так треба

Аж надто довгий час про них не давалося знати. Сайт давно не поновлювався. Не чути звісток про вихід нових записів., Щоразу, їдучи на фестиваль, марно сподівалася: а раптом все-таки будуть! От вийдуть як є і заспівають “У Мами 1”. Як же мене свого часу розковбасило від неї, коли почула “злу версію”! Два нашарування голосу — дві стрімкі стрічки, вони оповивають одне одного, злітають і опадають, відбиваються луною. Власенко володіє вельми потужним і приємним голосом і, граючись зі звуком, вміє досягти ураганного ефекту. Цікаві думки в текстах — не так химерно-образних, радше філософських. Герметичність враження: не завжди легко побачити ситуацію, що спровокувала написання тексту, але ж така і є людина: не спрощена, не одновимірна. У пошуках хоч якоїсь інформації про зниклий гурт, я випадково натрапила в мережі на один проект, пов’язаний з гуртом. Це виявилася сторінка... з флеш-мультиками! Які були озвучені й прикрашені музикою саме “Арахнофобії”. Автор сторінки Олексій, люб’язно погодився бути посередником у спілкуванні з лідером гурту Валерієм Власенком. І навіть більше, сам поділився інформацією про те, що відбувалося з ватагою протягом цього “тихого” періоду. Ще й надіслав фотографії. За це йому моє велике спасибі.

— Гурт “Арахнофобія” (Полтава) — розповідає Олексій — був заснований в 1992 році. Зі старого складу в групі, на даний момент не залишилося нікого окрім В. Власенка, незмінного лідера гурту. До 2000 року команда систематично примудрялася майже повністю міняти склад, часом записуватися, часом грати на концертах. Регулярно відвідували фестиваль “Червона рута” (цього року буде уже вп’яте) в якості конкурсантів, добираючись зазвичай до фіналу. Потім всі пішли (причому. хто, куди). Валера подався у себе і повернувся на початку 2002 разом із новою командою.
Але час перебування у собі дав свої результати: було записано величезну кількість музичного матеріалу, (на жаль, в основному чорнові записи) така ж кількість текстового: пісень, віршів, і просто дивних фраз, озвучено близько 10 мультиків.
Починаючи з зими 2002 року нова ватага їздить з новою програмою Харківськими клубами. Отримує запрошення взяти участь у “Таврійських Іграх” (мала сцена) виходить у фінал (черговий раз) Червоної Рути, загалом, продовжується активне життя.

Нарешті, сам Власенко.
— Які враження від “Таврійських Ігор”?
— Поки що живу відчуттям того, що побував на головному майданчику в своєму житті. Там же надійшла пропозиція поїхати до Німеччини на фестиваль “Дні слов’янської культури”, але в це я повірю, коли на руках будуть квитки.
— Ваші речі знаю здебільшого з кимсь вручну переписаної касети. Там була річ під назвою “Мама шо”. Досі не можу збагнути, хто там питає, і хто що відповідає. Де там мама, де там син і чого їм одне від одного треба?
“Мама шо” — це пісня про два світи (два простори, дві кімнати), пісня про спілкування людей через закриті двері. По один бік дверей постійно щось відбувається, по другий стоїть мама і постійно цікавиться тим, що відбувається. Пісня не зовсім абстрактна. Річ у тім, що часто ми репетируємо у мене в квартирі (всього дві кімнати), бо не завжди вдається вибити собі приміщення. І відбувається приблизно те ж саме, що й у пісні. А ще “Мама шо” — це стан під час запису пісні. Спотворив усе, що було можливо й передав привіт.
— А ще на тій касеті була пісня, записана і російською, і українською мовами.
— З усіх пісень українською перекладали тільки “У мами один”, коли їхали на “Червону Руту-95”. Допомагала мама, вона в мене філолог. Взагалі-то вона буває на багатьох наших концертах у Полтаві. В рокерських тусівках її називають “рок-н-рольною мамою”. Коли пишеться пісня, я дивлюся за енергетикою, яка мова краще ляже, російська чи українська.
— Із зовсім нового і практично нікому невідомого. Буквально днями ми розпочали зйомки кліпу на пісню “Є-є-є”. В домашніх умовах. Це буде перший кліп гурту. Що це буде, поки що ніхто не знає, а те, що вже є, описати дуже складно. Начебто й змісту немає, бо кінцевий варіант може виявитися абсолютно непередбачуваним. Ну і, найпевніше, його можна буде побачити приблизно через два місяці в мережі Інтернет, на нашому новому сайті, над яким зараз і працюємо. Там буде викладено також немаленьку колекцію наших МР3.
— Які ще новини... нещодавно озвучував мультик “Дед Мазай и зайцы”. Теж вийде в мережі десь за два місяці чи й раніше. Зараз репетируємо перед “Червоною Рутою”.

Незабаром мені трапилася нагода увіч побачити, що ж то є — оновлена “Арахнофобія”. У їх рідному місті відбувся фестиваль “Мазепа-фест”, де було представлено близько десяти місцевих команд, в тому числі, звісно, й “Арахнофобію” теж.
Питаю, як музикується з новими людьми.
— Мені часто говорили, мовляв, у вас начебто музиканти окремо, а вокаліст окремо. З новими музикантами стало можливим досягти єдності. Гітара буде — як мій голос. Думаю, цей склад — то надовго.
Був час, коли нас порівнювали з Кому Вниz, колись навіть з Башлачовим — уже знак, що тексти все-таки місткі... З Висоцьким, через надрив у голосі. Але ж його немає, того надриву. І у мене немає, і у Висоцького — йому не потрібен ніякий надрив був...

