(no subject)

[fish_ua]

Я слабка.
відстежую всі суспільні новини і прогинаюся. мені страшно. так, наче ангел-охоронець, який за все життя не дав мені навіть пальця зламати, встав і пішов геть за довгою вервечкою таких самих. перестаю довіряти незнайомим людям. ніби борсаючись, все одно, і незнайомим пишу те, що думаю. в принципі, нічого крамольного в моїх думках-то й не було зроду, але сам процес!..
Як це лікувати?

Comments

[yjelia.livejournal.com]

а мені од чужого досвіду тільки страшніше стає
підозрюю, ми боїмося трохи різного... я найбільше боюся такого, як-от жила собі моя бабуся, закінчила університет, стала працювати, вийшла заміж... щось її не влаштовувало в її житті, щось не виходило, на щось катастрофічно бракувало грошей, щось обурювало в системі... але вона жила собі... а тоді почалася війна.
або ще страшніше, мої батьки жили, працювали, ростили дітей, спілкувалися з певним оточенням людей, обурювалися всяким політичним явищам, обговорювали це вечорами... а тоді почалися 90-ті. і всього і всіх не стало в один момент. хтось викинувся з вікна, хтось виїхав, хтось спився... от я зараз так боюся, що знову буде отаке... що ми зараз за всяке переживаємо, а воно раптом раз - і настане повна хана. і не буде в принципі ніяких видавництв, ніяких філологів і ніякої української культури... розтягають ті всі книжечки, які ми сьогодні обговорюємо, всі ті журнальчики, які я роблю - багаттячка палити, трохи зігрітися в нетоплених хатах... та й по всьому. як розтягали здавати на металобрурх цілий завод, на якому батько щось винаходив, конструював, переживав, з кимось сварився... і сліду не лишилося... а найстрашніше - зустрічати потім давніх знайомих, які в тебе в хаті колись якісь свої віршики читали, якісь задачки обговорювали, по помийках і не впізнавати...
отак часом сяду - і справді страшно.

[fish-ua.livejournal.com]

думаєш, настільки різного?

[yjelia.livejournal.com]

нє, я ж кажу трохи різного, а може, і взагалі не різного