Речі, які мені не подобаються
Dec. 15th, 2006 05:52 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
fish_uaВесілля.
Півроку тому в Полтаві я спостерігала, як якась наречена в отій своїй сукні, шириною зі столітній дуб, намагалася зайти в туалет. Платний - з вертушкою такою, знаєте?
На весіллях я не була дуже давно. Виняток - кобзарське весілля Черемських, але то була зовсім інша річ, зовсім.
Загалом я ненавиджу цей дикунський ритуал, я воліла образити двоюрідну сестру, а пізніше і брата, але не ходила на їхні весілля. Надто не в своїй тарілці я там почуваюся. А я дуже не люблю почуватися не в своїй тарілці. На щастя, переді мною ще дуже нескоро постане дилема, чи йти на своє власне, а ще ймовірніше що й зовсім не постане. Зрештою, мені бридке зовсім не сімейне життя, а власне сам оцей ритуал.
Неодмінне ходіння натовпу наречених по "красивих місцях" (у всіх прекрасно різних людей раптом стають якісь підозріло однакові уявлення про красиві місця), ще гірше - покладання квітів до пам"ятників. Мені здається, в день весілля наречені просто настільки очманілі, що не розуміють як слід, що й для чого вони роблять.
Звичаї... ну, ви знаєте - викуп нареченої за участі верескливих родичок і дітей, кидання букета, келих в пантофлі, щось іще було з краваткою пов"язане, я до кінця не з"ясувала що саме...
Чомусь такі штуки викликають у мене почуття сорому, я й сама не знаю, чому. Схоже відчуття у мене бувало ще в молодших класах, коли, наприклад, всі співали "калина-калина, комарики-дзюбрики, калина" - а я мовчала вперто, бо мені соромно до жару в обличчі було вимовляти вголос таку дурню як "комарики-дзюбрики". Ну як це поясниш?..
Єдине весілля від початку до кінця я побачила, здається, коли мені виповнилося 13 років. Повністю, це означає, починаючи з чищення несправедливої кількості картоплі і встановлення брезентового шатру і закінчуючи "днем другим, коли всі над усіма жартують".
Тоді одружувався мій дядько, мамин наймолодший брат. Напередодні в хаті вже було повно родичів. У мене саме був день народження, але замість звичної в такий день уваги, була ота картопля. Дорослі ввечері про мене таки згадали, але мені через то було скорше незручно, я вже була підлітком і тихцем раділа, що весь цей натовп тіток мене не зачіпає.
З моїх ровесників була тільки одна сусідська дівчинка Аня. Вона була молодша за мене і про весілля знала не більше. А якщо й більше, я її все одно давила авторитетом. Через те ми наробили купу дурниць.
Все, що відбувалося, пройшло для мене під значом "чув дзвін, та не зна де він". Моя теоретична підготовка містила кілька постулатів, якими старші зі мною таки поділилися:
1. під час весілля крадуть наречену
2. під час весілля крадуть пантофлю
3. другий день весілля - день дурнів. Всі одне одного дурять.
Більше я не знала нічого. Навіть дядькову наречену раніше не бачила.
Ми з подругою вирішили проявити себе у всіх пунктах. Як підійти до нареченої, нам було неясно, а от пантофля... біля весільного шатру усякого взуття було не менш як півсотні пар!
Не було жодної проблеми вибрати серед усього того багатства пантофлю на наш з Анею смак і заховати під скринькою на яблука у дворі.
Єдине, що нас скоро збентежило: відсутність пантофлі ніхто не помічав! Ми намагалися усіляко натякати, але дорослі тільки поблажливо погоджувалися, так, дівчатка, вкрадете пантофлю - тоді будете викуп вимагати.
У кого вимагати викуп - це теж було геть незрозуміло. В кожному разі та особа, певно, зовсім не горіла бажанням віддавати викуп, бо не виказувала себе ніяким чином.
Тоді я поділилася з Анею планом крадіжки нареченої. Я міркувала так: дорослі наречену хапають за руки, зчиняють лемент - тому їм нічого й не вдається. Ми з Анею підійшли до неї і сором"язливо познайомилися. Я почала задавати питання, багато наївних дитячих питань, які - я чудово знала - так подобаються дорослим. І, нічого не помічаючи, вона з нами відійшла достатньо далеко. Після чого ми й повідомили нареченій, що її вкрадено.