Про мене, я не стала б порівнювати “Арахнофобію” з жодним із названих. Навіть жанрово не накладається.
Цікавлюся ставленням до місцевих команд, прошу розповісти щось про них.
— В Полтаві є багато гуртів, які вміють грати, які грали все своє життя. Але їм заважає стара традиція, старі уявлення про музику.
— Старе — це...
— На одному з харківських фестивалів протягом 6 годин я просто спав, бо це було 6 годин суцільної “Арії”!
— Розумію.
— У Полтаві було багато команд. Якісь із них стали думати, що то нікому не треба, пішли грати в кабаки... Ті, хто зараз ще намагаються щось робити, з них щось буде. Нехай “Трансформер” зараз робить лайно, але вони щирі! Вони щиро це роблять, у щось вірять, значить з них щось буде! Ті, які пішли по кабаках, ні на що не здатні.
“Талісман” — арт-рок, дещо перенасичений старою модою.
“ДМЦ” — акустична традиція, дуже душевна.
“Трансформер” — супертрадиція. За бога вважають Цоя, це їм дуже заважає.

— До речі, про супертрадицію... Коли я почула назву “Арахнофобія”, у мене склалося враження, що гурт з такою назвою гратиме якийсь хеві-метал, то буде та ж сама “Арія”. Те, що почула, було для мене несподіванкою.
— Назву взяли дуже давно. То був просто прикіл. Був ще такий максималізм... Почули слово — сподобалося, дізнались, що воно означає... А потім це вже був наче прикіл — стиль і назва суперечать одне одному. Міняти не збираємося, я 14 років працював на цю назву.
— У Полтаві вас дуже шанують.
— Так, у Полтаві ми №1. — говорить Власенко. Спокійно, не пишаючись і не соромлячись. Просто говорить.

Fish

Ліричний вступ
Ідея була їх розбомбити, вщент. Показати, хто є who. Тому ви вже мені вибачте, старому й сентиментальному, що я їх все одно люблю, цих пацанів, від яких і лишився-то всього один пацан. Я щиро сподівався, що внаслідок усіх цих карколомних змін і перевтілень, та ще й після такої довгої паузи в мене нарешті зникне відчуття причетності до того, що відбувається; ну, не сталося дива. Бо ж таки “Метеор”, знайома сцена, і дим, і Кузьма в ньому, такий самий патлатий і усміхнений, як шість років тому, у якійсь сорочці, оточений музикантами-дуболомами, але все ж таки рідний. Люди ностальгують за часами, коли вони були молодші, зовсім не завжди тому, що ті часи були об’єктивно кращі. Кузьма зі зваляними патлами, що облизує мікрофон і примружує очі, пробуджує рефлекси, що спочивали в летаргії багато років, тож я, зізнаюсь, пару разів ловив себе на думці: “А ну як впізнає! А ну як побачить!” І спогади про те, як ми свого часу складали списки “заповітних мрій” – несправедливо забутих пісень, які б хотіли почути на концерті, - і “То моє море”, яке оце зараз звучить, було там серед найфантастичніших… І прикрість: чому ж так мало людей? І деяку досаду: виявляється, зовсім, з кінцями це не минає ніколи. Все. Я спокійний. Досить.

“Скрябін – це Я”
- під цим твердженням я просив Кузьму підписатись (або не підписатись) у році дев’яносто сьомому, перед останнім концертом “тої ще” їхньої сольної програми. Ні, сказав Кузьма, ні, ми – трьохголовий горинич, триєдиний організм, КузьмаРостикШура, “Скрябін” не житиме без жодного з них. І, хоч необізнані зазвичай переносили ім’я “Скрябін” на самого Кузьму, йому тяжко було не вірити: який же “Скрябін” без мовчазного зосередженого Шури за клавішами, без трагікомічного поета Ростика з непотрібним басом у руках? Не кажучи вже про ідилічні картини процесу групової творчості.
“Скрябін” 2003 року – це Кузьма і “група товаришів”. Ростик, неспроможний до технічного живого виконання на сцені, пішов ще три роки тому; Шура, також радше студійний, ніж концертний музикант, став непотрібний лише перед цим туром. Кузьма, якщо вірити його інтерв’ю, Шуру “відпустив”: лети, мовляв, відпускаю. До групи “Друга ріка”. Ще, мовляв, не знати, хто виграв і хто програв. І справді – не знати.
Опинившись у гордій самотності, Кузьма зберіг за музичною формацією, яку очолює, бренд-нейм “Скрябін”; виправдав це тим, що все, що виходило під цією маркою останні роки – його, Кузьмова, творчість. Що ж (це так, ремарки на полях), тоді все ясно. Власне, харизматчним фронтменам властиво колись починати сольну кар’єру, ось тільки для чого називати це словом “Скрябін”? Можна пошукати іншу назву; дедукція підказує, що найкраще підійшла б назва “Мотор’рола”.
Олексій Звалінський почувається у групі зовсім “своїм”: стрибає по сцені, вимахує гітарою, робить те, що в західних гітаристів зветься “playing guitar hero”, словом, розкошує. Німо підспівує старі відомі пісні; нових ще не вивчив. Ударник Паршенко не спускає з обличчя веселої безшабашної маски. Відморожено погойдується безіменний клавішник. Зосереджено лабає Сєня; що ж робити Сєні, колоритному лідеру невдалої “Мотор’роли”, коли тут йому за лабанку гітарну більше платять? А Кузьма вже давно погрожував “оживити” їхню музику, ще перед “Хробаком”; Ростик і Шура сумно підтакували й мовчали, явно все розуміючи. Ця група називається “Кузьма і сесійні музиканти” і грає - відповідно.

“То є просто рок”
Це був довгий шлях: 14 років існування групи, з них 8 років відносної слави, декілька перероджень, десяток альбомів, і все для того, щоб перетворитися на добру, якісну, професійну, доволі невиразну рок-групу.

