(no subject)

Я таки дісталася до Маркеса.
Правду кажучи, це сталося так пізно тому, що вперше я його отримала з рук людини, яка вчинила мені невеличке зло. Весь негатив, який лишився від спілкування з нею якось осів і на книзі теж, але час змітає одну пилюку, наносить іншу, зараз Маркес у мене значно більше асоціюється, наприклад, із Ганошенком, аніж із кимось з далекого минулого. І от, рік тому я його купила в букіністиці.

А книга таки гарна. Особливо цікаво мені було з"ясовувати, що ж спільного у них із Прохаськом? А це якісь образи спільні: місто. війна. фотографія (дагеротипія).
З важливішого - протяглість однієї людини в інших через імена. Як у Прохаська одна Анна перетікає в іншу Анну, так і в Маркеса було, хоча значно більше, ця придумка, мабуть, чи й не головне в цій книзі. Стане ясно, коли дочитаю. Але їх там так багато, цих Ауреліано, цих Аркадіо Хосе, Амарант, Ремедіос... Коли народилися близнюки, я з"ясувала, що безбожно плутаю, про якого саме Ауреліано і якого саме Аркадіо йдеться в кожний момент. Прохасько в Непростих був людяніший, він убивав попередню Анну із народженням наступної)))))
Сто років самотності - така книжка, читаючи яку постійно думаєш, що до кінця лишилося кілька сторінок. А потім зважуєш на руці добрячу половину непрочитаного і дивуєшся: ого ще скільки! І як він збирається придумати, що буде далі, коли вже стільки всього відбулося?!
Оце дуже крута риса. Скільки б я не прочитала, я не розумію, що буде на наступній сторінці.

Так само як, читаючи Джойса, я ламала свої химерні уявлення про те, що таке насправді потік свідомості, тут я міняю уявлення про те, що таке насправді магічний реалізм. Виявилося, що це дуже природна штука. Він мусив народитися десь там. Міг також народитися десь у африканських країнах, де для всякого, хто розповідає про якийсь буденний випадок, звично вплітати містичне в не до кінця зрозумілі моменти, і ніхто не скаже: "та що ти плетеш, так не буває".
Я ніколи не думала, що цей літературний прийом настільки якийсь... народний.

(no subject)

До сьогоднішньої річниці самі-знаєте-кого (гм. ні. не того. і взагалі - тої) дам те, що маю. Уривочок зі свого Мануалу.
Отже, батько що мандрує разом із мамою, пише додому листи. Наразі - з Белграда. До речі, френди, вас тут з Белграда багато? ;-)