- Справді? - зацікавилася наречена. Ну тоді треба ж тікати!
Ми повелися, як дурні. І за дві хвилини нас трьох встигли помітити, догнати і трофей забрати. Втім, може й на краще, бо ми робили все всерйоз і хтозна, коли б і де ту бідну дівчину знайшли, якби двом крейзі підліткам вдалося її завести трохи далі, де вона вже орієнтувалася б гірше.
Я була розчарована. Вдарили по найболючішому - по моїй інтелектуальній самооцінці.
Хтось із дорослих заявив, що ми, правду кажучи, зуміли наречену вкрасти, тож викуп нам належиться.
Поки ми ходили й безрезультатно намагалися пояснити дорослим, що у них вкрадено пантофлю, у нас був час подумати, якого ми хочемо викупу. Точніше, якого хочу я, бо, як я вже казала, Аня мене слухалася беззаперечно.
Понад усе я і тоді, як тепер, цінувала інформацію. Я обожнювала слухати анекдоти! Десять анекдотів - була моя жорстка вимога.
У дорослих було інше уявлення про викуп. Вони почали щось казати про коробку цукерок і я бачила, що Аня готова зламатися. Але я цукерки, а надто несмачну Ромашку, якою частували гостей, в даному аспекті просто зневажала. Дорослі намагалися спокусити нас, соваючи якісь дрібні гроші, але грошима я тоді взагалі не користувалася, тож і це було твердо відхилено. Зрештою, дорослі розійшлися, лишивсь тільки сумний боярин, якому все це теж почало набридати, всі кинули його на нас, а пристойних анекдотів він, як я теер розумію, чесно й щиро не знав. Добре, сказав він, буде вам десять анекдотів. "Зустрілися двоє йохана бабайка і каже один йохана бабайка..."
Тут він тяжко замислився і після паузи сказав, що анекдот весь. І швидко втік.
За цей день я дико втомилася. Спати довелося вкупі з бабусею і одною з тіток, бо вся хата була забита якимись людьми. Вранці я дізналася, що пропажа пантофлі таки виявилася, було багато галасу. Черевик, який ми вибрали, належав одній з найнеприємніших і найсердитіших подруг нареченої. Я пояснила, де його слід шукати. А потім всім набрехала, що у мене болить голова і насолоджувалася самотою. Для гостей у мене була домашня заготовка - до великої абрикоси, під якою відбувалося дійство, я поприв"язувала з десяток груш. Але сподіватися, що це хтось помітить, я вже не поспішала. Десь тижні через два тільки й дізналася, що якраз цей "весільний ритуал" мені вдався. Дядькові друзі, спочиваючи під деревом, помітили засаду і наловили немалих глюків...
Чи випливає саме з тієї історії моя неприязнь до цього громадянського акту? А біс його знає. Я б і сама хотіла зрозуміти.
Півроку тому в Полтаві я спостерігала, як якась наречена в отій своїй сукні, шириною зі столітній дуб, намагалася зайти в туалет. Платний - з вертушкою такою, знаєте?
На весіллях я не була дуже давно. Виняток - кобзарське весілля Черемських, але то була зовсім інша річ, зовсім.
Загалом я ненавиджу цей дикунський ритуал, я воліла образити двоюрідну сестру, а пізніше і брата, але не ходила на їхні весілля. Надто не в своїй тарілці я там почуваюся. А я дуже не люблю почуватися не в своїй тарілці. На щастя, переді мною ще дуже нескоро постане дилема, чи йти на своє власне, а ще ймовірніше що й зовсім не постане. Зрештою, мені бридке зовсім не сімейне життя, а власне сам оцей ритуал.
Неодмінне ходіння натовпу наречених по "красивих місцях" (у всіх прекрасно різних людей раптом стають якісь підозріло однакові уявлення про красиві місця), ще гірше - покладання квітів до пам"ятників. Мені здається, в день весілля наречені просто настільки очманілі, що не розуміють як слід, що й для чого вони роблять.
