. Бардівських фестивалів в Україні взагалі густенько (в ці ж самі дні ще один проходив у Житомирі а за тиждень геть інакший буде в Києві). Відтак загальноукраїнської масштабності дійство не передбачало: Криворіжжя, Сумська область, Київ, ще кілька авторів-виконавців із півдня й заходу. Втім, цікаво було отримати уявлення, що сьогодні являє собою українська авторська пісня і, якщо підфартить, намітити собі зо кілька перлинок, які ще ніхто не встиг зауважити.
Чому вибір зроблено було на користь “Струни Тернової”? Умовою участі була наявність у репертуарі принаймні однієї пісні українською мовою. (Щоправда, як виявилося уже на місці, то зовсім не означало, що саме ця пісня й прозвучить). Можна було принаймні відпочатку сподіватися, що все це не перетвориться на тотальне стократ відображене “как здораво, что всє ми здєсь...”
Гурт “Час”. Повний гітарний набір плюс скрипка (здалося, остання була ледь розлаштована). Прозвучала композиція “Поняття про смерть дитини” або ж “Дитяча смерть”. Ймовірно, одна з цікавих команд, але на них звукорежисер лишень тренувався і це завадило як слід почути слова.
Кірьєв Олег почав свій виступ, уголос пошкодувавши, що традиція авторської пісні втрачена. Пісня “У сні і наяву” (з альбому “Во сне и наяву” – ха-ха-ха) вочевидь, мала на меті цю традицію відновити. Оскільки вищеозначена традиція ще не стала “добре забутим старим”, на звання нового вона теж не претендувала.
Дмитро Бунчук, Павло Волошин (Кривий Ріг), пісня “Вбивця”. Якось визначається емоційна аура початку фестивалю :). Втім, ці потішили незлим на мій смак зворотом: “Тримаю ніжно обличчя багно. Кого зустрів – все одно”.
Єгор Ільченко, Дмитро Кривов (Кривий Ріг), пісня “Марності”. Урізноманітнили вокал невеликою врізкою під фолк, вийшло цікавенько. Правда, у тексті безжально експлуатували образ набутих / втрачених крил. Правда, з деяким елементом самобутності.
Світлана Сафонова “На Івана...” – голосиста тіточка. Співала без музичного супроводу, але доста впевнено. Радіо Промінь, мабуть, взяло б охоче.
Далі виступили кілька поетів-декламаторів, потім – двійко дрібнесеньких дівчаток по черзі заспівали дитячі пісеньки. Акомпанувала їм Марія Михайличенко.
Ярина Ярмолова (м. Саки, Крим) виконала пісню на вірш Марії Матіос “Люби”. Ну що сказати, романс класичний.
Сергій Большенко “Мене уже нема”: “Раніше був я твій, та перейшов у вірші, за праведність твою най Бог тобі воздасть”. Дипломант у номінації “найкраще виконання”.
Андрій Думний, маючи в наплічнику звання офіцера, певно ж мав право написати пісню з назвою “Воїнська пам’ять”. З авторськими правами було набагато гірше. Але не лякайтеся, до суду справа не дійде, хіба з небес запустив би каменюку невідомий автор “Там, під львівським Замком”.
Ладихін Сергій. “Без Тебе”: “Ти не відкриєш мені двері, я не скажу тобі прощай”. Тільки соціологи знають, скільки віршів містили в собі подібні слова...
Денис Кищук “Віднині”. Так і не вдалося розібрати, чи то пісня писалася в стані інакшої свідомості, чи то виконувалася, чи то була вона геніальна. Розірваність мислення притаманна кожному з варіантів.
Формація “45-й калібр”. 2 гітари, 3 вокали. Текст простенький, але вокал вибудуваний красиво. Вокалістка взагалі – соловейко.
Чернова Ірина, Зубко Ганна “Все чекала”. Квазіфолк. Недарма дядько звукорежисер пів пісні крутився поряд, поправляючи кріплення на мікрофонах.