Чого вони ніколи собі не дозволяли, так це банальності, “мейнстрімовості”. Їх і порівняти-то особливо не було з ким: вони бували “найкращою” рок-, поп- і альтернативною групою, щоразу влізаючи туди, де на поточний момент не мали конкурентів. І завжди те, що вони грали, могло бути лише музикою групи “Скрябін”. “Казки” – великий, панорамний, поліфонічний альбом – так і залишилися вершиною їхньої творчості, і саме матеріал з “Казок” їм вдалося колись більш-менш доладно зіграти втрьох. На жаль, більше цей подвиг не повторився.
Десь там після “Казок” почалися розмови про те, що “Скрябін” скурвився. Зіпсувався. Вже “не той”. “Танець пінгвіна” на фанерній основі, політична продажність, завуальована щирими переконаннями. “Озимі люди”. З кожним альбомом теза про “скурвленість” “Скрябіна” діставала нові докази, і в цих розмовах народ якось випустив з поля уваги той факт, що “Скрябіна”-то вже й нема, розчинився він у часі і просторі.
Плюсова фонограма – подвійне зло. Мінусова – просто зло. В цивілізованих країнах, спробувавши використати плюс або навіть і мінус, музикант нарвався б на зневагу, нерозуміння і, можливо, навіть певні штрафні санкції. “Скрябіни”, використовуючи мінусовку, що замінила багаторічний ганебний плюс, ледаче відбріхувались: мовляв, студійні ефекти, купа інструментів, а нас усього троє. Спасибі вам, хлопці з “Мотор’роли”, ви врятували “Скрябін” від мінусовки; разом із він втратив свій фірмовий звук, свою виразність, яскравість і непересічність. Дружний колектив професійних досвідчених рок-музикантів, що більш-менш злагоджено лабають знайомі їм пісні, завжди звучить ДОБРЕ. Але не більше.
“То є просто рок” – це приспів однієї з нових пісень, що найвлучніше визначає ново-“Скрябінську” естетику. Усі пісні з нового альбому “Натура” (який на концері, до речі, чомусь так і не продавався – ще один організаторський ляп) мають м’яке артрокове звучання. Ніякого “нью романтика”. Ніякого хуліганського панку часів “Модної країни”. Це красивий, але неяскравий мейнстрім, сказати б – наближений до ніякої російської групки “Зурбаґан”, що виступала на розігріві.
Що ж так, хлопці? Адже планувався український “Мумий тролль”. І це було ясно вже давно. Україні вже, щоправда, досить російського “МТ”; а ось Росія зацікавлена в екзотичному клоні улюбленої групи більше, в тому числі й сам пан Лаґутенко, що не обламався записатися в саунд-продюсери “Натури”. Може, він навіть щось там робив. А офіційний сайт тепер називається http://skryabin.ru. Старі фішки відкинуто в передчутті нових ринків і аудиторій; нові - не знайдено. Між небом і землею звучить “скрябінський” “просто рок”.

“Прийшли великі хвилі”
Концерт символічно почався з “Бультер’єра”. Пісні з “Модної країни” – вже класика, а “Бультер’єр” – наймальовничіший приклад того, як дебільне може стати популярним. Я з завмиранням серця чекав старих пісень. Їх трохи було; щоправда, жодна пісня взагалі не тривала більше трьох з половиною хвилин (оце-таки рокери!). На диких швидкостях злабали клоунську версію “Холодного смаку” а-ля Вєрка Сєрдючка, якісь зовсім незрозумілі “Коралі”, “Модну Країну” з досить-таки затертим епатажним “піде все на…”.
Я сміявся тільки раз: під пісню “Любити платити”, коли Кузьма закінчував приспів на словах “В нас є тільки ми”. А як же озимі люди, чоловіче? Де ж озимі люди?
Зі “Стриптиза”, цієї кунсткамери “скрябінських” позаальбомних пісень, було лише “Негри люблять молоко”. Господи, ще один ідіотський хіт. Не обійшлось без “Танцю пінгвіна”. І “Чорнобиль форева”. Народ, правда, просив не їх, а “Мовчати”; Кузьма приберіг цей супербойовик на самий кінець, щоб не розбіглись. А, я вже казав? Людей було мало, дуже. Менше тисячі. Пустий Палац спорту. Сумно і закономірно.
А ще була лотерея від “Oriflame”, і якійсь дівчинці дали приз. Ось.
Переживши більш-менш “інтелектуальну” фазу, побавившись у незалежність на власній студії “Спати”, записавши півдесятка професійних, але не геніальних альбомів, вступивши у “проектні” стосунки з кількома музикантами, “Скрябін” залишився групою для тінейджерів. Як сказав один мій друг: “Його (!) варто поважати хоча б за “Натаху” і “Партизанів”.” Так хуліганська “Натаха” Підлужного і “Наші партизани” Чубая затягли “Скрябін” у категорію вічного.
Алхімічна формула “ВВ” і “Океану Ельзи” “на український ринок – через російську сцену” має один нюанс, якого Кузьма не врахував. Щирого образу “простого яворівського хлопа”, що працював в Україні, зовсім не досить для росіян; не досить і якісної гри хмельницької братії; не досить навіть пісень на зразок “Давай з тобо-о-ою займемся любо-о-ов’ю”. Потрібна незаперечна фішка: скрипчина клоунада, вакарчуківський надрив.
“Натура” – це природність і гола душа. Ні природності, ні голої душі, тільки два незастібнутих ґудзики дорогої кузьмової сорочки. А може, всьо піде ще на. Бо, зрештою, українські групи не живуть 15 років; ті, що живуть, давно пенсіонери і творчі імпотенти, крім парочки вічно молодих. Кузьмі цього року 35: вік, коли людина починає орієнтуватися на реальність.
“Олєґ, вот ти мнє скажи, - почув я за спиною, коли виходив з Палацу спорту, - зачєм ми сюда прішлі?”

Деякі речі ніколи не міняються. “Скрябін”, Палац спроту “Метеор”, Дніпропетровськ, 5 червня 2003 року.