Звичаї... ну, ви знаєте - викуп нареченої за участі верескливих родичок і дітей, кидання букета, келих в пантофлі, щось іще було з краваткою пов"язане, я до кінця не з"ясувала що саме...
Чомусь такі штуки викликають у мене почуття сорому, я й сама не знаю, чому. Схоже відчуття у мене бувало ще в молодших класах, коли, наприклад, всі співали "калина-калина, комарики-дзюбрики, калина" - а я мовчала вперто, бо мені соромно до жару в обличчі було вимовляти вголос таку дурню як "комарики-дзюбрики". Ну як це поясниш?..
Єдине весілля від початку до кінця я побачила, здається, коли мені виповнилося 13 років. Повністю, це означає, починаючи з чищення несправедливої кількості картоплі і встановлення брезентового шатру і закінчуючи "днем другим, коли всі над усіма жартують".
Тоді одружувався мій дядько, мамин наймолодший брат. Напередодні в хаті вже було повно родичів. У мене саме був день народження, але замість звичної в такий день уваги, була ота картопля. Дорослі ввечері про мене таки згадали, але мені через то було скорше незручно, я вже була підлітком і тихцем раділа, що весь цей натовп тіток мене не зачіпає.
З моїх ровесників була тільки одна сусідська дівчинка Аня. Вона була молодша за мене і про весілля знала не більше. А якщо й більше, я її все одно давила авторитетом. Через те ми наробили купу дурниць.
Все, що відбувалося, пройшло для мене під значом "чув дзвін, та не зна де він". Моя теоретична підготовка містила кілька постулатів, якими старші зі мною таки поділилися:
1. під час весілля крадуть наречену
2. під час весілля крадуть пантофлю
3. другий день весілля - день дурнів. Всі одне одного дурять.
Більше я не знала нічого. Навіть дядькову наречену раніше не бачила.
Ми з подругою вирішили проявити себе у всіх пунктах. Як підійти до нареченої, нам було неясно, а от пантофля... біля весільного шатру усякого взуття було не менш як півсотні пар!
Не було жодної проблеми вибрати серед усього того багатства пантофлю на наш з Анею смак і заховати під скринькою на яблука у дворі.
Єдине, що нас скоро збентежило: відсутність пантофлі ніхто не помічав! Ми намагалися усіляко натякати, але дорослі тільки поблажливо погоджувалися, так, дівчатка, вкрадете пантофлю - тоді будете викуп вимагати.
У кого вимагати викуп - це теж було геть незрозуміло. В кожному разі та особа, певно, зовсім не горіла бажанням віддавати викуп, бо не виказувала себе ніяким чином.
Тоді я поділилася з Анею планом крадіжки нареченої. Я міркувала так: дорослі наречену хапають за руки, зчиняють лемент - тому їм нічого й не вдається. Ми з Анею підійшли до неї і сором"язливо познайомилися. Я почала задавати питання, багато наївних дитячих питань, які - я чудово знала - так подобаються дорослим. І, нічого не помічаючи, вона з нами відійшла достатньо далеко. Після чого ми й повідомили нареченій, що її вкрадено.
- Справді? - зацікавилася наречена. Ну тоді треба ж тікати!
Ми повелися, як дурні. І за дві хвилини нас трьох встигли помітити, догнати і трофей забрати. Втім, може й на краще, бо ми робили все всерйоз і хтозна, коли б і де ту бідну дівчину знайшли, якби двом крейзі підліткам вдалося її завести трохи далі, де вона вже орієнтувалася б гірше.
Я була розчарована. Вдарили по найболючішому - по моїй інтелектуальній самооцінці.
Хтось із дорослих заявив, що ми, правду кажучи, зуміли наречену вкрасти, тож викуп нам належиться.
Поки ми ходили й безрезультатно намагалися пояснити дорослим, що у них вкрадено пантофлю, у нас був час подумати, якого ми хочемо викупу. Точніше, якого хочу я, бо, як я вже казала, Аня мене слухалася беззаперечно.
Понад усе я і тоді, як тепер, цінувала інформацію. Я обожнювала слухати анекдоти! Десять анекдотів - була моя жорстка вимога.