Бондаренко Леонід Пилипович вочевидь ціле життя був палким прихильником творчості Шевченка, бо канав під Тараса Григоровича безбожно. Не забув і про те, що не менше чверті народних пісень починаються з “ой”. Ойкав дядько багато й натхненно, так, наче йому зуб болів. Втім, дипломант у номінації “Кращий літературний текст”.
Надія та Ірина Кулікови теж запропонували квазі-народний варіант, пісня “Ой ти, місяцю”. Досить приємний і не пафосний. Визнані кращим ансамблем (дипломанти конкурсу).
Тарас Близнюк “Твоє серце або Другий день”. Ще один, хто “втратив крила” на цьому фестивалі: “Але я не маю більше крил, я не хочу так...”
Ігор Єгоров “Буде все якнайкраще”. Голос дрібненький. Музика теж. Текст теж. Зате оптимістично, про “прапор веселкових мрій і корабель надій”.
“Оле Лукойе” пісня “Фигуры из льда”. Російськомовний гурт, на жаль, це не дозволило їм пройти в фінал, проте формація варта уваги. Поєднання гітари й фортепіано – уже цікаво.
Тетяна Швачич і Роман Жогін (м.Глухів) “Молитва”. Простенька пісенька, голоси приємні.
Микола Саєнко, Сергій Іванов “Вільна пісня”. Зразок християнської авторської пісні. Теж доволі типовий.
Павло Трунов, Леонід Токар “Ностальгія”. “Поміняв я село на місто і розсипалася доля, як намисто”.
Юрій Максим’юк “Мандрівник”. Мелодія не надто вигадлива, текст доволі пафосний, проте взяв лауреатство за краще поетичне рішення.
Формація “Нові стрільці” потішили знахідкою: “І тільки очі твої сірі мов кошеня в моїм житті”. Я теж люблю тварин, але кошеня як еквівалент вагомості...
Олеся Найдюк: “Вона шукала у картах долю, але сама від неї ховалась, вона уміла любити до болю, а може це їй лише здавалось.” Приз глядацьких симпатій. До симпатій приєднуюся.
Олександр Музика: “Я цілував її через вікно бо в неї були заплющені очі” – поцінуйте.
Дует “Тренос”. Тренос – з грецької жалобна пісня, тризна. Хлопці мають серйозну музичну освіту, виконують як класичні твори, перекладені для гітари й сопілки, так і власні. Полюбляють етнічну музику з усього світу, що й відобразилося у запропонованій композиції.
“Імідж” – ще одне дітище місцевого музучилища. Хлопчик з гітарою і двоє дівчат. Дівчат навчили не тільки гарно співати, але й синхронно кидати в зал жагучі погляди та з тремом опускати повіки. Про що співали – вже якось було й не до того. Номінація “Дебют фестивалю”.
Олег Руженко з міста Ромни Сумської області справедливо зауважив, що пафосу й трагіки на сьогодні було досить. Цитати: “Розляглося на дивані тіло твоє, Затулило телевізор й все, що в хаті є” – далі йдеться про страждання чоловіка пані Корівки, детально описані її жіночі принади і, як кульмінація: “...і як прищик, виглядає з тіла голова”. Принаймні, відпочили. Журі такій нагоді зраділо найбільше і віддало Олегові нагороду за кращу авторську пісню.
На закуску були кияни “Самі Свої”, пісня “Колесо”. В столиці живучи, певно, легше вхопити напрямок вітру, може й решта шукали, але знайшли ці. Розплющила перкусія (Павло Зозуля) – дуже влучний, дуже винахідливий. Лауреати в номінації за краще виконання.
Наостанку баєчка з фестивалю.
Вечір в гуртожитку. Нарід гріється, співає, балакає. Tут заходить ще один хлопець:
— Пацани, хтось може позичити оце... ну, оцю штуку...
— Камертон, чи що?