Отар Довженко

Слова «сингл» немає в українській мові. Цей шоубізнесовий універсалізм ще зовсім недавно був такий далекий від вітчизняних реалій, що наша мова довго не могла його засвоїти: одні вперто казали «сінґл», інші «синґль», треті на польський кшталт – «синґель». А головне – ніхто не розумів, що ж воно таке. «Single» в перекладі значить «окремий», «поодинокий», тому цим словом спершу називали без розбору будь-яку пісню, що існує окремо від «альбомів» (у совковій меломанській термінології – «концертів») певної групи або виконавця. Друге розумне слово, яке вивчили спочатку наші музиканти й телерадіомовники, а потім і слухо-глядачі – «макси-сингл».
Ці слова застосовувались у нас до касет з декількома піснями, до тих халтурних напівпіратських (де там олл райтс резервд!) підвального виробництва касет, які час від часу урізноманітнювали печальний асортимент розкладок української музики. «Будинок зі скла» групи «Океан Ельзи». «Купила мама коника» дніпропетровських клоунів «Шао-Бао». «Любов(ь)» «ВВ». «Танець Душ» Юлі Лорд. Можна згадати з десяток, а ще раніше таким захоплювались маловідомі галицькі естети – «Луні Пелен», «Опальний принц», «Клуб шанувальників чаю» тощо, чиї більш ніж скромних тиражів «сингли», випущені місцевими так званими Студіями Звукозапису, потрапляли переважно в приватні колекції друзів.
Що це було? Касети, рідше – компакт-диски, що не дотягували хронометражем до звиклого «альбомного» формату – 45 і більше хвилин, 8 і більше пісень. Макси-сингл відрізнявся від просто-синглу наявністю реміксів, часто склепаних безпосередньо перед записом спеціально для заповнення порожнього місця на плівці. Очевидно, передбачалось, що коли вже піпл не захаває саму пісню, то танцювальний ремікс піде йому неодмінно.
Навіщо це робилось? Як правило, не від хорошого життя: музиканти просто фізично не мали матеріалу на повний альбом, а релізнутись, датися чути Всесвіту, потрапити на радіо не терпілось. Крім того, вітчизняні виконавці практикували щедрі обіцянки скорих релізів, а що вся ця тусовка дуже тісна, то їм ці обіцянки часто пригадували. Наприклад, Катя Чілі, наш колись відомий вундеркінд-фольклорист від естради, погоріла і пропала, так багато років обіцяючи альбом «Русалки ін да хаус», що одна ця назва викликала сміх. Випустила б сингл – мала б чим заткнути сміхачам рота.
Для кого це робилось? Переважно для радіо, по яких і поширювався продукт. У продаж потрапляли невеликі кількості, відразу ж і зникаючи в хижих пащах меломанів. А часом і взагалі не потрапляли, зате дискографія-то все одно – поповнювалась.
Тепер, як то в пісні співалось, усе інакше. Вітчизняному чорному аудіоринку боляче наступили на хвіст, у багатьох квартирах зникли касетні магнітофони, нема вже «Території А» з її мільйоннорукою аудиторією, де можна було і кліп зняти, і пісеньку до збірки втиснути, й себе показати, й похвалитись новим «релізом» (слово-то яке!). Але описана вище практика не зникла. Нещодавно, приміром, нетримання творчого продукту в наших некоронованих монархів – Вакарчука і Ко. – проявилося синглом «Холодно»; не дотягнули хлопці до альбому, на якому сингловий вміст ніби також наявний. Дві пісні, три треки... Компакт за кілька баксів, - хм, задумається український обиватель, якщо він не закохана в Славка Вакарчука дівчинка.
І що найсмішніше: з поняттям «сингл» це все не має нічого спільного.

