(no subject)

я маю ілюзію
друзів,
які не їдять мій час.
Їх можна гортати по іменах
знічев"я, немов пасьянс.
І це заняття посилює гонор:
Ти важиш, все добре, спи.
Ти можеш набрати будь-який номер,
та кожен стріля холостим.
І це лиш посилює прісність вмісту
І власне тебе, і народних мас.
Кришу хвилини. Вони корисні!
Будь-ласка, їжте мій час.

(no subject)

Оце все писиво - типу рецензія на нову книжку Ірени Карпи "Добло і зло".

Ірена Карпа має вже добрячу стопку книжок. І українська читацька аудиторія давно склала собі про неї непорушне враження: "видєлується". Причому, це враження на диво одностайне, що б не читав реципієнт: образну, закручену й красиву "50 хвилин трави" чи пізніші, легковажні й напівпубліцистичні екскурси у її, Карпине життя. Толку казати "О, цього разу Карпа написала дещо зовсім нехарактерне!" - всі мої друзі-читачі все одно прочитають і скажуть: видєлується. Або не прочитають. І все одно скажуть.
Для кого ж тоді я все це пишу, тим паче у свій ЖЖ? А...

Зізнаюся: попередню Карпину книженцію я досі не осилила. Не знаю, хороша вона чи добра і взагалі про що. Зав"язла на першому десятку сторінок. З книжкою "Добло і зло" такого точно не трапиться. Вона дико смішна! Принаймні першу частину, про Карпине дитинсво, я прореготала за якісь пару днів, я б іще й вам цитат навиписувала, але там цидулка цидулить: "відтворення будь-якої частини бла-бла-бла..."
Тому не навиписувала. Розповім своїми словами.
Йдеться про типове щасливе дитинство у типовій яремчанській школі і серед типового яремчанського населення. Від моєї рідної Гуляйпільщини цей суцільний казус можна відрізнити хіба через історійку зі службою в церкві, яку перенесли на півгодини, щоб парафіяни встигли додивитися "Багаті теж плачуть". Бо у нас ніякою церквою і не пахло, як можете собі здогадатися. А решта все - секція танцювання репу, творення іміджу фатальної шестикласниці за допомогою синьої пасти, вичавленої в мамин лак для нігтів, плітки про те "як він їй морду набив" - ууу... як я ненавиджу свою школу. Даруйте, це особисте. Може ви собі якраз училися в якійсь вишуканій гімназії і не повірите Карпі, що таке у світі буває, але я вам кажу. Буває.

У другій частині ідуть історійки вже з дорослого життя. Авжеж, час сказати: "Ця самозакохана Карпа знов написала книжку про себе". Ну написала. Аби ви писали про себе з такою ж самоіронією, моя френд-стрічка була би вдесятеро ширша.
Історійки дуже актуальні, і це створює таке особливе відчуття причетності! Часом здається, що читаєш про події минулого тижня. Часом такий поспіх відбивається на чіткості тексту не кращим чином. І деякі замутки, мабуть, так і залишаться зрозумілі і смішні тільки для Карпиного оточення.
І загалом, мені друга частина менше сподобалася. А що, історій про те, як хто з моїх друзів набухався, я і так щодня по парі штук чую. І всі як на підбір - хоч смійся, хоч плач. Ну, гамаків друзі не крали, ні. Книжки крали.
Зате про дизайнерські збочення і бомжування в Києві - чарівно. Хоча місцями крізь увесь оцей сміх над собою проглядає якесь страшенне-страшенне бажання читачам подобатися, і насамперед тим, хто її, Карпу, безперестанку лає. Мовляв "та я не така, та у мене і в хаті миші голодують, і голова дурна й не учиться, і робота 'хоч і не фізична, та щось не дуже розумова', от тільки цицьки справжні, цицьки - це святе."
Все-таки переважно книжка дотепна. Хтось, як завжди, бурчатиме: "Вона думає, що це комусь цікаво?" Не знаю, мені завжди таке було цікаво. Сидиш собі на кухні у друзів, вони щось оповідають, ви ржете - спасу нема. Харашо...

(no subject)

вперше в Ірпені мені таке на думку спало. Все-таки паскудно наша юна писюча братія ставиться до свого читача.
Зайшла була на одному з круглих столів мова про кон"юнктурність. Звісно, нарід занутрував, забринів, хоча кожен по суті дотримувався "правильної" позиції: мовляв, не піддамося смакам широкого загалу, треба не вгождати смакам публіки, а виховувати її, "тягти до свого рівня".
Боже, як це все-таки самовпевнено й зарозуміло звучить. Альтернативи розглядається дві - або читач - тупак, якому треба догоджати, бо він тебе не купить, або читач - тупак і його треба виховувати і тягнути до якогось міфчного "свого рівня". В кожному разі читач - тупак. Враження таке, що всі ми бачимо свого читача як гопніка, що про Пушкіна в кроссворді прочитав, і відразу після кроссворду взявся за твого паперового первісточка. Де він його взяв? Мама-лунатічка на день народження подарувала, сподіваючись пристрастити свого бугая до читання на бозна-якому році життя?
Ні, звісно, я перебільшую. За тупаків наше товариство має не так гопніків, як читачів усякої попси - Ден Браун, Коельйо... Яка різниця, про кого йдеться. Суть одна - одностайна зневага до того, хто нас читатиме.
Чому так склалося? Ніби цілком ясно, що на кожну літературну нішу є свій споживач. І література з репутацією "для розумних" не відлякує читацтво, а вабить, мов там медом помазано. Ціле змагання триває! Не читавши Джойса і Платонова, уже чуєшся якимсь неповноцінним. Якщо не зрозумію, то хоч куплю, може колись доросту. "Я попсу не читаю" - це гонорове гасло більшості моїх знайомих споживачів літератури. Зокрема й тих, хто Дена Брауна читає. А ви...
Кожному, звісно хочеться, щоб читацьке коло було ширше. Я уявляю собі два способи досягти виходу поза свою вузьку нішу. Або писати під усіх підряд, тобто попсу, або писати щось жостко елітарне, а вже найрозумніший читач знайде спосіб пояснити решті, що тебе читати престижно, що ти розвиваєш мисленнєвий апарат і так далі. Ми не вибираємо другого способу, чи то зі скромності, чи то з адекватного розуміння: "фіг я так зможу". Ну а якщо дуже-дуже хотіти?
Насправді оця думка про потребу виховувати читача здається мені значно слизькішою за оту "неправильну", "кон"юнктурну". Бо читач - не дитина (якщо ти тільки справді не пишеш для дітей). Читач не прилип до тебе навічно і не взяв тебе на роль пожізнєного гуру. Він всього-на-всього віддав тобі трохи свого часу. В кращому разі - трохи і ще трошечки.
Читацтво, на кого не глянь, прагне рости в своїх очах, рости до розумнішої літератури. От чому б і письменству юному не міркувати: "Я хочу дорости до розумнішого читача". Іти по читацьких головах, як по сходинках, аж до наймудріших.
Я точно знаю, що саме такого для себе хочу.
Вся фігня в тому, що часто й ті, хто сам пише розумні книги, бідкаються: сповзати до читача, чи тягти його до себе? Мені, як читачу, це неприємно.