У дорослих було інше уявлення про викуп. Вони почали щось казати про коробку цукерок і я бачила, що Аня готова зламатися. Але я цукерки, а надто несмачну Ромашку, якою частували гостей, в даному аспекті просто зневажала. Дорослі намагалися спокусити нас, соваючи якісь дрібні гроші, але грошима я тоді взагалі не користувалася, тож і це було твердо відхилено. Зрештою, дорослі розійшлися, лишивсь тільки сумний боярин, якому все це теж почало набридати, всі кинули його на нас, а пристойних анекдотів він, як я теер розумію, чесно й щиро не знав. Добре, сказав він, буде вам десять анекдотів. "Зустрілися двоє йохана бабайка і каже один йохана бабайка..."
Тут він тяжко замислився і після паузи сказав, що анекдот весь. І швидко втік.
За цей день я дико втомилася. Спати довелося вкупі з бабусею і одною з тіток, бо вся хата була забита якимись людьми. Вранці я дізналася, що пропажа пантофлі таки виявилася, було багато галасу. Черевик, який ми вибрали, належав одній з найнеприємніших і найсердитіших подруг нареченої. Я пояснила, де його слід шукати. А потім всім набрехала, що у мене болить голова і насолоджувалася самотою. Для гостей у мене була домашня заготовка - до великої абрикоси, під якою відбувалося дійство, я поприв"язувала з десяток груш. Але сподіватися, що це хтось помітить, я вже не поспішала. Десь тижні через два тільки й дізналася, що якраз цей "весільний ритуал" мені вдався. Дядькові друзі, спочиваючи під деревом, помітили засаду і наловили немалих глюків...
Чи випливає саме з тієї історії моя неприязнь до цього громадянського акту? А біс його знає. Я б і сама хотіла зрозуміти.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2006-12-15 05:58 pm (UTC)Там не вінчаються
там батьків возять на тачці і десь викидають
і миють тещі ноги горілкою
Яка краса, що в нас весілля було в НСПУ, в "Енеї", а він невеликий і рано зачиняється.
Зате ж є і гарні весільні штуки - коли приходить наречений і просить піти з ним, а наречена каже: "Я боса", коли свекруха знімає в кінці весілля фату і одягає на молоду хуску, а заміжні жінки співають "Горіла сосна" і дівчата, по черзі, танцюють з молодою у її фаті.
А всякі ці - кидання букета (позичене з Америки, в нас своя традиція - яка дівка першою візьме фату, або сяде на місце нареченої) фотографування там і сям (нащо?) і проче і проче....
Ой, щось в мене комен явно задовгий.
no subject
Date: 2006-12-15 08:51 pm (UTC)no subject
Date: 2006-12-16 09:08 am (UTC)А весілля твоє залежить від тебе – як хоч так і зробиш.
Звичайно, якщо всім розпоряджається "тьтя Свєта" то буде стандарто: загс, церква, кафе де гості давляться слиною дивлячись на смачні салаті, чекаючи поки молоді фотографуються на фоні лєбєдєй в парку, потім тамада (вбила би!) ну і танці під сердючку. А ! І ще плаття, "шоб мало нормальний від".
Але хто ж заважає взяти справу в свої руки і зробити так, щоб потім з радістю згадувати?
І уточнення – на западенському весілля – дві дружки: старша і менша. І квітки гостям чіпляти – це весело, почесно і за це гроші кидають. (я дуже любила)
no subject
Date: 2007-02-09 10:10 am (UTC)східняцьке ... западеньске...
треб в голові мати розум от і все.
нудить
Date: 2006-12-15 06:45 pm (UTC)ми з колишнім чоловіком зарєєстрували шлюб під час великої перерви у вузі. та повернулися на лекції.
гучне весілля? тьху!
Re: нудить
Date: 2006-12-16 09:45 pm (UTC)no subject
Date: 2006-12-15 10:59 pm (UTC)Так що весілля можна зробити так, щоб комфортно було саме молодим
no subject
Date: 2006-12-16 09:10 am (UTC)no subject
Date: 2006-12-16 10:47 am (UTC)Колись і в мене таке було з тими дзюбриками, і ще багато подібного. А з віком людина якось втрачає сором
no subject
Date: 2006-12-16 10:00 pm (UTC)