Як воно в Них
Всі ми знаємо: Захід хижий, буржуазний, шанує лише Золотого Тельця. Хоч який ти талановитий музикант, а мусиш сидіти й чекати, поки хтось за тебе заплатить гроші. Якщо не маєш чим заплатити сам. «Розкрутка», «ротація», «рейтинг», «чарт», «блокбастер», «чартбрейкер», навіть «хіт» – нам уже відома їхня людожерська говірка. Як можна здогадатися, сингл – ще одна темна сила на службі в диявольського жовтого металу.
Припустимо, ви – молодий, обдарований, яскравий, неповторний, живете в Америці (Британії, Німеччині, будь-якій іншій розвинутій країні), співаєте краще за всіх і маєте твердий намір переконати в цьому людство. Підвальні репетиції, виступи в підземних переходах і на неформальних фестивалях вам тут не допоможуть; єдиний розумний шлях веде до рекордингової компанії, яких насправді там незліченна безліч. Вони називаються «лейблами» (label – буквально: «етикетка»), ми вже теж це слово вивчили.
Лейбли славні передусім номенклатурою музикантів, які на них випускались. Тобто, якщо в нас музикант з гордістю говорить: «Я записувався на «НОВА рекордс»!», то там копійчана провінційна студійка пишається, і не безпідставно, що колись випустила пару пісеньок якоїсь нині відомої групи, коли вона ще никалась по підвалах. Припустимо, вам пощастило, і продюсер прослухав ваші демозаписи й погодився, що пісні справді найкращі в світі, так що людство без них не проживе (хоча не сумнівайтесь, він зважить усі комерційні «за» і «проти», безсоромно втрутиться у внутрішню організацію вашого доробку, історія може бути набагато гостросюжетніша, ніж у «Тартаковому» «100%-ному плагіаті»). Тоді вам буде запропонований контракт на випуск сингла. Як у нас би не забули зазначити – дебютного.
(Ось коли, до речі, вам не завадить знання законодавства про авторські права. На радостях ви можете необережно відписати лейблові права не тільки на цей сингл, а на всю свою наявну й ненароджену інтелектуальну власність. У цьому плані, звичайно, українським музикантам простіше: нема особливо чого втрачати, крім своїх кайданів.)
Тут ми, власне, підійшли впритул до самої синглової системи. Її місцями дивна організація зумовлена обставинами виникнення й формування: це було тоді, коли світ був ще юний і слухав лише вінілові платівки. Тому основним для синглів форматом донедавна (а почасти навіть тепер, в епоху CD-MD-DVD) була саме платівка. Вона, як відомо, о двох сторонах; тому сингл складається з A-Side – власне, основної пісні, хіта, який повинен «діяти» на ринку – й B-Side, другої сторони. На B-Side зазвичай розміщують іншу пісню, яка повинна репрезентувати якісь інакші грані авторського таланту, рідше – ремікс. Музиканти часто навмисно не включають бі-сайди до майбутніх альбомів; це стимулює фанів до купівлі синглів, а ще колись можна потішити їх збіркою «B-Sides and Unreleased», яку вони просто не зможуть не придбати. Ще один пережиток ери платівок – формати 7’’ i 15’’. Власне, 15-дюймовий сингл має другу, неофіційну назву «макси-сингла», що прижилася в нас. На 15-дюймову платівку влізає вдвічі більше – це зрозуміло – одначе вона все одно має «провідний» трек і кілька другорядних. Часто B-Sides на 7’’ і 15’’ версіях одного синглу відрізняються, або сама синглова пісня представлена на 15’’ у відмінній, зазвичай подовженій версії: знов-таки, стимулює попит.
Ще в 90-х роках діяла сувора послідовність: спочатку виходить 7’’ вініловий сингл, потім 15’’, потім CD, а за ним уже можуть іти (в разі успіху, звісно) аудіокасети, DVD, компакт из бонусами і тому подібні фінтіфлюшки. Тепер усе зазвичай починається з CD, одначе вінілові пережитки – формати 7’’ і 15’’ і наявність бі-сайдів – не збираються відмирати.
Отже, ваш сингл випущений – зовсім непомітно для вас, без шампанського й феєрверків, відбувся той самий рясно згадуваний українськими музикантами «реліз»; тепер тираж потрапляє до музичних крамниць, які мають контракт із вашим лейблом. Але завважте: коли ми говоримо «Музична крамниця», уявляється щось на кшталт «Мелодії» у Львові або «Арки» в Києві, такий собі музичний гастроном. В останні кілька років почали, щоправда, в Україні з’являтися контори, подібні до західних Music Shops: на ваше прохання вам тут поставлять і дадуть послухати. Не в колонках по кілька секунд кожної пісні, а в навушниках і стільки, скільки влізе.
Людина, що приходить у західний м’юзик шоп, нічого не повинна просити, хіба запитає «що новенького?» – і їй покажуть відповідні стелажі. Набравши дисків, клієнт зникає в затишній кімнатці, звідки його ніхто не вижене, поки не наслухається й не вибере. Ось головна функція сингла: зацікавити людину в будці, коли вона неуважно перебирає купу нових дисків. Змусити її не лише запам’ятати назву, а купити сам сингл і альбом, який він репрезентує.
Як правило, для новачків випускають «пілотний», пробний тираж; якщо він скоро розійдеться – пісня оголошується «хіт-синглом», і тоді, можливо, йтиметься про альбом.
А як же «Прокрутіть цю пісню по радіо»? Нам тяжко уявити розкрутку молодих виконавців без радійних протекцій, платних ефірів і тому подібного. Ні, в умовах вільної конкуренції радіостанції самі прийдуть і попросять, бо вони зацікавлені в поповненні своєї фонотеки чимось моднішим, свіжішим і цікавішим. Як правило, певна кількість синглів таки потрапляє на радіо безпосередньо з лейбла, проте значна частина все-таки реалізується за посередництвом системі м’юзик-шопів. Така вже буржуйська природа.
До речі, кожен хіт-сингл повинен мати відеоверсію. Зйомки фінансує або лейбл, або самі музиканти, хто багатший. І навпаки: пісня, на яку існує (і демонструється по телебаченню) відеокліп, завжди є синглом. Навіть найпопулярніші музиканти не мають у цій сфері права голосу; вони можуть, звісно, з власної ініціативи назнімати кліпів на інші пісні зі своїх альбомів, але їх ніхто не покаже. Втім, то навряд чи спаде їм на думку.
Виходить, що сингли – своєрідна панщина, яку музиканти відробляють для своїх лейблів. Особливо це стосується вже розкручених і популярних; вони просто-таки мусять зі свіжозаписаного альбому пожертвувати одну пісню для «пілотного» сингла, щоб тримати ринок у тонусі, потім як мінімум одну – для «робочого». Коли популярність альбому визріє і почне спадати, часом випускають ще парочку синглів «навздогін». Альбом без синглів – катастрофа, провал, ринкове самогубство, таке собі дозволяють тільки так звані «культові» групи, певні своєї незмінної аудиторії, яка не потребує підігріву новими хітами.
Є також певні вимоги до самих хіт-синглів: навряд чи для цього підійде 10-хвилинний гітарний бойовик або 30-секундна мініатюра. Хоча, безперечно, бувають винятки. Хіт – це далеко не завжди найкраща пісня з альбому; більше того, хіт є свого роду жертвою, бо в процесі ротації неодмінно «затирається», приїдається, а в разі надмірної популярності загрожує своїм авторам статусом «One hit band».
Будь-яка спроба обминути цю систему призведе музиканта до дефолту. В результаті за повний життєвий цикл у популярної і продуктивної групи накопичується кілька десятків, а то й сотень релізів. Дискографія нормальної західної групи – довжелезний нудний перелік, у якому чисел більше, ніж букв.