Листи від батька. Белград

Були в Белграді.
Перше, що впадає в око: місцеве населення має якийсь трохи розгублений вигляд, так, наче всі вони лиш недавно сюди приїхали і ще не звикли до нового місця. Характер у сербів гордий і почасти вредний. Просто ми цілу ніч спілкувалися з чималим натовпом сербів, тож наїлися вражень – вище голови.
Ми з Мамою вписалися до гуртожитку. То нам іще пощастило, що ми встряли, одна кімнатка була вільна, а решту простору займала ціла зграя сербських літературознавців із якоїсь конференції, присвяченій півсотріччю зо дня смерті їхньої найвидатнішої жінки-письменниці Ісидори Секулич. Оця їхня Ісидора, до речі, нас просто переслідувала! Скільки народу під час нашої прогулянки запитували, чи були ми в музеї Ісидори Секулич? Мама підказує – десь чоловік шість запитали. А мені здається, щонайменше десятеро.
Народилася вона, до слова, зовсім не в Белграді, а в селі Мошорині. Це теж звідси недалеко, але якщо зважати на метраж території, то не так і близько. Але белградці на такі дрібниці не зважають, Секулич їхня – і край. Цікаво, вони завжди такі, чи то на честь роковин усі знавісніли?
Коли ми йшли від вокзалу подивитися місцевий замок Калемегдан, то дорогою побачили стелу, справді дуже високу. До речі, ці серби дуже горді, мають схильність до позерства. Оця стела височенна – раз, а ще, як пройти трохи далі, там є недобудований собор, що його планують зробити найвищим у Європі. Спитай будь-кого на вулиці, кожен гордо відповість: оце буде найвищий в Європі собор. А запитайте лишень, скільки років вони його будують. Будівництво триває вже хтозна-скільки літ, і кінця-краю не видно. Просто якась волинська вежа. Тобто, тьху, вавилонська.
Але чекайте, то ж я говорив про стелу. Про стелу і про те, який стосунок все це має до Секулич. Штука в тому, що при цій стелі стоїть скульптура жінки, напрочуд схожої на нашу загальну улюбленицю. Хоча сам пам’ятник присвячений загиблим воїнам, як стелі й належить. Мені це здалося кумедним. Принаймні, я спробував запитати одного серба, чи багато Секулич писала про війну, чи брала участь у бойових діях? Довгий погляд нашого випадкового співрозмовника однозначно свідчив про його оцінку моїх розумових якостей після такого запитання. Авжеж, а ліпити її скульптуру до пам’ятника загиблим воїнам – оце страх як розумно.
Дивовижних пам’ятників тут багатенько. Що б ви сказали про пам’ятник святому Миколаю? Ще декілька споруд навернули мене на думку, що тутешні скульптори дуже люблять прості геометричні форми. Виходять такі абстракції... Ось одна така споруда: вузька арка, на одному стовпчику розташований ромб, нагорі – поділене навхрест коло. Що б воно мало означати? Інший пам’ятник – начеб розколотий надвоє камінь, з якого вирізано зірку і хрест. Камінь наполовину чорний, наполовину червоний. Красиво.
Бачили дуже гарний костел в неоготичному стилі. Католиків у Сербії не так багато, але трохи є. І це прекрасно, бо я насправді дуже люблю готику.
Та найголовніше в місті – замок Калемегдан. Кінця 13 – початку 14 століття.
Формою Калемегдан нагадує півколо. Зубчасті башти важкі й урочисті. Туди можна вилізти, згори оглядати внутрішню будову замку навіть цікавіше. Єдине, що мені не сподобалося – надто вже він розреставрований, вилизаний. Ну не можна так поводитися зі старовинними замками, в них має лишатися хоча б частково атмосфера запустіння і поруйнування. Я, зрештою, хочу, коли йду всередині сходами, іти темними сходами і думати про привидів, а не про хот-доги. І щоб пахло не хот-догами, а землею і сирістю, і зовні щоб зі стіни якийсь мох ріс. Я хочу підійти до криниці з дашком і корбою – і побачити там викладений замшілим камінням колодязь і воду десь унизу, а не замасковану колонку. Оце в моєму розумінні замок!
А ще у них тут резиденція рольовиків, цілком офіційна. Ходять, як у себе по хаті, хто з мечем, хто з дрином... хто з хот-догом...
Надвечір трохи подивилися на рольовицькі ігрища. У них саме був якийсь фестиваль. Ледве перейнялися духом, якийсь незграба запустив феєрверки. Дуже середньовічно… Повернулися до гуртожитку.
Наскільки в гуртожитку було тихо й безлюдно, коли ми заселялися, настільки гамірно тут стало тепер. Серби-літературознавці сиділи у загальній кімнаті на пуфах і просто на килимку, дехто курив на балконі, дехто блукав з рушниками на голові. У них були якісь гарячі напої і їдло. Ми акуратно намагалися пройти до своєї кімнати, коли один із сербів, кучерявий і бородатий, гукнув до нас, питаючись, із якого ми міста приїхали. Ми пояснили, що ми з України і не маємо стосунку до конференції, просто собі мандруємо.
– З України? – перепитав один із літературознавців. – А в музеї Ісидори Секулич уже були?
– З України, – кажу, – це на сході. Між Польщею і Росією.
– Та я знаю, – сказав серб, – є така місцинка десь біля Туреччини. У вас там іще річечка протікає, правда ж?
Річечка – чули? Для цих сербів з їхньою гігантоманією усе, що не їхнє, називалося зменшувально-пестливими словами. Місцинка. Річечка. Я розумію, може Дунай і переконливіший за Дніпро, але не набагато, панове. Аж ніяк не настільки, щоб називати його «річечкою». Звісно, я кинувся сперечатися, мусив же захищати національну гідність. Ми ледь не побилися, та двоє сербів поспішно налили нам по склянці сливової настоянки, і це відразу позбавило суперечку і сенсу, і яскравості.
Ми так просиділи до четвертої ранку. Співали пісень. Вірніше, більше слухали. Серби дуже гарно співають. Але трохи й співали нашого. Мама співала. Трохи танцювали. Мама танцювала. Я собі під кінець задрімав, як опинився у ліжку, навіть не пригадую. Єдине, що пам’ятаю крізь сон, це те, що мене знову хтось запитував: «А в музеї Ісидори Секулич ви вже побували?»
Коли ми прокинулися, літературознавців уже не було. Як і порожніх пляшок у великій кімнаті. Я би подумав, що мені то наснилося, якби Мама не повторювала на всі лади, які серби чудові, і як гарно вчора з ними сиділося.
Нарешті вибралися знов до міста. Куди? Та до музею тієї Секулич, куди ж іще.
Музей той знаходиться десь посередині між учорашнім костелом і замком. Ми трохи поблукали разом з навіженою екскурсоводкою, яка захоплено ділилася радістю, як її колеги, проводячи якийсь кабель, випадково вивернули вигрібну яму Секуличів, і скільки всього «майже цілого» там знайшли. Потім ми сіли відпочити під деревом, і до нас кілька разів підходили різні люди, запитуючи, чи відомо нам, що оце дерево, під яким ми сидимо, – та сама груша. Що то за груша і чому вона «та сама» ми не знали, а запитувати було якось ніяково. Але знайте, ваші тато і мама посиділи під «Тією Самою» грушею!
Потім просто тинялися містом. Місто лежить на двох річках. Значну частину його території забирає міський парк, цілком у дусі гігантоманів-сербів. Він такий великий, увесь прокреслений каналами. Приємне місце. Місцинка.
Бачили також дивну споруду, що її тут називають «хата архітектора». Еклектика. Камінна кладка поряд із сірою цеглою, візерунчасті бортики балконів, якісь вигнуті штуки стирчать, краса!