Як пристосувалися східні брати
Словом, ми з’ясували, що українським музикантам, перш ніж уживати слово «сингл» у зв’язку зі своїми шедеврами, варто добре подумати. Натомість у Росії, де шоу-бізнес розвивається вище, глибше, ширше й інтенсивніше, це поняття набуло нових, незнаних у світі, суто російських аспектів.
Ой, Вань, - захоплено шепоче російська обивателька кавалерові, який щойно подарував їй збірку «Союз-27», - тут написано: «альбомы всех исполнителей, представленых на этом сборнике, вы можете приобрести в студии звукозаписи «Союз»!» І зовсім не знає, що тримає в руках не просто диск, а своєрідний полісингл.
Річ у тім, що рекординговий бізнес у Росії сильно монополізований. Ринок поділений на сфери впливу кільканадцяти великих студій звукозапису, під ногами яких визбирують крихти ще кількадесят дрібніших. Жодному західному лейблові й не снилося працювати відразу з такою кількістю «зірок», нехай навіть місцевого масштабу. Російські мегалейбли мають свої виробництва, мережі розповсюдження й реалізації, своїх дистриб’юторів у сусідніх країнах, а головне – володіють таємницями розв’язання проблеми «Прокрутіть цю пісню по радіо», яка таки гостро стоїть у Росії. Ці зухвалі монополісти, не бажаючи розмінюватись на окремі сингли для своїх підопічних, збирають їх докупи, викидаючи по десять-п’ятнадцять відразу в вигляді збірки.
На Заході до такого не додумались; якщо збірка виходить, то постфактум, і до неї включають сингли, що вже відгомоніли. Здобувати ж популярність кожен мусить окремо. Крім того, в умовах західної синглової системи така збірка радше б нашкодила.
Піпл у Росії побагатше за наш, йому можна продати не тільки життєве необхідне, а й просто цікаве. Тому тут прижився формат макси-сингла, або, якщо трошки точніше, міні-альбому (також совковий термін). Фактично, записавши кілька пісень, музиканти роблять пару реміксів (але, на відміну від наших, не самі - звертаються по платну допомогу до тямущих) і викидають «міні-альбом» на ринок; а потім, коли час прийде, продають доповнений новими піснями матеріал у вигляді повноцінного альбому. Звісно, жодних законів західної синглової системи: вихід «макси-синглу» супроводжується мас-медійною помпою, а велику частину тиражу несуть на радіо разом із грішми за ефір.
Українські «сингли» – плід нерозумного запозичення з російської системи. Частина їх у Росії ж і штампується. Наші музиканти потім довго плачуться, тягаються по російських чи українських судах зі своїми контрактами, нарікаючи на нефункціональність міжнародного законодавства про інтелектуальну власність у скіфських степах. Було не любити.

Що робити?
Українським музикантам – не винаходити велосипедів, надто ж на квадратних колесах. У тій Україні, де ми живемо, синглова система не має майбутнього. Оперативно записаний, майстерно зведений повноцінний альбом завжди продаватиметься тут краще, ніж його недогризки, названі гучним іменем «сингл». Зрештою, ще досі альбоми навіть найвидатніших наших музикантів виходять кількатисячними (!) тиражами. І ці мізерні кількості цілком задовольняють попит на ринку. А самі виконавці воліють випускатися в напівпіратських компаніях з російськими чи липовими ліцензіями, бо їхня продукція розповсюджується ефективніше, ніж те, що випускають «НАК», «Нова» чи їм подібні. Які тут ще сингли?

Нещодавно дивився я центральний веб-портал національно свідомих гагаузів, якийсь там гагауз-дот-ком чи нет. Побачивши розділ «Гагаузька поп-музика», я негайно кинувся туди й відразу виявив, що ця поп-музика створена самим патріотом-вебмайстром: він обробив на сучасний штиб у якійсь комп’ютерній програмі записи гагаузьких народних пісень. Адже мусить бути в його народу хоч якась поп-музика.

Це так нагадує Україну з її хоч якимись фестивалями, хоч якимись зірками, хоч якимись музичними телеканалами, хоч якимись рокерами-реперами-рейверами. Україну, яка не зрозуміла, що пам’ятну Кобзареву пораду треба виконувати диференційовано: свого не цуратися, якщо воно цінне, а чужого навчатись, коли воно потрібне й доречне.

Отар Довженко

Як і багато чого іншого, акустична музика в Україні – це такий собі офіцер запасу. Десь існує, багато на що здатна, але ж, дідько забирай, час мирний. Нєкому берьозу... По ідеї, які-не-які цікаві імена мав би винести на поверхню фестиваль авторської пісні “Срібна Підкова”. Рок-фестивалі, принаймні, з цією задачею нехай і на якихось 10 відсотків, але справляються. Акустична ж музика, попри те, що й вона має свій фестиваль, свою “круту стріху”, на радіо не обертається і в ЗМІ не згадується., Втім, сьогодні я дозволю собі дивитися на стан речей більш оптимістично. Днями в ході ірпінського Семінару творчої молоді було запрезентовано проект “Тулумбаss”.
“Тулумбаss” поєднує в собі візуальне мистецтво (зокрема, виставка робіт молодої художниці Олени Карасюк) і музику: гурти “Пропала Грамота”, “Ексампей” і “Ворождень”. Не був представлений цього разу, але також дотичний до проекту гурт “Самі свої”. Всі гурти, задіяні в “Тулумбаssі” — акустичні команди.
Організаторами проекту виступили небайдужі могилянці, зокрема Андрій Раднюк, підтримала проект мистецька аґенція “САМЕ ТАК”, а у якості ведучого був запрошений Андрій Середа. Лідер “Кому вниз” зацікавився проектом і погодився стати його своєрідним “талісманом”. Зрозуміло, присутність живої легенди надавало особливої вагомості тому, що відбувалося. Втім, молоді й невідомі переконливо доводили своєю музикою: ви прийшли почути саме нас і ви вже не шкодуєте про це.
Зміст і сенс події вельми амбітно означив пан Євтушенко, який також був присутній на вечірці (до речі, в одній із найближчих програм його передачі “Тинди-Ринди” обіцяно сюжет про “Тулумбаss”, не проґавте).
— На мою думку, те, що ми тут побачили і почули — це є український варіант антиглобалізації, коли все повертається на круги своя. Коли треба відмовитися від ідіотських децибелів і сказати одне одному те, що у нас на серці.
Але ближче до дійства.

Гурт “Пропала Грамота”. Фронтмен — такий собі Павло Нечитайло, людина харизматична і... от не хочеться уголос казати, що талановита, зазнається ж, почвара така! Мені особисто досі був знайомий як самостійний виконавець, і то такий, якому б саме місце в серцях мільйонів, а він собі співає по тусівках, для друзів. Тепер на власні очі побачила, що то є вже повноцінний гурт. Гурт, який не тільки робить звучання пісень більш різнобарвним і глибоким, але час від часу й бере на себе функцію вправляння мізків власному лідерові, коли його творча особистість стає аж надміру творчою... Чому я так кажу, дізнаєтесь з інтерв’ю із командою. Наразі ж — про їх виступ.
Авторською піснею в класичному розумінні “как здорово, что все мы здесь” це навряд чи можна назвати, хоча основні складові — акустична музика і осмислені тексти — присутні. Властиво, як і у двох інших груп. Разом з тим вплітаються елементи реггі, і фолку, року й хіп-хопу. Трошки спотворює враження те, що вчителем вокалу фронтмен для себе обрав, очевидно, Єгора Лєтова. Подекуди характерні Лєтовські інтонації напівсміху-напівстогону аж занадто помітні.
За час перебування в Ірпені слухачі й музиканти встигли перезнайомитися і не раз прослухати нечитайлівський репертуар, та на самому концерті, мабуть, звучали все-таки найкращі речі. “Чумаки” — річ трошки в дусі ТНМК, особливо рефрен “Цейво-тойво, цейво-тойво, цейво-цейво-тойво!” Пісня про нармальних, я б навіть сказала, канкрєтних пацанів чумаків та їх разборки з татарами. Лірична “Полетів Іван”. Дуркувата й весела пісня “Сова”: “...бо всім ізвєсно, що сова — санітар лєса, сова це санітар лєса”. Її Павло виконував як присвяту Оксані з тої ж ірпінської тусівки, за те, що вона як правдивий “санітар лєса” мала звичку забирати й викидати усякі папірці, завдяки чому, напевно, скрізь було так чисто й гарно. Оксана, яка випадково виявилася моєю сусідкою по кімнаті, була надзвичайно вражена, тим що мамина наука не смітити отак увіковічила її ім’я... Нарешті, кайфова річ, яку між собою називали просто “Сковорода”, бо то був один з віршів Григорія Савича, покладений на музику. Сковорода — персона культова й дуже шанована в Могилянці.

Гурт “Ексампей” (в перекладі з давньогрецької — священні шляхи) — Ірина й Тамара Бутко, сестри-близнючки з Кіровограду, захоплені історією та археологією. Свою музику вони називають скіфською, бо творенню мелодії передує занурення в історію. Певні ритуали. Власноруч роблені інструменти. Ніч в степу на кургані, наодинці з інструментом — коли мелодія сама приходить до тебе. Слухаючи високі приємні голоси дівчат, їх сопілку, шкірою відчуваєш: це так, як у степу вітер торкається ковили...
Кожна пісня починалася з короткої розповіді: у кургані знайшли поховання дівчини разом із її загиблим нареченим — аби не розлучати пару. Пісня, що народилася з того враження — не сюжет, радше нашарування образів, крізь які вимальовуються ті прадавні люди, живуть і відчувають, але живуть і відчувають не за нашою логікою, а за своєю, химерною, прадавньою.

Про “Ворождень” мушу говорити обережно. Річ у тім, що згодом, обмінюючись враженнями з різними людьми, то тут, то там висловлювалася думка: “Ворождень” з усіх вразив найменше. Конкретніших пояснень, чому так, було небагато, хіба що така заувага. У бек-вокалістки досить низький тембр голосу, що само по собі звучить приємно, але у поєднанні з близьким за тембром голосом вокаліста трошки губилося. Не забезпечувало достатньої об’ємності вокалу.
Разом із тим, здається, цей гурт більш досвідчений за попередні: він уже має два альбоми (останній можна було придбати тут же). Звучать зіграно, гармонійно, професійно, хіба що часом занадто вже нагадувало мелодії “Акваріуму” (“Світлий бог Ра”). Тексти цікаві, вартісні самі по собі. І по завершенні бажання слухати ще спрямувало мене до касетної розкладки. Та й Середа якимсь натяком дав зрозуміти, що має певну симпатію до цієї команди. І все-таки, в загальній течії вони були сприйняті найбільш абстраговано.

В цілому, всі три команди разом утворювали якусь завершену композицію і добре поєднувалися-накладалися на візуальну складову. Як у роботах художниці було представлено три серії творів — ямайська, скіфська і карпатська, так і музика трьох гуртів якимсь чином торкалася цих трьох точок у часі й просторі. Така собі портативна чотиривимірна система.

Проект “Тулумбаss” обіцяють показати у декількох вузах Києва, також домовлено про виступи у Кам’янці-Подільському, Харкові. Будьте причетні.

Постпричетна Fish

Домашнє сочинєніє на задану тему
Написане учасником гурту “Гуцул Каліпсо”
з міста Чернівці
Андрієм Рудиком.

План
1. Як знайомилися і як прийшли до думки створити гурт.
2. Як проходили перші репетиції.
3. Скільки часу думали над назвою.
4. Як виник стиль гуцул-хоп, хто до такого додумався.
5. Як почали виступати.
6. Як записувалися.
7. Як їздили на фестиваль (Рок-Точка, Перлини Сезону, Рок-Екзистенція).
8. Як мінявся стиль від початку до сьогодні.

Як знайомилися і як прийшли до думки створити гурт?

Було це пізньої осені року 1999. Одного осіннього вечора йшов Бодя з треніровки, а Рудік на тусовку. На той час обидва лабали в різних бандах (Рудік: “No Exit”, Бодя: “Нервові Краби”), які вже майже накрилися “трусой”. Потинявшись і віддавши шану “JAH” вирішили піти у репетиційне приміщення, де лабали їх друзі, Свідки ДЖА, гурт “Діамантово-зелелені”. І по-приходу одразу ж влаштували джєм-сейшн, після якого всі зійшлися на думці, що “ми не хєрово лабаєм разом” і до того ж вимальовуються нові ритми і тенденції в Чернівецькому андеграунді.

Як проходили перші репетиції?

Перші репетиції, як і ця осінь, були напрочуд вдалі та врожайні. Буквально на перших двох репетиціях було придумано про “Переферію”, “Повєстку”, покладено на музику “Манєври” також був закладений фундамент таким пісням: “Файне місто Чорнобиль”, "Пепсі, пейджєр, всі Понти”, “Всі дівчата фанатєют на тєбя”, “Кухонний комбайн” та ін. Було напрочуд весело та цікаво.

Скільки часу думали над назвою?

Думали десь три дні. Першою з версій була назва “Бубль Гум”, але асоціюватися з гумою ми все-таки не забажали. І от, одного вечора, слухаючи фольклор острову Тринідад і Тобаго (стиль “Каліпсо”), ми почули надзвичайно рідні слова: “гуцул каліпсо”. Як ці слова опинилися в складнозрозумілому африканському тексті, ми зрозуміли пізніше, прийшовши до висновку, що навіть в творенні африканського фольклору брали участь вихідці з Карпат. ROOTS, якщо хочете знати, у всіх однакові.

Як виник стиль гуцул-хоп, хто до такого додумався?

Стиль гуцул-гоп виник завдяки Карпатському фольку, гіп-гопу, JAHzzу і сімом придуркам, які це все змогли поєднати.

Як почали виступати?

Перший раз виступали у мєга клюбі на Роші (Роша це район міста Чернівці.) На сейшені було багато пива та мало звуку. Було ще декілька виступів в чернівецьких андеграундних клюбах тіпа “Назарет”. Публіка шаленіла, але музиканти крім рідких поцілунків не дуже файних дівчат-неформалок та алкоголю не отримували ніякого стимулу для подальшого розвитку. І тут ми почули, що такий добре знаний і до того ж ще й такий, що народився в Чернівцях фестиваль "Червона Рута" шукає молоді таланти. Добре усвідомлюючи, що це якраз про нас, ми поспішили подати заявку на участь. Ще й до того наш Ді-джей Сокол мріяв побувати в Одесі, де обіцяли провести фінальну частину фестивалю. Ми залабали на відбірковому турі у Чернівцях у відділені танцювальної музики, де крім нас брали участь ще два гурти, у яких ми безобразно вибороли перше місце, як це не смішно. Вельмишановне журі нам сказало: "Хлопці, ви добре граєте цікаву музику, але наступного разу вам може більше повезе, а поки лишайтеся в резерві". - Ну всьо, не побачим ми море, — подумали ми, і забули про це. Аж раптом, ми дізнаємось, що, переглянувши відео, київське керівництво "ЧР" захотіло, щоб ми приїхали у Київ на півфінал. До тогож нам потягом вислали домашню роботу. Якийсь бовдур з дирекції записав нас у поп відділення і домашня робота складалася з того, що ми б мали переспівати пісні відомих західних поп-виконавців а ля Джордж Майкл, Селін Діон та інша гидота. При чому співати треба було а-капелло. Якій до дупи Джордж Майкл — подумали ми, і записали на касету Rage Against the Machine. І от, гуцули у Києві. Нас зустрічають брудною общагою КМУЦА, ще й за наші гроші та з купою азіатів. Про існування china-townа в Києві нас ніхто не попередив. А зря. Бо своїм вбранням а ля Націонал-патріот ми доставляли купу незручностей та клопоту своїм жовтопиким сусідам. Вирішивши побачити Хрещатик власнооч ми поїхали туди. Було близько десятої вечора. Доблесні співробітники міліції, побачивши когорту музикантів, вирішили їх прошманати. Яким було наше здивування коли у Кузі, який, до речі, не палить, вилучили п\\яточку забороненої законом рослини. Його посадили в машину, завели матора і хтіли відвозити в тюрму. Тут ми вдруге подумали: "Ну всьо, не побачим ми море". Але, міліцянти є люди добрі, і за суму в 120 грн. вони люб'язно погодилися повернути нам Кузю разом з рослиною. Наступного дня ми мали півфінал. В залі був аншлаг: дирекція фестивалю та музиканти, які виступали наступними. При чому дирекція намагалася виховувати музикантів за методом Макаренка і робила спроби заборонити продаж пива в буфеті. Наступного дня ми мали від'їжджати додому. Сіли собі спокійно в трамвай. До потягу лишалось 40 хвилин. Маючи досвід проїзду лише в чернівецькому громадському транспорті, ми приготували гроші, очікуючи, що якась криклива тьотя підійде до нас і обміняє наші гроші на талони. Як офігєлі ми, коли замість тьоті до нас підійшли три парубки кремезної статури, в спортивних костюмах і туфлях, з обличчями позбавленими будь-яких ознак інтелекту. І пред'являючи нам якісь ксерокопії вимагали показати квитки яких у нас не було. Напудивши нас пресловутими міліціантами, вказали на вихід.

Тут прозвучав дзвінок на перерву. Тому твір уривається на найцікавішому місці. Втім, все решту про гурт “Гуцул Каліпсо” Ви вже найближчими днями зможете взнати, побувавши на їх сайті за адресою http://gutsulcalipso.org.ua